Розмови з уявним другом
Знаєш, мене іноді тривожать примари з минулого..
Знаєш, здається іноді, що можеш злеліти понад хмари, а то всього лише - уявляєш! - сон...
Ні, не уявляєш, напевне. І в твоєму віці уявляти таке - о...було б смішно...приходив один. Довго приходив. І, знаєш, ніколи не йшов. Завжди тільки приходив і кожного разу розчинявся у пітьмі. Але ж не йшов! Бо ж заходив у двері, а зникав так повільно, наче танув і випадав потім опадами на мою подушку.
Були й інші. Але то так були...зайшлі гості. Вони дивились на мене зухвало, ніби я не в цьому тільки сні, а й завжди їм належала... ха! Мої сни суворо лімітовані!
А той, перший - нічого не хтів. Поглядом на мене дивився таким, що мене просто неставало, я... я губилася десь у тих залах, у тих парках, де ми бачилися, намагаючись пригадати, чи такий самий льодяний у нього був тоді погляд... А зараз... і зараз він зрідка приходить, але вже не дивиться в очі, напевне приходить посміятися з мого передчасного склерозу, бо ж я вже не пам`ятаю його очей... І мені мимоволі стає смішно: такий маразм - бачити людину чотири роки лише у снах і намагатися згадати її очі! І тоді ми сміємося разом - заходимося не таким уже й маразматичним сміхом, здоровим, справжнім реготом, бо я, здається, видужую... А коли ми заспокоюємося, я посміхаюся, кладу руку йому на плече і кажу: "Знаєш, мабуть, досить, друже!.. Відпускаю! Іди собі! Зрештою, не будь егоїстом, звільни трішки моїх снів для інших!" Тоді він мені - серйозно так: "Кицю, я б уже не приходив, бо... я вже теж не пам`ятаю твого імені," - і ми знову заходимося сміхом, але за кілька секунд він кладе мені палець на вуста - "я б не приходив. Але в твоєму серці ще лишилося трохи гіркоти. То вже не біль, але ще й не солодощі..." - "Авжеж, скільки перцю ти мені сипонув!" - перебиваю з усмішкою я. Але вже не сміюся. Даремно й намагатись - він он який сидить серйозний, і, ніби не чувши моїх слів, продовжує: "...бо кожного разу, як я приходив - то забирав із собою частинку болю - небагато, скільки поміщалося в долонях - більше ж було недозволено. Що менше ставало гіркоти - то солодше ти засинала, а я собі йшов. Тепер ти рідко мене бачиш. Бо міцно спиш. А в ті нечасті ночі, коли тобі спиться погано, я забігаю і забираю ще часточку тої гіркоти - най би не палила тебе зсередини, усі мають право на добрий сон. Її ще трошечки лишилося. Ти вже пробач, що не можу винести більше, ніж вміщають мої руки..." - "То це наша не остання зустріч, мій старий знайомий незхнайомцю?!" - і я радію. Хоч мені вже й байдуже, але визнавати, що ми ще побачимось - однаково приємно. Нехай я не пам`ятаю твоїх очей, але в тебе дуже гарна постава, коли ти сидиш отут, поруч. Звісно, то професіональне, але ж як гарно...
І тут раптом мені стає легко-легко...я кудись провалююсь - а дорогою ще думаю: "ось так наші зустрічі із сліз перетворилися на здоровий сміх...", потім глузд і думки відлітають вгору, а я падаю вниз. Як солодко!
Знаєш, здається іноді, що можеш злеліти понад хмари, а то всього лише - уявляєш! - сон...
Ні, не уявляєш, напевне. І в твоєму віці уявляти таке - о...було б смішно...приходив один. Довго приходив. І, знаєш, ніколи не йшов. Завжди тільки приходив і кожного разу розчинявся у пітьмі. Але ж не йшов! Бо ж заходив у двері, а зникав так повільно, наче танув і випадав потім опадами на мою подушку.
Були й інші. Але то так були...зайшлі гості. Вони дивились на мене зухвало, ніби я не в цьому тільки сні, а й завжди їм належала... ха! Мої сни суворо лімітовані!
А той, перший - нічого не хтів. Поглядом на мене дивився таким, що мене просто неставало, я... я губилася десь у тих залах, у тих парках, де ми бачилися, намагаючись пригадати, чи такий самий льодяний у нього був тоді погляд... А зараз... і зараз він зрідка приходить, але вже не дивиться в очі, напевне приходить посміятися з мого передчасного склерозу, бо ж я вже не пам`ятаю його очей... І мені мимоволі стає смішно: такий маразм - бачити людину чотири роки лише у снах і намагатися згадати її очі! І тоді ми сміємося разом - заходимося не таким уже й маразматичним сміхом, здоровим, справжнім реготом, бо я, здається, видужую... А коли ми заспокоюємося, я посміхаюся, кладу руку йому на плече і кажу: "Знаєш, мабуть, досить, друже!.. Відпускаю! Іди собі! Зрештою, не будь егоїстом, звільни трішки моїх снів для інших!" Тоді він мені - серйозно так: "Кицю, я б уже не приходив, бо... я вже теж не пам`ятаю твого імені," - і ми знову заходимося сміхом, але за кілька секунд він кладе мені палець на вуста - "я б не приходив. Але в твоєму серці ще лишилося трохи гіркоти. То вже не біль, але ще й не солодощі..." - "Авжеж, скільки перцю ти мені сипонув!" - перебиваю з усмішкою я. Але вже не сміюся. Даремно й намагатись - він он який сидить серйозний, і, ніби не чувши моїх слів, продовжує: "...бо кожного разу, як я приходив - то забирав із собою частинку болю - небагато, скільки поміщалося в долонях - більше ж було недозволено. Що менше ставало гіркоти - то солодше ти засинала, а я собі йшов. Тепер ти рідко мене бачиш. Бо міцно спиш. А в ті нечасті ночі, коли тобі спиться погано, я забігаю і забираю ще часточку тої гіркоти - най би не палила тебе зсередини, усі мають право на добрий сон. Її ще трошечки лишилося. Ти вже пробач, що не можу винести більше, ніж вміщають мої руки..." - "То це наша не остання зустріч, мій старий знайомий незхнайомцю?!" - і я радію. Хоч мені вже й байдуже, але визнавати, що ми ще побачимось - однаково приємно. Нехай я не пам`ятаю твоїх очей, але в тебе дуже гарна постава, коли ти сидиш отут, поруч. Звісно, то професіональне, але ж як гарно...
І тут раптом мені стає легко-легко...я кудись провалююсь - а дорогою ще думаю: "ось так наші зустрічі із сліз перетворилися на здоровий сміх...", потім глузд і думки відлітають вгору, а я падаю вниз. Як солодко!