Записки революціонера. 1
Так дивно. Революція змінює. Докорінно. Коло спілкування. Воно наче зірка - спершу розтягується до неймовірних розмірів, як той червоний гігант, а потім раптово стискається до розмірів білого карлика. Маленького білого карлика.
Ми самі не усвідомлювали, що то буде, коли 21 листопада виходили до пам'ятника Шевченку. Ще пам'ятаю, батьки казали зачекати, авось пронесе, але я таки рвонула туди. На годинку. Бо якраз мала нічну зміну в лікарні. Тааа, наступного дня мене з двох місць праці попросили і я з радістю кинулась у вир протесту.
Це ж було чимось таким новим, екстрім, і ми - головні дійові особи. Ще, пам'ятаю, мої друзі вирішили, що постояли і досить, час і бухнуть за волю України, і викликали машинку до гуртожитків. Потягли мене за руку. Я навіть трошки проїхалась. Але таки вискочила з машини і повернулась. Назовсім.
Гуляючи містом у вільні години я насолоджуюсь спокоєм. З моїм графіком самотність стала незмінним супутником. Насправді, це так гарно іноді. Але раз на тиждень виникає бажання поговорити з кимось. Просто поговорити, а не чергові політичні шепотіння.
Тааак, це, звісно, круто - працювати на благо Батьківщини, але потім дивишся на те, як купка друзів сидить у кафе навпроти і... І якось так хочеться тої безтурботності. Не думати, що буде через пару годин, нічого не вирішувати, не мати другого телефону для екстрених дзвінків, не прокидатись серед ночі від чергової бойової тривоги.
Не жувати гречки з тушонкою, а насолодитись домашніми шницлями. Не вчитись орудувати ножем, а ходити на уроки танго. Не набирати у шприц безумні коктейлі намагаючись протримати людину живою ще пару годин до приїзду швидкої. Не грітись біля бочки. Не втрачати людей.
Сни. Після подій на Грушевського переслідували мене кошмари. Стрілянина. Смерті. Настільки реалістичні, що прокидаючись я йшла перевіряти, чи побратими живі і поряд. Майже не спала. Бо ті шматки вимучених сновидінь доконували більше.
Друзі. Найщиріші друзі, скріплені кров'ю революції. Ви йшли пліч-о-пліч у бій, ви просиджували ночі на чергуваннях, жили-їли-спали разом. Побратими. Але вони розчиняються, як тільки зникаєш з їх поля зору. До цього теж звикала. Їдеш у Київ - Львів забуває. І навпаки. Насправді, поки я була на тих жахливих боях у січні чи лютому - фактично ніхто не зателефонував, не спитав - а чи жива? Нічого. Білий карлик. Він так швидко формується.
Я жаліла вже не один раз, що я взагалі ввязалась у ту революцію. Що пішла на це. Відмовилась від спокійного теперішнього заради спокійного майбутнього. Перший місяць - ентузіазм, все нове, у Львові взагалі - день міста щовечора. Купа нових знайомих, все так чарівно. Другий місяць - затишшя, нерви, бо ну що ж ми стоїмо, а вони далі роблять зло. Не витримала, виїхала медиком вже на Київ. І бабахи на Грушевського. Збудження. Третій місяць - знову. Затишшя, ще більш гнітюче, ніж місяць тому. І знову ж в кінці - боїще. І така звитяга! Все вдалось! І знову ейфорія. А тоді місяць четвертий - революція плавно переходить у війну, але за собою залишає купу незавершеної роботи і відчуття тривоги. Сидиш і дивишся в монітор. І нічим не можеш вплинути на події.
Ось так щомісяця я все частіше думала про те, що "а до чортиків то все, хочу спокою". Жаліла. Не раз.
Ви не уявляєте, як я змучилась. Сон - день через два-три. Дім - раз на тиждень-два. Така розкіш, як ліжко випадає десь раз на місяць. І завжди напруга. Готовність. Ніж на поясі, аргумент під імпровізованою подушкою у вигляді якогось светра. Так, навчилась засинати будь-де і будь-коли. Якою ціною...
Ми самі не усвідомлювали, що то буде, коли 21 листопада виходили до пам'ятника Шевченку. Ще пам'ятаю, батьки казали зачекати, авось пронесе, але я таки рвонула туди. На годинку. Бо якраз мала нічну зміну в лікарні. Тааа, наступного дня мене з двох місць праці попросили і я з радістю кинулась у вир протесту.
Це ж було чимось таким новим, екстрім, і ми - головні дійові особи. Ще, пам'ятаю, мої друзі вирішили, що постояли і досить, час і бухнуть за волю України, і викликали машинку до гуртожитків. Потягли мене за руку. Я навіть трошки проїхалась. Але таки вискочила з машини і повернулась. Назовсім.
Гуляючи містом у вільні години я насолоджуюсь спокоєм. З моїм графіком самотність стала незмінним супутником. Насправді, це так гарно іноді. Але раз на тиждень виникає бажання поговорити з кимось. Просто поговорити, а не чергові політичні шепотіння.
Тааак, це, звісно, круто - працювати на благо Батьківщини, але потім дивишся на те, як купка друзів сидить у кафе навпроти і... І якось так хочеться тої безтурботності. Не думати, що буде через пару годин, нічого не вирішувати, не мати другого телефону для екстрених дзвінків, не прокидатись серед ночі від чергової бойової тривоги.
Не жувати гречки з тушонкою, а насолодитись домашніми шницлями. Не вчитись орудувати ножем, а ходити на уроки танго. Не набирати у шприц безумні коктейлі намагаючись протримати людину живою ще пару годин до приїзду швидкої. Не грітись біля бочки. Не втрачати людей.
Сни. Після подій на Грушевського переслідували мене кошмари. Стрілянина. Смерті. Настільки реалістичні, що прокидаючись я йшла перевіряти, чи побратими живі і поряд. Майже не спала. Бо ті шматки вимучених сновидінь доконували більше.
Друзі. Найщиріші друзі, скріплені кров'ю революції. Ви йшли пліч-о-пліч у бій, ви просиджували ночі на чергуваннях, жили-їли-спали разом. Побратими. Але вони розчиняються, як тільки зникаєш з їх поля зору. До цього теж звикала. Їдеш у Київ - Львів забуває. І навпаки. Насправді, поки я була на тих жахливих боях у січні чи лютому - фактично ніхто не зателефонував, не спитав - а чи жива? Нічого. Білий карлик. Він так швидко формується.
Я жаліла вже не один раз, що я взагалі ввязалась у ту революцію. Що пішла на це. Відмовилась від спокійного теперішнього заради спокійного майбутнього. Перший місяць - ентузіазм, все нове, у Львові взагалі - день міста щовечора. Купа нових знайомих, все так чарівно. Другий місяць - затишшя, нерви, бо ну що ж ми стоїмо, а вони далі роблять зло. Не витримала, виїхала медиком вже на Київ. І бабахи на Грушевського. Збудження. Третій місяць - знову. Затишшя, ще більш гнітюче, ніж місяць тому. І знову ж в кінці - боїще. І така звитяга! Все вдалось! І знову ейфорія. А тоді місяць четвертий - революція плавно переходить у війну, але за собою залишає купу незавершеної роботи і відчуття тривоги. Сидиш і дивишся в монітор. І нічим не можеш вплинути на події.
Ось так щомісяця я все частіше думала про те, що "а до чортиків то все, хочу спокою". Жаліла. Не раз.
Ви не уявляєте, як я змучилась. Сон - день через два-три. Дім - раз на тиждень-два. Така розкіш, як ліжко випадає десь раз на місяць. І завжди напруга. Готовність. Ніж на поясі, аргумент під імпровізованою подушкою у вигляді якогось светра. Так, навчилась засинати будь-де і будь-коли. Якою ціною...