Просто курортний роман
Колеса вистукували по рейках і наганяли дрімоту. Але сон не приходив. Мирося не любила душних, брудних вагонів, не любила подорожей і взагалі надавала перевагу спокійному та налагодженому побуту. Поряд мирно посапувала донечка, втомившись від вечірніх вражень. Вона вже перезнайомилась з сусідами з сусіднього купе, зібрала цукерки та печиво, якими її пригощали та сповнена нових вражень таки заснула. А Мирослава переверталась з боку на бік та все думала. Думок було багато, життя нелегке і їхала вона на південь не з власної волі, просто треба підлікувати донечку, от правдами - неправдами і вдалось дістати безкоштовну путівку. Бажання їхати не було, а попереду 21 день процедур та не зовсім лагідного моря.Її купе пустувало, три місця лишалось вільними і вона передчасно раділа, що не доведеться відповідати на формальні запитання пасажирів та вдихати неприємні запахи незнайомців.
Близько опівночі, двері купе розчинились і на порозі з"явився Він. Так, ніби принц з казки , високий, симпатичний, відразу взявся до розмови.
- Ой, а ви з племінницею. І хто ж вас відпустив з маленькою дитиною ?
- Я сама відпустилась . Це моя дитина , - буркнула Мироська, а про себе подумала, - "От, причепився, весь сон прогнав".
Новий супутник почав розкладати речі, шурхотіти газетами та діставати новими запитаннями.
Слово за слово , розговорились. Виявилось, що на півдні він живе та працює, а зараз приїзджав в гості до батьків. І з батьків у нього лише мама, а з родичів - брат , який вже має свою сім"ю та власні клопоти. Тільки в нього, як то кажуть не склалось.
Непомітно для себе Мирослава теж почала виливати душу, жалітись на несправедливу долю та власні негаразди. За вікном минали будинки, дерева, знову дерева, світанок розкрив свої обійми, а вона сиділа, обійнявши коліна і говорила - говорила. Знала, що це саме та людина, якій можна розказати усе. Він зійде з потяга , загубиться у великому місті і так само загубляться її слова сповіді. Їй не так важливо було, щоб хтось пройнявся її проблемами, як хотілось щоб хтось вислухав, навіть не шкодував, а просто слухав....
Перон зустрів яскравим пекучим полудневим сонцем, пасажири звільняли купе, перетягуючи непідйомні торби, всі метушились і в тій метушні, хтось торкнув Мирославу за лікоть : "Залиш телефон", блакитні очі пильно вдивлялись в обличчя. Вона не пам"ятає як диктувала номер, навіть не думаючи про те, що мабуть вперше дає номер телефону зовсім незнайомому чоловікові...
Якщо до цього часу вона ставилась до курортних романів скептично, то тепер прийшлось в це повірити. Це були такі дні, які не запам"ятати було неможливо. Вона просто дозволила себе любити. Вона вперше в житті відчула себе Жінкою, бажаною, жаданою, коханою.Здавалось, ось воно- Кохання, але розум брав своє і у всьому круговерті вона прекрасно розуміла, що колись цьому має настати кінець. Це має закінчитись.
Дні пробігли як один довгий святковий день. До перону їх проводжав Андрій. В купе вже сиділи пасажири: чоловік, жінка та їх син, лишалась вільною лише верхня полиця. Андрій попросив помінятись місцями, вправно закинув торби на верхню полицю, чмокнув у щічку і... потяг рушив назад, додому.
Було все : і обіцянки зустрітись, побачитись, продовжити стосунки, але Мирослава а знала, що цього не буде, бо серце мовчало. Тобто воно розуміло, що так було б краще, але відмовлялось плакати, сміятись, переживати. Воно відносилось до Андрія як до чужого. А воно не брехало. Серце завжди каже правду...
Напередодні Новорічного свята Мирослава зустрічала гостя. Він все-таки приїхав. Розмови ні про що, скупі поцілунки і ніякого бажання, все стиснув зимовий мороз. Так і розійшлись. На дзвінки не відповідала, на смс не відписувала. Навіщо надія, якщо немає бажання?Просто приємний курортний роман.
Так і далі крокують порізно по житті. Кожен своєю дорогою...
Близько опівночі, двері купе розчинились і на порозі з"явився Він. Так, ніби принц з казки , високий, симпатичний, відразу взявся до розмови.
- Ой, а ви з племінницею. І хто ж вас відпустив з маленькою дитиною ?
- Я сама відпустилась . Це моя дитина , - буркнула Мироська, а про себе подумала, - "От, причепився, весь сон прогнав".
Новий супутник почав розкладати речі, шурхотіти газетами та діставати новими запитаннями.
Слово за слово , розговорились. Виявилось, що на півдні він живе та працює, а зараз приїзджав в гості до батьків. І з батьків у нього лише мама, а з родичів - брат , який вже має свою сім"ю та власні клопоти. Тільки в нього, як то кажуть не склалось.
Непомітно для себе Мирослава теж почала виливати душу, жалітись на несправедливу долю та власні негаразди. За вікном минали будинки, дерева, знову дерева, світанок розкрив свої обійми, а вона сиділа, обійнявши коліна і говорила - говорила. Знала, що це саме та людина, якій можна розказати усе. Він зійде з потяга , загубиться у великому місті і так само загубляться її слова сповіді. Їй не так важливо було, щоб хтось пройнявся її проблемами, як хотілось щоб хтось вислухав, навіть не шкодував, а просто слухав....
Перон зустрів яскравим пекучим полудневим сонцем, пасажири звільняли купе, перетягуючи непідйомні торби, всі метушились і в тій метушні, хтось торкнув Мирославу за лікоть : "Залиш телефон", блакитні очі пильно вдивлялись в обличчя. Вона не пам"ятає як диктувала номер, навіть не думаючи про те, що мабуть вперше дає номер телефону зовсім незнайомому чоловікові...
Якщо до цього часу вона ставилась до курортних романів скептично, то тепер прийшлось в це повірити. Це були такі дні, які не запам"ятати було неможливо. Вона просто дозволила себе любити. Вона вперше в житті відчула себе Жінкою, бажаною, жаданою, коханою.Здавалось, ось воно- Кохання, але розум брав своє і у всьому круговерті вона прекрасно розуміла, що колись цьому має настати кінець. Це має закінчитись.
Дні пробігли як один довгий святковий день. До перону їх проводжав Андрій. В купе вже сиділи пасажири: чоловік, жінка та їх син, лишалась вільною лише верхня полиця. Андрій попросив помінятись місцями, вправно закинув торби на верхню полицю, чмокнув у щічку і... потяг рушив назад, додому.
Було все : і обіцянки зустрітись, побачитись, продовжити стосунки, але Мирослава а знала, що цього не буде, бо серце мовчало. Тобто воно розуміло, що так було б краще, але відмовлялось плакати, сміятись, переживати. Воно відносилось до Андрія як до чужого. А воно не брехало. Серце завжди каже правду...
Напередодні Новорічного свята Мирослава зустрічала гостя. Він все-таки приїхав. Розмови ні про що, скупі поцілунки і ніякого бажання, все стиснув зимовий мороз. Так і розійшлись. На дзвінки не відповідала, на смс не відписувала. Навіщо надія, якщо немає бажання?Просто приємний курортний роман.
Так і далі крокують порізно по житті. Кожен своєю дорогою...