Казка про медведиху
Всі кудись їздять, і тільки я тут сиджу в Києві, плююся з Краєвського, дочитую Реверте, і нарешті займаюся хоч чимось корисним - в тому сенсі, що мужньо накачала собі корисної літератури і тепер збираюся з силами почати читати то все з екрану - бо гігапедія, то звісно добро, але моя бучка все одно бойкотує пдф.
Ну то таке.
Так що краще я розкажу трішки про одну з клієнток, які до нас заходять.
Це така бабуся, яка тримається дуже гарно для свого віку - певно, через перконання, що без неї все одразу розвалиться. Тітонька з тих, що можуть блукати магазином 3 години, нічого не купити, зате виконати місію "розкажи консультанту, якою насправді має бути українська література, культура, мова, церква і молодь, а потім повтори це ще декілька разів". Ну а я що? Я звісно, посміхаюся, киваю, роблю розуміючі очі і взагалі вдаю, ніби це не я - та сама людина, якій плювати на це більше за всіх на цьому прекрасному трошки божевільному світі. Тож я чесно не кажу, що ні, мені не сподобалось нове видання "Берестечка", і що я взагалі, будь моя воля, сховала би його куди подалі, а видала би щось дійсно гарне, і я не кажу, що я сама люблю іноді грати в комп"ютерні ігри, тож єсно, що я не вважаю їх злом, і так само я не вважаю злом практично нічого - в мене взагалі в серці немає ненависті (бо ненависть я зберігаю на флешці). І все таке інше.
Але одного разу я не змовчала - це коли ця тітонька стала побиватися, що діти зараз не читають - на прикладі двох її онуків - старшому 12, молодшому - менше (ну а як же)). Тоді я сказала, що діти насправді не читають тому, що їх ніхто на читання не підсадив.
Я обмежилась тільки цим, звісно, але якщо продовувати цю тему, то так, це дійсно правда. От наші зі славінською батьки, коли ми були малі, чинили як заправські дилери - читали нам вголос, обставляли все так, що похід в книгарню був святом, купували нам по книжці кожній, а не одну на двох (правда, ми завжди обирали різні, щоб більше виходило). Я про те що - от картриджі на приставку ми брали на один день, а потім приходили і міняли на інший, і тільки кілька ігор - від яких ми дуже зафанатіли, нам купили - а з книжками такого не було, нам їх купували завжди і безвідмовно. Оце і призвело до того, що в нормальній в принипі технарсько-економічній родини обидві дитини стали філологами - бо ми звикли, це як рефлекс, який з умовного стає безумовним, і нічого тут вже не поробиш, злізти з цього наркотика можна тільки за допомогою іншого, сильнішого.
Але це я тільки мала на увазі - бо кого насправді цікавлять педагогічні досягнення наших батьків, а сказала я тільки те, що щоб діти читали, треба було їх підсаджувати на книжки змалку.
А тітонька мені і сказала, що ні, це все комп"ютери, а вона не налажала геть ніде - вона от старшому онуку в дитинстві, коли йому рочки два було, Пушкіна читала.
Ой-йой, подумала я, бідна дитина, бо згадала, що нам батьки теж Пушкіна в дитинстві читали - і саме в цьому коріниться моя до нього нелюбов. Бо "Казка про медведиху", яку завжди просила почитати я, чи "Наречений", якого любила славіночка - то не для слабких нервів. Після такого не книжки читати, а тільки в "Постал" і гратися.
Ну то таке.
Так що краще я розкажу трішки про одну з клієнток, які до нас заходять.
Це така бабуся, яка тримається дуже гарно для свого віку - певно, через перконання, що без неї все одразу розвалиться. Тітонька з тих, що можуть блукати магазином 3 години, нічого не купити, зате виконати місію "розкажи консультанту, якою насправді має бути українська література, культура, мова, церква і молодь, а потім повтори це ще декілька разів". Ну а я що? Я звісно, посміхаюся, киваю, роблю розуміючі очі і взагалі вдаю, ніби це не я - та сама людина, якій плювати на це більше за всіх на цьому прекрасному трошки божевільному світі. Тож я чесно не кажу, що ні, мені не сподобалось нове видання "Берестечка", і що я взагалі, будь моя воля, сховала би його куди подалі, а видала би щось дійсно гарне, і я не кажу, що я сама люблю іноді грати в комп"ютерні ігри, тож єсно, що я не вважаю їх злом, і так само я не вважаю злом практично нічого - в мене взагалі в серці немає ненависті (бо ненависть я зберігаю на флешці). І все таке інше.
Але одного разу я не змовчала - це коли ця тітонька стала побиватися, що діти зараз не читають - на прикладі двох її онуків - старшому 12, молодшому - менше (ну а як же)). Тоді я сказала, що діти насправді не читають тому, що їх ніхто на читання не підсадив.
Я обмежилась тільки цим, звісно, але якщо продовувати цю тему, то так, це дійсно правда. От наші зі славінською батьки, коли ми були малі, чинили як заправські дилери - читали нам вголос, обставляли все так, що похід в книгарню був святом, купували нам по книжці кожній, а не одну на двох (правда, ми завжди обирали різні, щоб більше виходило). Я про те що - от картриджі на приставку ми брали на один день, а потім приходили і міняли на інший, і тільки кілька ігор - від яких ми дуже зафанатіли, нам купили - а з книжками такого не було, нам їх купували завжди і безвідмовно. Оце і призвело до того, що в нормальній в принипі технарсько-економічній родини обидві дитини стали філологами - бо ми звикли, це як рефлекс, який з умовного стає безумовним, і нічого тут вже не поробиш, злізти з цього наркотика можна тільки за допомогою іншого, сильнішого.
Але це я тільки мала на увазі - бо кого насправді цікавлять педагогічні досягнення наших батьків, а сказала я тільки те, що щоб діти читали, треба було їх підсаджувати на книжки змалку.
А тітонька мені і сказала, що ні, це все комп"ютери, а вона не налажала геть ніде - вона от старшому онуку в дитинстві, коли йому рочки два було, Пушкіна читала.
Ой-йой, подумала я, бідна дитина, бо згадала, що нам батьки теж Пушкіна в дитинстві читали - і саме в цьому коріниться моя до нього нелюбов. Бо "Казка про медведиху", яку завжди просила почитати я, чи "Наречений", якого любила славіночка - то не для слабких нервів. Після такого не книжки читати, а тільки в "Постал" і гратися.