Бакотська затока
Давно хотіла і нарешті поїхала... на велосипеді :)
Планувалося з Кам’янець-Подільського прямою дорогою поїхати до Бакоти, а далі вертатися селами вздовж Дністра. На все-про-все три дні. Враження загалом позитивні, але скажу чесно, було важкувато крутити педалі тими горбатими дорогами. Тепер сижу з обдертими ногами і тішуся шо дощ за вікном :))), можна з чистим сумлінням носити штани ). Але про все по порядку буде нижче.
Добиралися поїздом до Хмельницька+електричка на Кам’янець. В обід виїхали на Бакоту, дорога перевершила всі мої сподівання, я знала шо місцевість горбиста, але не думала шо настільки, прямої дороги практично не було, постійно то вверх, то вниз, плюс два великі серпантини. Коліна починали бастувати, а сонце продовжувало припікати :). Добре шо по дорозі трапився шинок і можна було поновити сили смачним обідом та попити грейпрутового соку ). Так помаленьку ми докотилися до Грушки, там повернули за вказівником до Бакотського скельно-печерного монастиря. Монастир знаходиться в скалі, яка височіє над затокою. Зроблена досить крута, але цілком безпечна стежка до монастиря
Біля монастиря є три джерела зі смачною джерельною водою. Вирішили десь недалеко від джерел шукати місце для ночівлі. Дядько-парапланерист нарадив суперфеншуйне місце на березі відразу біля води. Там вже розбили палатки сімейство митців та сімейство рибалок. Але загалом було душе спокійно, ніхто нікого не напружував :) І тут у нас стався перший казус: внаслідок стрімкого спуску до монастиря безповоротньо зірвався з кріплення один баул, Дойтер підвів :(. Але руки в нас ше стого місця ростуть: порозкручували зі світловідбивачів болтики та гайки і скріпили баул.
Сонце вже збиралось сідати
Ну а ми поїли, попили чаю і спати.
Ранок видався сонячний і ясний.
Трохи покупалися, позагаряли, зібралися і посунулися далі вздовж затоки вузькою, але цілком проїздною стежкою. Оскільки у нас була якась стара радянська і непевна карта, то постійно радились та розпитували дорогу у місцевих. І тут я вкотре переконалася, що кожна людина бачить світ своїми очима. Доводилось складати пазли з того всього шо нам понараджували. Почалось все просто прекрасно. Об’їзд вздовж затоки (частини) приніс неземне задоволення. Дуже мальовнича місцевість: сосновий ліс, вода, пянкий аромат квітів та стиглої аличі, просто тьма ріноманітних метеликів. Я обожнюю відлюдні місця, але про Бакоту такого, на жаль, не напишеш, відпочиваючих тут також тьма (. Але то таке. Головне шо вода чиста та прозора
А ось і я при повному параді зі своїм красенем велосипедом :)
Наступний пункт призначення у нас був село Колодіївка. У дитячому таборі "вожатий" доступно пояснив нам дорогу, але попереджав шо вона непроїздна (лісова стежка) і нам буде тяжко, потім ше раз так співчутливо-тужливим поглядом на мене подивився :). Я того собі до голови не брала, бо знала шо вже велосипедом так мандрували. І виявилося шо "вожатий" і справді робив з мухи слона. Далі ми собі найшли гудза на голову, бо поперлись з Колодіївки в Калачківці якимись незвіданими стежками з перспективою переходити притоку Дністра вбрід. Місцевий газда ніби все чітко і доступно пояснив, але проблема в тому, що місцеві бачать і говорять тільки про потрібні повороти, а турист діє чітко по їхній інструкції. А в результаті виходить блуд. Так і у нас: повернули не в той поворот, 15 хв стрімкого спуску по камянистій дорозі і ми опинилися геть не там де мали бути. Виїхали недалеко біля місця де та притока впадає у Дністер, а мало би бути набагато вище. Але село так близько, потрібно тільки якимось чином переправитись через Дністер. Якись рибалка нарадив мені вийти до коси (місця де притока впадає в Дністер) і запевнив шо ми перейдемо тільки трошки замочившись. Я по власній необережності не уточнила глибину та як до тої коси добратися. Далі були 2 години поневірянь лісовими хащами з навантаженими велосипедами та роздерті до крові ноги. Коли нарешті добрались до тої коси... я зазвичай не матюкаюсь, але виходу в мене не було - в тому місці глибина води дозволяла втопитися. Видно рибалка пожартував... Ми зайшли в тупик, стежка пропала, Льолік пішов шукати вихід на дорогу, вернувся з умовно-їстівним грибом. Кажу: "Викинь, то какашка", а в голові звучить фраза з відомого всім анекдота: "Ой не до грибов нам сейчас, Петька, не до грибов...". На дорогу все таки вийшли і вирішили вертатись назад, а там вже як Бог дасть. Вечір кусав в спину, так шо варіантів багато не було. Вернулись назад в Колодіївку. Зрозуміли шо до Демшина (біля цього села Дністер робить дуже красивий вигин, тож хтіли заночувати в цьому місці) вже сьогодні ніяк. Далі виїхали на трасу та заночували в полі біля джерела разом з польовими мишами та кажанами :). Була надзвичайно місячна ніч, хоч голку в сіні шукай.
На наступний день ми все-таки заїхали в Демшин, але вже іншою дорогою, правда попали не зовсім в тому місці де хтіли, бо місцеві нас неправильно зрозуміли і направили трохи криво. Та взагалі важко зорієнтуватись коли кожен пояснює по-різному і не дуже внятно, а деякі ше починають тобі радити інші варіанти, а твої плани називати глупством. А село здивувало своєю містичністю, бо спускались до Дністра в одному місці, а вернулись в зовсім іншому, це при тому, що була тільки одна стежка, без поворотів. Ше півгодини шукали велосипеди.
З Демшина до Кам’янця ми добирались старою воєнною дорогою через Китайгородську долину, Станіславівку, Фурманівку та Слобідку-Кульчієвецьку. Через Китайгородську долину протікає річка Тернава
Ще колись обов’язково поїду в ці краї, але певно вже без байка, хоча зарікатись не буду :)
На спідометрі 140 км.
Планувалося з Кам’янець-Подільського прямою дорогою поїхати до Бакоти, а далі вертатися селами вздовж Дністра. На все-про-все три дні. Враження загалом позитивні, але скажу чесно, було важкувато крутити педалі тими горбатими дорогами. Тепер сижу з обдертими ногами і тішуся шо дощ за вікном :))), можна з чистим сумлінням носити штани ). Але про все по порядку буде нижче.
Добиралися поїздом до Хмельницька+електричка на Кам’янець. В обід виїхали на Бакоту, дорога перевершила всі мої сподівання, я знала шо місцевість горбиста, але не думала шо настільки, прямої дороги практично не було, постійно то вверх, то вниз, плюс два великі серпантини. Коліна починали бастувати, а сонце продовжувало припікати :). Добре шо по дорозі трапився шинок і можна було поновити сили смачним обідом та попити грейпрутового соку ). Так помаленьку ми докотилися до Грушки, там повернули за вказівником до Бакотського скельно-печерного монастиря. Монастир знаходиться в скалі, яка височіє над затокою. Зроблена досить крута, але цілком безпечна стежка до монастиря
Біля монастиря є три джерела зі смачною джерельною водою. Вирішили десь недалеко від джерел шукати місце для ночівлі. Дядько-парапланерист нарадив суперфеншуйне місце на березі відразу біля води. Там вже розбили палатки сімейство митців та сімейство рибалок. Але загалом було душе спокійно, ніхто нікого не напружував :) І тут у нас стався перший казус: внаслідок стрімкого спуску до монастиря безповоротньо зірвався з кріплення один баул, Дойтер підвів :(. Але руки в нас ше стого місця ростуть: порозкручували зі світловідбивачів болтики та гайки і скріпили баул.
Сонце вже збиралось сідати
Ну а ми поїли, попили чаю і спати.
Ранок видався сонячний і ясний.
Трохи покупалися, позагаряли, зібралися і посунулися далі вздовж затоки вузькою, але цілком проїздною стежкою. Оскільки у нас була якась стара радянська і непевна карта, то постійно радились та розпитували дорогу у місцевих. І тут я вкотре переконалася, що кожна людина бачить світ своїми очима. Доводилось складати пазли з того всього шо нам понараджували. Почалось все просто прекрасно. Об’їзд вздовж затоки (частини) приніс неземне задоволення. Дуже мальовнича місцевість: сосновий ліс, вода, пянкий аромат квітів та стиглої аличі, просто тьма ріноманітних метеликів. Я обожнюю відлюдні місця, але про Бакоту такого, на жаль, не напишеш, відпочиваючих тут також тьма (. Але то таке. Головне шо вода чиста та прозора
А ось і я при повному параді зі своїм красенем велосипедом :)
Наступний пункт призначення у нас був село Колодіївка. У дитячому таборі "вожатий" доступно пояснив нам дорогу, але попереджав шо вона непроїздна (лісова стежка) і нам буде тяжко, потім ше раз так співчутливо-тужливим поглядом на мене подивився :). Я того собі до голови не брала, бо знала шо вже велосипедом так мандрували. І виявилося шо "вожатий" і справді робив з мухи слона. Далі ми собі найшли гудза на голову, бо поперлись з Колодіївки в Калачківці якимись незвіданими стежками з перспективою переходити притоку Дністра вбрід. Місцевий газда ніби все чітко і доступно пояснив, але проблема в тому, що місцеві бачать і говорять тільки про потрібні повороти, а турист діє чітко по їхній інструкції. А в результаті виходить блуд. Так і у нас: повернули не в той поворот, 15 хв стрімкого спуску по камянистій дорозі і ми опинилися геть не там де мали бути. Виїхали недалеко біля місця де та притока впадає у Дністер, а мало би бути набагато вище. Але село так близько, потрібно тільки якимось чином переправитись через Дністер. Якись рибалка нарадив мені вийти до коси (місця де притока впадає в Дністер) і запевнив шо ми перейдемо тільки трошки замочившись. Я по власній необережності не уточнила глибину та як до тої коси добратися. Далі були 2 години поневірянь лісовими хащами з навантаженими велосипедами та роздерті до крові ноги. Коли нарешті добрались до тої коси... я зазвичай не матюкаюсь, але виходу в мене не було - в тому місці глибина води дозволяла втопитися. Видно рибалка пожартував... Ми зайшли в тупик, стежка пропала, Льолік пішов шукати вихід на дорогу, вернувся з умовно-їстівним грибом. Кажу: "Викинь, то какашка", а в голові звучить фраза з відомого всім анекдота: "Ой не до грибов нам сейчас, Петька, не до грибов...". На дорогу все таки вийшли і вирішили вертатись назад, а там вже як Бог дасть. Вечір кусав в спину, так шо варіантів багато не було. Вернулись назад в Колодіївку. Зрозуміли шо до Демшина (біля цього села Дністер робить дуже красивий вигин, тож хтіли заночувати в цьому місці) вже сьогодні ніяк. Далі виїхали на трасу та заночували в полі біля джерела разом з польовими мишами та кажанами :). Була надзвичайно місячна ніч, хоч голку в сіні шукай.
На наступний день ми все-таки заїхали в Демшин, але вже іншою дорогою, правда попали не зовсім в тому місці де хтіли, бо місцеві нас неправильно зрозуміли і направили трохи криво. Та взагалі важко зорієнтуватись коли кожен пояснює по-різному і не дуже внятно, а деякі ше починають тобі радити інші варіанти, а твої плани називати глупством. А село здивувало своєю містичністю, бо спускались до Дністра в одному місці, а вернулись в зовсім іншому, це при тому, що була тільки одна стежка, без поворотів. Ше півгодини шукали велосипеди.
З Демшина до Кам’янця ми добирались старою воєнною дорогою через Китайгородську долину, Станіславівку, Фурманівку та Слобідку-Кульчієвецьку. Через Китайгородську долину протікає річка Тернава
Ще колись обов’язково поїду в ці краї, але певно вже без байка, хоча зарікатись не буду :)
На спідометрі 140 км.