засумуй, трембіто
Деякі новини ранять нас більше, ніж інші, часто, зовсім несподівано зачіпаючи ті струни душі, про які ми в турботах сьогодення майже не згадуємо. 12 лютого на фронті загинув сержант ЗСУ Михайло Іванович Кознюк. Гуцул-вівчар з села Буковець Верховинського району.
Гуцульський хлопець, щоліта гнав овець на полонину. Молодий -- якби я одружився тоді ж, коли багато хто з друзів, мав би дітей такого ж віку. Я про нього ніколи не чув, але чомусь подивився короткий відеосюжет, хоча практично ніколи цього не роблю. Може, реакція на слово "вівчар", може -- на назву села. В сюжеті -- хлопець десь на верховині розказує, що життя на полонині -- не для кожного. Простими словами, з прекрасним сильним гуцульзьким діалектом, боюся, не всі жителі рівнин і зрозуміють.
Згадую далекий 82-й рік (чи 83-й?), того літа ми родиною поїхали на тиждень до Жабйого (стара назва Верховини) і одного дня пішли на Писаний Камінь. Там від автобусу половина дороги -- тим самим селом Буковець. Коло останньої хати на подвір'я вивела корову жінка з донечкою. День надавався сонячний, ми вже захекалися, тато попросив у жінки напитися, поки та пішла до хати за ранішним молоком, тато щось розпитував у донечки.
- А ти вже до школи ходиш?
- Та, вже'м скінчила перший клас.
- А далеко до школи йти?
- Та нє, тут близко -- за тим горбом і потім шє одним. Може яку годину йти чи дві.
- І хто з тобою ходить до школи?
- А чьо ходити, сама іду, то ж близко...
Я дуже часто потім згадував ту дівчинку, особливо, коли хотілося поскаржитися на дрібні дискомфорти чи неідеальні умови...
Та дівчинка уже давно виросла. В 96-му році в неї чи в когось з її подружок народився син Місько. А позавчора той син загинув, захищаючи нас з вами.
Ой, заплач, трембіто,
Та й на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні мати.
Crosspost from https://malyj-gorgan.dreamwidth.org/170574.html
Гуцульський хлопець, щоліта гнав овець на полонину. Молодий -- якби я одружився тоді ж, коли багато хто з друзів, мав би дітей такого ж віку. Я про нього ніколи не чув, але чомусь подивився короткий відеосюжет, хоча практично ніколи цього не роблю. Може, реакція на слово "вівчар", може -- на назву села. В сюжеті -- хлопець десь на верховині розказує, що життя на полонині -- не для кожного. Простими словами, з прекрасним сильним гуцульзьким діалектом, боюся, не всі жителі рівнин і зрозуміють.
Згадую далекий 82-й рік (чи 83-й?), того літа ми родиною поїхали на тиждень до Жабйого (стара назва Верховини) і одного дня пішли на Писаний Камінь. Там від автобусу половина дороги -- тим самим селом Буковець. Коло останньої хати на подвір'я вивела корову жінка з донечкою. День надавався сонячний, ми вже захекалися, тато попросив у жінки напитися, поки та пішла до хати за ранішним молоком, тато щось розпитував у донечки.
- А ти вже до школи ходиш?
- Та, вже'м скінчила перший клас.
- А далеко до школи йти?
- Та нє, тут близко -- за тим горбом і потім шє одним. Може яку годину йти чи дві.
- І хто з тобою ходить до школи?
- А чьо ходити, сама іду, то ж близко...
Я дуже часто потім згадував ту дівчинку, особливо, коли хотілося поскаржитися на дрібні дискомфорти чи неідеальні умови...
Та дівчинка уже давно виросла. В 96-му році в неї чи в когось з її подружок народився син Місько. А позавчора той син загинув, захищаючи нас з вами.
Ой, заплач, трембіто,
Та й на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні мати.
Crosspost from https://malyj-gorgan.dreamwidth.org/170574.html