(no subject)
Тікати в гори у період святкування Дня Незалежності нашої країни, стало для мене маленької традицією, принаймі на протязі останніх кількох років.
Отже, в силу певних обставин, цього року в моєму розпоряджені було тільки два дні. На сімейній геннараді було прийнято рішення податися в пречудові краї: хребти Кукул та Кострич. Погода обіцяла бути хорошою, а споглядання Чорногори могло піти тільки на користь.
Виїхали в неділю пізно ввечері, поїздом Ковель - Чернівці, сіли ві Львові, зійшли в Станіславові. Запхалися до славнозвісного раховоза, ним помаленьку постукотіли до станції Вороненко. Після успішної висадки на практично безлюдному пероні, звернули наліво від перону. Дорога йде попри колію та завертає вліво від тунелю догори. Стояв туман, видимість буквально кілька метрів, на годиннику 06:30 ранку. З набором висоти туман поступово почав пропадати і коли ми вийшли на першу полонинку, він вже весь був внизу, а ми над ним, а перед нами: Хом’як, Синяк і Довбушанка.
Від споглядання цієї картини моє тіло, душу і серце охопила неймовірна умиротвореність.
Так, помаленьку, непоспішаючи видряпались на хребет, де перед нами постали єдині і неповторні, Їхня Карпатська величність: Говерла та Петрос, Кукульські колиби та інші принади, характерні для даної місцевості.
А тепер по черзі:
Петрос
Говерла
Помилувались, пофоторгафувалт, поповнили запаси води і потопали на вершину г. Кукул.
Тільки но скинули наплечники та розгорнули шоколадку для подяльшого поїдання, як з лісу виринула група туристів на чолі з старшим дядьком-провідником. Дядько охоче взявся нам пояснювати як перейти з кукула на Костричу і не зблудити, ібо вони сьодні якраз звідтам прийшли. Наплів нам всякого різного і в перемішку, що потім по ходу справи не зовсім відповідало дійсності. Та у нас була карта, компас і супермегапомічний дівайс (ЖПС) та досвід орієнтування в Карпатах, ми не дали собі пропасти і ні разу не зблудили, незважаючи на всіляки перешкоди у вигляді не зовсім адекватних місцевих пастухів =) Але про це трохи згодом...
Туристи пішли далі, шоколад розтопився. довелось мокати в нього пальчик та облизувати, а це в свою чергу призвело до глобального забруднення обличча та рук. Довелось підключати до справи вологі серветки. То був мінімальний ліричний відступ на тему побуту =)
З вершини йде чітка стежка далі по хребті лісом , але виводячи на першу полонину губиться. На полонині внизу справа є колиба, і є підозра, що від неї вниз до Прута йде добра стежка чи навіть дорога. Ми до колиби не спускались, а пішли прямо лісом і врешті-решт вийшли мабуть на вищезгадану широку стежку та спустились до дороги на Заросляк. Скинули добрячий шмат висоти. Пройшовши кілька десятків метрів в напрямку Заросляка, перейшли через дерев’яний міст Прут і потрупцювали дорогою в напрямку наступного пункту призначення.
Пройшовши пару км. по дорозі зробили тайм-аут на обід, зустріли старого тубільця-грибаря. Він взявся жваво нас допитувати про наші цілі та дав хороші поради щодо найближчого майбутнього. Поради були направду цінні, за що йому окрема подяка :). Попереду серйозний набір висоти і невідані раніше краї. Ми мали проминути два повороти наліво, а далі після розвалин старої хатки (мені вони більше були схожі на розвалини якоїсь шопи) або звернути різко вверх новоспеченою лісорубами дорогою або топати далі по потоці і так аж на хребет (точніше середину хребта). Передімною постав серйозний вибір: або йти, перепрошую дертись, дорогою вверх, а вона могла в один прекрасний момент закінчитись і тоді тре лісом напролом, шо не самі розумієте не дуже делікатна справа, а набирати тре 500 метрів; або йти по потоці в рожевих резинових шльопках, а це малоприємний процес, ще й з огляду на мою "любов" до рожевого кольору. Колись була дорога попри потік, але її нестало, самі знаєте після чого. Тут, правда, виникала спокуса менш різкого підйому... Тверезо оцінивши ситуацію та зваживши всі "за" і "проти", звернули наліво вверх дорогою, утвореною лісорубами. Сонце шкварить, піт очі заливає,в такі моменти в голову лізуть запитання типу "якого дідька я тут роблю?!", але у мене світла мета і я лізу вверх. Дорога, як і передбачалось раніше, успішно закінчилась, далі лісом напролом вгору, слідкуючи за напрямом та набором висоти. І тут зявляється "світло в кінці тунелю": полонина, вівці, колиба. Набрали тіко 250 метрів, значить ще не хребет. Пішли до колиби, сподіваючись знайти біля неї стежку, яка б виводила через ліс на хребет. На даху колиби розлягся неповнолітній пастух, на наші ніби прості запитання він махав руками і бурмотів невідомо шо, я зрозуміла шо тут попахує не тим чим треба, ібо малий махав руками у зовсім іншу сторону. Пішли самостійно шукати стежку. а той далі нам услід гукав шось невнятне та розмахував руками чортзнакуди. Стежку знайшли, вийшли на хребет, а там корови і ще один пастух, але вже повнолітній і навіть беззубий. Ну а ми чи то по доброті душевній чи вже так по інерції почали ще й його питати чи нам далеко ще до Костричі і чи в там ту сторону можна спуститися в с. Красник. А він нам бах і каже: " а кострича то оно стоїть наліво від вас, а в Красник? та я знаю... та спуститисі". Та вершинка, яку він називав Костричею, по висоті і інших ознаках аж ніяк не тягнула на потрібну нам гору ібо була на метрів 200 нижча і відходила в ін. сторону і смахувала на якийсь відріг хребта. Ми намагатись донести до пастуха цю інформацію і навіть витягнули та розгорнули карту, почали пальцем по ній водити, він позеленів і мало не вмлів. Певно незнав шо то за дівайс такий, може навіть і читати невмів. Одним словом стало зрозуміло шо тре йти далі, розпрочалися з пастухом і полізли хребтом далі. Раніше я думала, що саме пастухи можуть найвірніше підказати дорогу, але видно помилялася. І це не перший випадок. Суміш сухофруктів та горіхів додала сили для підкорення першої вершини хребта, г. Кострича, 1586 м. н.р.м.
Вже вечоріло, хотілося знайти джерело життя (воду), розкласти намет та зісти гречки. Пройшовши далі по хребті минули якусь безімянну вершину та дійшли до вже практично зруйнованої хатки, вирішили кидати намет, розділились у пошуках води, мені поталанило менше, я знайшла тіко висохше джерело внизу колиби, але Беар Грілз воду би там добув, та я не стала порпатись в какашках ібо біди ще не було :). Вода знайшлась трохи вище за нами, то напевно був якраз витік того потічка, яким ми могли підніматись. Місце для ночівлі суперфеншуйне: я спала головою до Чорногори, ногами до Горган, відкриваєш правий тамбур, повертаєш голову, а там Смотрич і Піп Іван, лівий - Говерла та Петрос. І захід сонця не підвів. Ех... краса неймовірна! Вогонь, великий повний місяць, люлька, смачний солодкий сон...
Зранку вийшли ше на г. Кострич, траверснули г. Костриця та спустилися дорогою в Красник, а там в Ільці, далі автобус до Франківська, пересадка в інший до Львова. А ше я знайшла великого гриба, запхала його в банячок і привезла додому щоб засушити, бо доля в нього: бути зїденим на Другий Святий вечір.