Епілог
Епілог
На узгір’ї біліли рештки будівлі, яка перетворилась на руїни настільки давно, що вже повністю заросла. Плющ обплів мури, молоді деревця пробивались крізь розтріскану підлогу. Колись давно тут була - Німуе не могла знати про це - святиня, осередок священиків, які вклонялись якомусь давно забутому богові. Для Німує це була всього лиш руїна. Купа каміння. І дороговказ. Знак, що вона прямує правильною дорогою.
Одразу за узгір’ям та руїнами гостинець розгалужувався. Одна дорога вела на захід, через пустища. Друга, що прямувала на північ, зникала в густому й темному лісі. Пірнала у чорні хащі, потопала в понурому мороці, розчиняючись у ньому.
Це була її дорога. На північ. Через горезвісний Сойчиний Ліс.
Легендам, якими її намагались настрашити в Івало, Німуе не надто йняла віри, під час своїх мандрів вона частенько стикалась із подібними історіями, в кожному селищі існував свій страхітливий фольклор, місцеві страшилки та жахіття, які мали на меті якомога сильніше налякати подорожніх. Німуе вже жахали русалками в озерах, берегинями в річках, щезниками на роздоріжжях і упирями на кладовищах. Кожен другий містечок мусив бути криївкою троля, кожна друга купина кривих верб - засідкою стриги. Зрештою, Німуе звикла, буденні страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла опанувати та вгамувати дивну тривогу, що охоплювала її, коли розуміла, що зараз доведеться увійти у темний ліс, ступити на доріжку між потонулими в імлі курганами чи стежину серед багнищ, над якими здіймались туманні випари.
Зараз, перед темною стіною лісу також відчувала цю тривогу, яка мурашками пробігала по шиї та від якої пересихало у роті.
Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся в коліях від возів, утоптана копитами коней та волів. Що з того, що цей ліс виглядає лячно, - це ж не дика хаща, а жваво використовуваний шлях до Доріана, який пролягає через останній клаптик пущі, що вціліла від сокир і пилок. Цим шляхом багато люду їздить, багато люду ходить. І я пройду. Я не боюсь.
Я Німуе верх Вледир ап Гвін.
Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.
Роззирнулась навкруги, чи хтось не над’їжджає. Подумала, було б веселіше в компанії. Але гостинець, як на лихо, саме сьогодні, саме зараз ніяк не хотів бути людним. Був ніби вимерлий.
Іншого виходу не було. Німуе відкашлялась, поправила вузлик на плечі, міцно стиснула в руці костурець. І ступила в ліс.
У деревостані переважали дуби, в’язи та старі, зрощені один із одним граби, траплялись також сосни і модрини. Внизу розкинувся густий підлісок, - сплетені між собою кущі глоду, ліщини, черемхи та жимолості. Такий підлісок зазвичай роївся від усілякого лісового птаства, але в цьому лісі панувала зловісна тиша. Німуе йшла, потупивши погляд у землю. Зітхнула з полегшенням, коли в цілковитій тиші десь в глибині лісу застукотів дятел. Хоч щось тут живе, подумала, я тут не абсолютно сама.
Зупинилась і різко озирнулась. Не помітила нікого або нічого, але за мить до того їй здалось, що хтось слідує за нею. Відчула, що за нею спостерігають. Стежать. Страх стиснув їй горло, дрижаками пробіг по спині.
Пришвидшила крок. Ліс, як їй здавалось, почав рідшати, стало світліше та зеленіше, бо в деревостані тепер переважала береза. Ще поворот, ще два, подумала гарячково, ще трохи і ліс закінчиться. Залишу цей ліс позаду разом із тим, що приховується там. А я піду далі.
Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге…
Не почула навіть шелесту, вловила рух краєм ока. З гущавини папороті вилетіло сіре, пласке, багатоноге й неймовірно швидке створіння. Німує скрикнула, побачивши клацаючі щипці, великі, ніби коси. Наїжачені шипами та щетиною лапи. Чисельні очі, які обрамляли голову, наче корона.
Почула раптовий сильний поштовх, який здійняв її в повітря та відкинув геть. Впала спиною на пружні пагони ліщини, вчепилась за них, готова зірватись та кинутись навтьоки. Завмерла, дивлячись на дикий танець, що зараз відбувався посеред стежини.
Багатоноге створіння скакало і кружляло, крутилось несамовито швидко, вимахуючи лапами та клацаючи страхітливими жвалами. А навколо нього, ще швидше, так швидко, що аж розпливався в очах, танцював чоловік. Озброєний двома мечами.
На очах у заціпенілої від переляку Німує в повітря злетіла спочатку перша, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів обрушились на плаский тулуб, з якого бризнули цівки зеленої жижиці. Чудовисько шамоталось і шарпалось, врешті-решт, ошалілим стрибком кинулось в ліс, навтьоки. Далеко не втік. Чоловік із мечами настиг його, притис ногою, з розмаху пришпилив до землі одночасним ударом клинків обох своїх мечів. Створіння довго молотило по землі кінцівками, аж поки не завмерло.
Німуе притисла руки до грудей, намагаючись тим самим заспокоїти шалено калатаюче серце. Бачила, як її рятівник нахиляється над убитим чудовиськом, як ножем відколупує щось з його панцира. Як витирає клинки мечів та ховає їх у піхви за спиною.
- Ти в порядку?
Минуло трохи часу, поки до Німує дійшло, що це питання адресоване їй. Але так і не змогла ні проронити жодного звука, ні підвестись з ліщини. Її рятівник не поспішав, витягати її з чагарників, тож мусила вибиратись звідти сама. Ноги в неї дрижали так, що насилу могла стояти. В роті все пересохло.
- Погана ідея, така самотня мандрівка через ліс, - сказав визволитель, підходячи ближче.
Відкинув каптур, білосніжне волосся аж засяяло серед лісового присмерку. Німуе ледь не скрикнула, мимохіть затуливши уста обома руками. Це неможливо, подумала, це абсолютно неможливо. Мабуть, це мені сниться.
- Але відсьогодні, - продовжив біловолосий, роздивляючись на долоні почорнілу і вкриту іржею металеву пластинку. - Відсьогодні тут буде безпечно ходити. Ба, що тут у нас? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе в колекції, вісімко. Але тепер колекція повна. Як почуваєшся, дівчинко? Ой, пробач. В роті сухо, ніби в пустелі, чи не так? Язик наче колом став? Знайоме відчуття. Зроби ковток, давай.
Тремтячою рукою взяла подану їй фляжку.
- Куди це ми прямуємо?
- До Д… До До…
- До?
- До… Доріана. А що це було? Це… там?
- Витвір мистецтва. Шедевр номер вісім. Зрештою, неважливо, що це було. Важливо, що вже перестало чимсь бути. А ти хто така? Куди направляєшся?
Кивнула головою, проковтнувши слину. І насмілилась. Сама здивувалась своїй відвазі.
- Я… Я Німуе верх Вледир ап Гвін. Іду з Доріана в Анкор, а звідти - в Горс Велен. В Аретузу, школу чародійок на острові Танедд.
- Ого. А звідкіля вандруєш?
- З села Вирва. Через Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт…
- Знайомий маршрут, - перебив її. - Воістину, провандрувала через півсвіту, Німуе, донька Вледира. В Аретузі повинні тобі за це докинути балів на вступному іспиті. Але, скоріше за все, не докинуть. Поставила собі амбітну мету, дівчинко з села Вирва. Дуже амбітну. Ходи зі мною.
- Добрий… - Німуе досі ледь переставляла задерев’янілі ноги.
- Добрий пане…
- Так?
- Дякую за порятунок.
- Це я мушу тобі подякувати. Вже кілька днів поспіль вичікую тут на когось такого, як ти. Якщо сюди хтось і заходив, то тільки численними групами, з галасом і лязкотом зброї, на таких наш шедевр номер вісім не наважувався нападати, не показував носа зі своєї схованки. Це ти його виманила. Навіть на великій відстані він міг розпізнати легку здобич. Якогось самотнього подорожнього. Невеличкого такого. Без образ.
Краєчок лісу був, як виявилось, зовсім поряд. Трохи далі, під одиночною купиною дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.
- До Доріана, - сказав біловолосий, - звідси якихось сорок миль. Для тебе це три дні путі. Три з половиною, враховуючи сьогоднішній день. Ти знаєш про це?
Німує раптом відчула ейфорію, яка затьмарила собою заціпеніння та інші прояви переляку. Це сон, подумала. Мабуть, мені це сниться. Бо таке не може трапитись наяву.
- Що з тобою? Чи тобі зле?
Німуе зібралась із силами, відважилась.
- Цю кобилу… - через хвилювання ледве могла вимовляти слова. - Цю кобилу звати Плотва. Бо кожен твій кінь носить таке ім’я. Бо ти - Геральт із Рівії. Відьмак Геральт із Рівії.
Довго дивився на неї. Мовчав. Німує також мовчала, потупивши погляд у землю.
- Який зараз рік?
- Тисяча триста… - замислено подивилась вгору. - Тисяча триста сімдесят третій після Відродження.
- Якщо це так, - біловолосий провів по обличчю долонею у рукавиці, - то Геральт із Рівії вже давно не живе. Помер сто п’ять років тому… Був би радий, якби через ці сто п’ять років люди пам’ятали його. Якби пам’ятали, ким він був. Ба, пам’ятали навіть ім’я його коня. Так, я думаю, що він був би радий… Якби міг про це знати. Ходімо. Я проведу тебе.
Довго йшли в цілковитій тиші. Німуе кусала губи. Пристиджена, вирішила більше нічого не казати.
- Перед нами, - порушив ніякову мовчанку біловолосий, - роздоріжжя і тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся безпечно…
- Відьмак Геральт не помер! - випалила Німуе. - Він лишень пішов, пішов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.
- Легенди. Казки. Небилиці. Байки та оповідання. Міг би здогадатись, Німуе з села Вирва, яка прямує до школи чародійок на острові Танедд. Не наважилась би на таку карколомну пригоду, якби не легенди і казки, на яких ти зростала. Але це лише казки, Німуе. Лише казки. Ти надто далеко відійшла від дому, аби цього не зрозуміти.
- Відьмак повернеться із потойбіччя! - не здавалась. - Повернеться, аби боронити людей, коли знов розгуляється Зло. Допоки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява все ще існує!
Довго мовчав, дивлячись кудись вбік. Зрештою, повернувся до неї обличчям. І всміхнувся.
- Темрява все ще існує, - підтвердив. - Незважаючи на постійний прогрес, який, як нас запевняють, має освітлювати морок, знищувати загрози і відганяти страхи. Поки що прогрес не досяг великих успіхів у цій царині. Поки що прогрес тільки запевняє нас у тому, що темрява - це виключно забобон, який собою затьмарює світло, і що немає чого боятись. Але це неправда. Боятись є чого. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди у темряві буде панувати Зло, завжди будуть в темряві ікла та пазурі, вбивство і кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І вони завжди з’являються там, де їх потребують. Там, звідки лунає крик по допомогу. Там, звідки їх прикличуть. Вони з’являються, прикликані, з мечем у руці. Мечем, блиск якого розіб’є темряву, світло якого розвіє морок. Красива казка, правда? І закінчується добре, як повинна закінчуватись кожна казка.
- Але… - осіклась. - Але минуло сто років… Чи це можливо, аби… Як це можливо?
- Ставити такі питання. - Перебив її, досі усміхаючись, - не личить майбутній адептці Аретузи. Школи, в якій навчають, що на світі немає нічого неможливого. Бо все, що сьогодні неможливе, стане можливим завтра. Таке гасло мало би висіти над входом до навчального закладу, ученицею якого ти незабаром станеш. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми з тобою розстанемось.
- Але… - відчула раптове полегшення і слова потекли рікою. - Але я хотіла би знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цирі. Про те, як насправді закінчилась та історія. Я читала… Я знаю легенду. Все знаю. Про відьмаків. Про Каер Морхен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, розкажи мені…
- Тут ми з тобою розстанемось, - лагідно перебив її. - Перед тобою дорога до твого призначення. Переді мною зовсім інша путь. Історія триває, історія ніколи не закінчиться. А щодо Знаків… Існує такий, про який не знаєш. Називається Сомн. Подивись на мою долоню.
Подивилась.
- Ілюзія, - почула голос звідкілясь, десь дуже здалеку. - Все - ілюзія.
- Хей, дівчинко! Не спи, бо тебе обкрадуть!
Підвела голову. Протерла очі. І миттю зірвалась з землі.
- Заснула? Спала?
- Та ще й як! - розсміялась огрядна жіночка, що сиділа на козлах, правлячи підводою. - Як камінь! Як мертва! Двічі гукала тебе, а ти - хоч би хни. Вже хтіла з возу злазити… Ти сама? Чого так роззираєшся? Виглядаєш когось?
- Чоловіка… з білим волоссям… Був тут… А може… Вже й сама не знаю…
- Я тут нікого не бачила, - відповіла жіночка. З-за її спини, з-під тенту, визирали голівки двох дітей.
- Бачу, що ти в дорозі. - Жінка очима вказала на вузлик і костурок Німуе. - Я їду в Доріан. Хочеш, підвезу. Якщо тобі в той бік.
- Дякую. - Німуе видерлась на козли. - Красно дякую.
- Но! - Жінка хвиснула віжками. - Тоді їдьмо! Краще їхати, аніж піхом ноги бити, нє? Ох, ти, мабуть, втомилась страх як, що так тебе сон зморив, щоб аж при самій дорозі влягтись. Кажу тобі, спала як…
- Як камінь, - зітхнула Німуе. - Знаю. Втомилась і заснула. А до того я бачила…
- Ну? Що бачила?
Озирнулась. За нею чорнів ліс. Перед нею простягалась дорога вздовж рядів верб. Дорога до її призначення.
Історія триває, подумала. Історія ніколи не закінчиться.
- Бачила предивний сон.