1.VIII. Дідо Иванчік
( попередній розділ)
Одного заранку повставали в діда, наколи зоречьки. Загимзіли, єк муряхє у купині, рушєючі кожде до свої роботи. Лиш мене ни конєрували ні до єкої роботи, бо я був шє малий. Ни хотіли затерати малого роботов. Жєлували.
Казали: «Маєт чєс за ціле своє житє намучітиси роботов, а тепер, заким малий, то най припочінет. Най памнєтает, коли був у діда пестуном. Най дитинов си найграєт, бо дорослим - ого», - лиш руков махнула баба - «Ни мет мати, бідничьок, коли й у голов си почюхати, а ни то припочіти, так йиго присєдет усєка, та ни однака біда. Ой так. Чьоловік ґарует на світі ціле житє, єк вів у єрмі. Нираз ни маєт коли й сісти, а ни то си виспати».
Баба аж у лице мене поцулувала, так припрошувала, аби я шє рано спав. Але мині си ни хотіло спати, а пусто дурно лежєти годі було.
Манив мене надвір схід сонця.
Єк лиш трошки вдарило на косицу й наколи я уздрів кріз поличьне викно маленьку смушку єсної зарі над Буковинскими кичірами, то я видразу си схопив з постелі. Навіть ни запрєтав за собов бирліг на постели, так єк то си годит у ґазд робити. Й, нивмиваний навіть, шворкнув з хати кріз т'ражди надвір.
У долинах над Білов Річьков, потоками, пониж моїх ніг на погоду лежєла густа, суха мрєчь.
На сході сонця з-поза Писаного Каменя, з долів, попри самі верхє ґрунів небо єснов зарев провидало. Заря розливаласи золотавими, чімраз далі блідо золотавими, золотаво черленими, аж багрєними красками по темних олов'єних, сірих хмарах, шо, єк устеклі котюги, возилиси по небі, розвіваючіси над Писаним Каменем.
Надворі чімраз бірше брішєло. Нічь утікала темним туманом поза Скупову, через Чьорногору у Загірє, перед есним світлом днини.
На траві лежєла велика, студена роса. Шіпала студіньов мої босі ноги. Морозом скобитала. Кепкуваласи з моїх босих ніг, але я тим ни трабував, дививси, єк красно сонце сходило з-поза довгих ґрунів, високих кичер, темних лісів, шо вічьно видсвіжуют сво’їм запахом повітрє. Писаний Камінь запалав золотом, обсипавси єснов мовнев праведного Сонця. Здавалоси, шо цілий верьх горів у золотій половени. Тегнув острий східний вітрец. Шептав ранішну молитву, шелестєчі у листю дідового саду. Обпістував мене, кудовчів мнєконьке, жовте волосєчько ми на голові. Гладив мнє холодом по лици, оповиваючіси довкруги мене, цілого - студіньов прошивав. Дручькувавси зо мнов, випробовуючі мене, ци я гей твердий, ци ни дуже, на студінь. А я зашінкав на грудех кожушок й забив руки попід плечя в кожушок тай лиш смієвси хєтро з вітру, шо шелестів у травах та игравси пишно з цвитучеми чічьками на розлогик, збочєстих царинках. Аж до самої земні прибигав тисічі головок білєвих невісток, шо молоком си біліли на дідовий Ріжи. Вітер гуляв та кочєвси, филюючі буйними травами, єк би збіжєм на ситих нивах. Стрєсав из трав слизи ранішної роси на земню. Здував и сушив срібний піт з лиця земні.
Я, єкби старий чьоловік, шо на усім прубний був й усему розумієт річь, поклонивси три рази низко праведному Сонечькови аж до самої земні. 3робив я то так доснагу, єк робив то дідо шодня перед скодом сонця.
3-поза Писаного Каменя, єк би з земні, помаленьки пидлізав на небо д'горі великий, світючєй гарбуз - золотаво-червонаве сонце. Здавалоси, шо то кругле вічько вид полибичька у синих облаках, пидсуваючіси чімраз висше на випукле небо, палало вогнем.
Сонце помали посувалоси, отєк би плило тихо, нивидимо по широкім синим небі. Йиму радувавси цілий світ, тай я без потємку радувавси, див’єчіси на красоту йиго сходу.
Сонце, всамперед, виталоси з шонайвисшими полонинами. Благословило їх на добрий день. А витак благословило все шо чімраз то менчі гори. Загрівало у кождісіньку зашепетинку.
Сонцеви зрадуваласи уся жиючя диханія на світі.
Мушшіне здоймали крисані з головий, а челідь низко клонила їх, побожно ирстєчіси.
Усі поклонелиси сходючьому Сонцу, праведному Богови. Шіpe цулуючі Божу Матір - свєту земницу, били поклони до схід сонця; дєкували Господу Богу-Сонечькови, шо дозволив у мирности, радости шєсливо нічьку переночювати, днинки діждати, уздріти знов свєте, праведне, велике Gонце, йкому си радуєт цілий світ й уся животина на ним.
Веселий вертавси я у хату. У пидбрики біг Керекорив, єк колокіль колоколив. Співав та гойкав, шо аж ми си рот ни стулєв. Тріснув брамнєними дверми, запераючі їх, так дуже, шо аж ґражди задрижєли. Мало шо двері ни розколов. Прото невкритун. Але у хороми убіг я потихо й там чєсок чьогос застоїв.
Кріз видхєлені хатні двері зачюв я з хорім про мене в хаті нидобру говірку. Баба сердито лопотіла:
«Най зчєзаєт біда, йкий це розвезений та нигрожений невкритун. Ніраз нивукий стримголовник. Ростет нигроженим дикунцем. Най .си пречь кажет вид такої ничємної дитини. Чюлисте, йке й перше галасував по надвирю, єк би з розуму зійшов. А по помостах, то так дубонит ногами, єк би кінь копитами валив. А де ж я годна терпіти такій побліці? Ни хочю, аби си ми бирше й раз ногов закрутив у хаті, так сми го знинавиділа за йиго вороскованє. Усі двері нам поколет, тріскаючі ними, тріснула би й йиму тота головка йиго ничємна та остудна».
Єк учюв я тоту бабину випанаху, то лиш засторопів, так ми омпно стало, шо уна мене пусто дурно так тєжко лоточіт. Шо я був тому винен, шо уна вже була стара тай тимунь їй си ни хотіло так пидбрикувати, єк мині молодому? Мене так, єк би ножем шунули у серце тоти її слова.
«Та ци я, хло', ни маю шо у свого дєдика їсти, ци, може, я икийс пидплитник, ни дай то Боже, аби ця сукритиця так погано на мнє сукритила? Ой ні, декувати Богу», - погадав я собі видразу, - «я ґаздивска дитина. Маю си де діти у свої старині. Ослобожу ти, нинависнице, хату. Й будь здорова ни скажу, бо ни варт ти це слово казати, остудо остудна».
Вуйна, усуваючі варінник из варев у пічь, першя мене заздріла у хоромах. Видразу штуркнула бабу, аби умовкла, бо я усе чюю, шо вна торанит. Мене й це бодьнуло охаблено у серце, шо вуйна ни держит зо мнов партії, але тєгнет за бабов. Усе це однаке чєдо, слих би їм пропав, окрім діда, погадав я собі.
Баба нараз замовкла. Аж отєк ни зрозуміла, шо маєт заговорити. Тай так, єк потайна пирга, шо спереду ластитси, а ззаду потай ловит, зачела си баба д'мині ув очі ластити. Фіґляво уціриласи, вискірєючі приїдені, шєрбі зуби. Удавала, шо лиш так. си зрадувала мині.
Але єк уздріла баба, шо я на ню сердитий, то видразу їй викрутило убік лице вид мене. Сердило її й то, шо тепер ни привитавси я з нев так шіре, єк то робив завжде. Сердита, забомбурена сиділа на припічьку. Але я її ни перепрошував. «Говкайси сарака, єк єс така чємна. Біда тє бери», - погадав я злисно.
Вуйко нічьо й словом не обзивавси. Занюрено сидів у куті коло печі. А чєс вид чєсу, то так пудно поглипав на мене, пулькаючі білками, єк би я ни знати шо такого йиму виґоїв. Нидогорена скіпка, шо нев палив люльку, загасла йиму у руках. Він завзвто зачєв ссати бакунтову люльку, пишно виписану. Валив йиму дим з рота, єк из кагли. Густов мраков ставав у хаті. Ни розумів смих, ци він був добрий, ци сердитий.
Видів смих, шо лиш оден дідо Иванчік й поза очі був завжде на мене такий добрий, єк й у очі. Водно ми важив добра, бо він ни був ніколи фальчєвий. Але шо він міг з бідами подієти, єк уни всі троє разом дули пацирку на него, єк гадя. Збігалиси докупи й ценькотіли на него, єк котюги. Водно хотіли йиго заїхати, але й він їм усім ни дававси. Бувало, єк шош забогато йиго надражнєт, то він тогди хапав сокиру у руки, а уни всі, єк кури з-перед половика, розліталиси вид него, котре куда виділо. А бабу, шо забірше йиго досколоб'ювала, то кілька разів на своїм житю так її пообертав банєнков, єк си обертаєт ціпом сніп на току.
Однако він з бідов ни міг нічьо подієти. Вічьно за будь-шо джвинґіла. Золила йиго словами, єк єсеновов золов, а кажут, шо хрестєнина гірше уб’єш словом, єк буком.
Дідо єк мене уздрів, то лиш жєлисливо подівивси на мене своїми добрими очіма. Він шнідав, їв гуслінку з коновки за столом, заким уваритси варя. Він знав ни вид сегодне то, чьо вуйко ни був кунтетний, аби я принажєвси в них.
Бувало, дідо уводно прорікав вуйкови, аби вуйко, бездітник, брав мене до себе на годованця. Радувавси дідо, аби йиго мозіль післїдь него й післідь вуйка ни перейшов на чюжу кров, але на свою, на йиго унуки. Казав, шо наколи вуйко берет мене на годованця, то видразу записуєт йиму усий свій маєток. Але, бувало, вуйко вид цеї балачьки водно вивилєвси. Ни хотів про то говорити.
«Брате, шо я тепер можу говорити про годованців, єк я шє й сам у дєдика за слугу, а ни за ґазду. То старого шє розказ ув усим, а ни мій. Йиго, а ни моя голов рєдит на маєтку», - хєтро говорив вуйко, єк хтос, бувало, питав йиго про годованців. -«Тай нашо ми годованці так борзо брати? Хіба на то лиш, аби вічьно глипіли так, єк ґаня дожю глипит, аби я чім прудче задер ноги оттуда в Дідушкову Річьку на цвинтар. Я так борзо ни озму годованців, ой ні. Я всамперед хочю сам перебути свою стариню. Поховати її так єк Бог приказав. Тай хочю побути витак ишє й сам ґаздов. Хочю и я сам собі розказувати й поводити на своїм ґаздівстві. Хочю бути икийс чєс на своїй отечіні сам старший и менчий. Ни хочю я того чюти, аби годованці виговорєли, шо вни мене на моїм маєтку годуют тай додержуют. Я хочю сам си додержувати, доків буду годен си сам убувати. Сегодне біда на світі. Нима віри нікому, навіть ни можна вірити й рідній дитині, а ни токма вір чюжій. Кажут, шо лиш пусти котюгу пид стів, то уна видразу вилізет тобі й на стів».
Чюв я отсу вуйкову говірку ни раз тай ни двічі, й тимунь ни дуже то мене так куражило йти до вуйка на годованці. Я чюв, чім він пахнет. А теперечьки, єк я учюв шє й бабину бесіду про мене, то мині видразу видбритиласи гадка про годованство у вуйка, хоть єк шіре про це мислив дідо. Я хоть малий тогди був, але ни бійси - добре повидів, шо то значіт чюжя пічь тай чюжя кулешя. Нидурно то кажут старі люде, шо ліпшя из свої печі росівниця, єк з чужеї печі книші.
Єкби сокиру у мою кров утопила, так свойов говірков баба нараз тєжко мое серце поранила. То цілий инклюз, ни баба була. Ув очі з тобов - липа в лип. Помаленьки, фіґляво з тебе душу вимотует. Здаетси, шо до рани би її тулєв, така ув очі чємна вигледает А поза очі инчеї говорит. Погано любила пошуждати хрестєнина, най лиш їй оден Бог заплатит из вишного неба по ії правді.
Хоть єк уна мене пудно оскорбила тими своїми словами, та я однако нічьо й словечьком ні до кого ни обзивавси. Навіть и до діда ні, хоть єк шіре я йиго любив и навидів.
Лиш нараз обернувси в хоромах плечіма в хату, а лицем надвір, тай так, єк стріла з лука, й простоволосий свис я кріз ґражди надвір. Розперезаний, навіть и без портєниц. Єк стоев, так утік и ни ївше. Лиш діда було мині банно лишєти, але почерез бабу я мусів це удієти.
Заким вибігла вуйна з хати надвір подівитиси, де я дівси, то мене вже на дідовий Ріжи ни було ні чюти, ні видко. Перешукала вна за мнов усі мої хованки. 3 ніг була упала, шукаючі. Аж у ґіалец фівкала, кличючі на мене, але шкода, шо лиш хотіла.
Я був уже пониждворишя, тай рвав зеленими царинками, єк олінь лісами, вдолини на річьку, просто до дєді, мижи дітву у керекир.
У дєдика мижи гуртом дітви було ми широко. Хоть иноді я аж хрип, варвлодічі лісами з цілим ботеєм хлопців, то ніхто мнє за це ни грозив, бо у гyрті дітий цим ни трабували.
Я, бувало, був за передовожу мижи побратимами, єк ми дітвов шукали печєрами чьортів, гадєчих пацирок та видерали з гніздий шпаки, ворони та усєку ґалу.
( наступний розділ)
Одного заранку повставали в діда, наколи зоречьки. Загимзіли, єк муряхє у купині, рушєючі кожде до свої роботи. Лиш мене ни конєрували ні до єкої роботи, бо я був шє малий. Ни хотіли затерати малого роботов. Жєлували.
Казали: «Маєт чєс за ціле своє житє намучітиси роботов, а тепер, заким малий, то най припочінет. Най памнєтает, коли був у діда пестуном. Най дитинов си найграєт, бо дорослим - ого», - лиш руков махнула баба - «Ни мет мати, бідничьок, коли й у голов си почюхати, а ни то припочіти, так йиго присєдет усєка, та ни однака біда. Ой так. Чьоловік ґарует на світі ціле житє, єк вів у єрмі. Нираз ни маєт коли й сісти, а ни то си виспати».
Баба аж у лице мене поцулувала, так припрошувала, аби я шє рано спав. Але мині си ни хотіло спати, а пусто дурно лежєти годі було.
Манив мене надвір схід сонця.
Єк лиш трошки вдарило на косицу й наколи я уздрів кріз поличьне викно маленьку смушку єсної зарі над Буковинскими кичірами, то я видразу си схопив з постелі. Навіть ни запрєтав за собов бирліг на постели, так єк то си годит у ґазд робити. Й, нивмиваний навіть, шворкнув з хати кріз т'ражди надвір.
У долинах над Білов Річьков, потоками, пониж моїх ніг на погоду лежєла густа, суха мрєчь.
На сході сонця з-поза Писаного Каменя, з долів, попри самі верхє ґрунів небо єснов зарев провидало. Заря розливаласи золотавими, чімраз далі блідо золотавими, золотаво черленими, аж багрєними красками по темних олов'єних, сірих хмарах, шо, єк устеклі котюги, возилиси по небі, розвіваючіси над Писаним Каменем.
Надворі чімраз бірше брішєло. Нічь утікала темним туманом поза Скупову, через Чьорногору у Загірє, перед есним світлом днини.
На траві лежєла велика, студена роса. Шіпала студіньов мої босі ноги. Морозом скобитала. Кепкуваласи з моїх босих ніг, але я тим ни трабував, дививси, єк красно сонце сходило з-поза довгих ґрунів, високих кичер, темних лісів, шо вічьно видсвіжуют сво’їм запахом повітрє. Писаний Камінь запалав золотом, обсипавси єснов мовнев праведного Сонця. Здавалоси, шо цілий верьх горів у золотій половени. Тегнув острий східний вітрец. Шептав ранішну молитву, шелестєчі у листю дідового саду. Обпістував мене, кудовчів мнєконьке, жовте волосєчько ми на голові. Гладив мнє холодом по лици, оповиваючіси довкруги мене, цілого - студіньов прошивав. Дручькувавси зо мнов, випробовуючі мене, ци я гей твердий, ци ни дуже, на студінь. А я зашінкав на грудех кожушок й забив руки попід плечя в кожушок тай лиш смієвси хєтро з вітру, шо шелестів у травах та игравси пишно з цвитучеми чічьками на розлогик, збочєстих царинках. Аж до самої земні прибигав тисічі головок білєвих невісток, шо молоком си біліли на дідовий Ріжи. Вітер гуляв та кочєвси, филюючі буйними травами, єк би збіжєм на ситих нивах. Стрєсав из трав слизи ранішної роси на земню. Здував и сушив срібний піт з лиця земні.
Я, єкби старий чьоловік, шо на усім прубний був й усему розумієт річь, поклонивси три рази низко праведному Сонечькови аж до самої земні. 3робив я то так доснагу, єк робив то дідо шодня перед скодом сонця.
3-поза Писаного Каменя, єк би з земні, помаленьки пидлізав на небо д'горі великий, світючєй гарбуз - золотаво-червонаве сонце. Здавалоси, шо то кругле вічько вид полибичька у синих облаках, пидсуваючіси чімраз висше на випукле небо, палало вогнем.
Сонце помали посувалоси, отєк би плило тихо, нивидимо по широкім синим небі. Йиму радувавси цілий світ, тай я без потємку радувавси, див’єчіси на красоту йиго сходу.
Сонце, всамперед, виталоси з шонайвисшими полонинами. Благословило їх на добрий день. А витак благословило все шо чімраз то менчі гори. Загрівало у кождісіньку зашепетинку.
Сонцеви зрадуваласи уся жиючя диханія на світі.
Мушшіне здоймали крисані з головий, а челідь низко клонила їх, побожно ирстєчіси.
Усі поклонелиси сходючьому Сонцу, праведному Богови. Шіpe цулуючі Божу Матір - свєту земницу, били поклони до схід сонця; дєкували Господу Богу-Сонечькови, шо дозволив у мирности, радости шєсливо нічьку переночювати, днинки діждати, уздріти знов свєте, праведне, велике Gонце, йкому си радуєт цілий світ й уся животина на ним.
Веселий вертавси я у хату. У пидбрики біг Керекорив, єк колокіль колоколив. Співав та гойкав, шо аж ми си рот ни стулєв. Тріснув брамнєними дверми, запераючі їх, так дуже, шо аж ґражди задрижєли. Мало шо двері ни розколов. Прото невкритун. Але у хороми убіг я потихо й там чєсок чьогос застоїв.
Кріз видхєлені хатні двері зачюв я з хорім про мене в хаті нидобру говірку. Баба сердито лопотіла:
«Най зчєзаєт біда, йкий це розвезений та нигрожений невкритун. Ніраз нивукий стримголовник. Ростет нигроженим дикунцем. Най .си пречь кажет вид такої ничємної дитини. Чюлисте, йке й перше галасував по надвирю, єк би з розуму зійшов. А по помостах, то так дубонит ногами, єк би кінь копитами валив. А де ж я годна терпіти такій побліці? Ни хочю, аби си ми бирше й раз ногов закрутив у хаті, так сми го знинавиділа за йиго вороскованє. Усі двері нам поколет, тріскаючі ними, тріснула би й йиму тота головка йиго ничємна та остудна».
Єк учюв я тоту бабину випанаху, то лиш засторопів, так ми омпно стало, шо уна мене пусто дурно так тєжко лоточіт. Шо я був тому винен, шо уна вже була стара тай тимунь їй си ни хотіло так пидбрикувати, єк мині молодому? Мене так, єк би ножем шунули у серце тоти її слова.
«Та ци я, хло', ни маю шо у свого дєдика їсти, ци, може, я икийс пидплитник, ни дай то Боже, аби ця сукритиця так погано на мнє сукритила? Ой ні, декувати Богу», - погадав я собі видразу, - «я ґаздивска дитина. Маю си де діти у свої старині. Ослобожу ти, нинависнице, хату. Й будь здорова ни скажу, бо ни варт ти це слово казати, остудо остудна».
Вуйна, усуваючі варінник из варев у пічь, першя мене заздріла у хоромах. Видразу штуркнула бабу, аби умовкла, бо я усе чюю, шо вна торанит. Мене й це бодьнуло охаблено у серце, шо вуйна ни держит зо мнов партії, але тєгнет за бабов. Усе це однаке чєдо, слих би їм пропав, окрім діда, погадав я собі.
Баба нараз замовкла. Аж отєк ни зрозуміла, шо маєт заговорити. Тай так, єк потайна пирга, шо спереду ластитси, а ззаду потай ловит, зачела си баба д'мині ув очі ластити. Фіґляво уціриласи, вискірєючі приїдені, шєрбі зуби. Удавала, шо лиш так. си зрадувала мині.
Але єк уздріла баба, шо я на ню сердитий, то видразу їй викрутило убік лице вид мене. Сердило її й то, шо тепер ни привитавси я з нев так шіре, єк то робив завжде. Сердита, забомбурена сиділа на припічьку. Але я її ни перепрошував. «Говкайси сарака, єк єс така чємна. Біда тє бери», - погадав я злисно.
Вуйко нічьо й словом не обзивавси. Занюрено сидів у куті коло печі. А чєс вид чєсу, то так пудно поглипав на мене, пулькаючі білками, єк би я ни знати шо такого йиму виґоїв. Нидогорена скіпка, шо нев палив люльку, загасла йиму у руках. Він завзвто зачєв ссати бакунтову люльку, пишно виписану. Валив йиму дим з рота, єк из кагли. Густов мраков ставав у хаті. Ни розумів смих, ци він був добрий, ци сердитий.
Видів смих, шо лиш оден дідо Иванчік й поза очі був завжде на мене такий добрий, єк й у очі. Водно ми важив добра, бо він ни був ніколи фальчєвий. Але шо він міг з бідами подієти, єк уни всі троє разом дули пацирку на него, єк гадя. Збігалиси докупи й ценькотіли на него, єк котюги. Водно хотіли йиго заїхати, але й він їм усім ни дававси. Бувало, єк шош забогато йиго надражнєт, то він тогди хапав сокиру у руки, а уни всі, єк кури з-перед половика, розліталиси вид него, котре куда виділо. А бабу, шо забірше йиго досколоб'ювала, то кілька разів на своїм житю так її пообертав банєнков, єк си обертаєт ціпом сніп на току.
Однако він з бідов ни міг нічьо подієти. Вічьно за будь-шо джвинґіла. Золила йиго словами, єк єсеновов золов, а кажут, шо хрестєнина гірше уб’єш словом, єк буком.
Дідо єк мене уздрів, то лиш жєлисливо подівивси на мене своїми добрими очіма. Він шнідав, їв гуслінку з коновки за столом, заким уваритси варя. Він знав ни вид сегодне то, чьо вуйко ни був кунтетний, аби я принажєвси в них.
Бувало, дідо уводно прорікав вуйкови, аби вуйко, бездітник, брав мене до себе на годованця. Радувавси дідо, аби йиго мозіль післїдь него й післідь вуйка ни перейшов на чюжу кров, але на свою, на йиго унуки. Казав, шо наколи вуйко берет мене на годованця, то видразу записуєт йиму усий свій маєток. Але, бувало, вуйко вид цеї балачьки водно вивилєвси. Ни хотів про то говорити.
«Брате, шо я тепер можу говорити про годованців, єк я шє й сам у дєдика за слугу, а ни за ґазду. То старого шє розказ ув усим, а ни мій. Йиго, а ни моя голов рєдит на маєтку», - хєтро говорив вуйко, єк хтос, бувало, питав йиго про годованців. -«Тай нашо ми годованці так борзо брати? Хіба на то лиш, аби вічьно глипіли так, єк ґаня дожю глипит, аби я чім прудче задер ноги оттуда в Дідушкову Річьку на цвинтар. Я так борзо ни озму годованців, ой ні. Я всамперед хочю сам перебути свою стариню. Поховати її так єк Бог приказав. Тай хочю побути витак ишє й сам ґаздов. Хочю и я сам собі розказувати й поводити на своїм ґаздівстві. Хочю бути икийс чєс на своїй отечіні сам старший и менчий. Ни хочю я того чюти, аби годованці виговорєли, шо вни мене на моїм маєтку годуют тай додержуют. Я хочю сам си додержувати, доків буду годен си сам убувати. Сегодне біда на світі. Нима віри нікому, навіть ни можна вірити й рідній дитині, а ни токма вір чюжій. Кажут, шо лиш пусти котюгу пид стів, то уна видразу вилізет тобі й на стів».
Чюв я отсу вуйкову говірку ни раз тай ни двічі, й тимунь ни дуже то мене так куражило йти до вуйка на годованці. Я чюв, чім він пахнет. А теперечьки, єк я учюв шє й бабину бесіду про мене, то мині видразу видбритиласи гадка про годованство у вуйка, хоть єк шіре про це мислив дідо. Я хоть малий тогди був, але ни бійси - добре повидів, шо то значіт чюжя пічь тай чюжя кулешя. Нидурно то кажут старі люде, шо ліпшя из свої печі росівниця, єк з чужеї печі книші.
Єкби сокиру у мою кров утопила, так свойов говірков баба нараз тєжко мое серце поранила. То цілий инклюз, ни баба була. Ув очі з тобов - липа в лип. Помаленьки, фіґляво з тебе душу вимотует. Здаетси, шо до рани би її тулєв, така ув очі чємна вигледает А поза очі инчеї говорит. Погано любила пошуждати хрестєнина, най лиш їй оден Бог заплатит из вишного неба по ії правді.
Хоть єк уна мене пудно оскорбила тими своїми словами, та я однако нічьо й словечьком ні до кого ни обзивавси. Навіть и до діда ні, хоть єк шіре я йиго любив и навидів.
Лиш нараз обернувси в хоромах плечіма в хату, а лицем надвір, тай так, єк стріла з лука, й простоволосий свис я кріз ґражди надвір. Розперезаний, навіть и без портєниц. Єк стоев, так утік и ни ївше. Лиш діда було мині банно лишєти, але почерез бабу я мусів це удієти.
Заким вибігла вуйна з хати надвір подівитиси, де я дівси, то мене вже на дідовий Ріжи ни було ні чюти, ні видко. Перешукала вна за мнов усі мої хованки. 3 ніг була упала, шукаючі. Аж у ґіалец фівкала, кличючі на мене, але шкода, шо лиш хотіла.
Я був уже пониждворишя, тай рвав зеленими царинками, єк олінь лісами, вдолини на річьку, просто до дєді, мижи дітву у керекир.
У дєдика мижи гуртом дітви було ми широко. Хоть иноді я аж хрип, варвлодічі лісами з цілим ботеєм хлопців, то ніхто мнє за це ни грозив, бо у гyрті дітий цим ни трабували.
Я, бувало, був за передовожу мижи побратимами, єк ми дітвов шукали печєрами чьортів, гадєчих пацирок та видерали з гніздий шпаки, ворони та усєку ґалу.
( наступний розділ)