Слово за слово.
Стережися війни. Бо ти знаєш, що з тими буває, що переконали себе, в тому, що йдуть рятувати своїх. Там, через затоку, є острів. На ньому лише два камні і десять сосен. Кожна з них обряджена орлом. Тим, що споглядає проїжджаючи кораблі. Люди на кораблях маленькі и безсилі, бо в кожного корабля є тільки мотор і він не такий міцний як серце орла.
Того ранку ми піднялися ще до шостої. Мали їхати дві години до північних гір, там пересідали на корабель і продовжували ранішню сварку. Ще з ранку ми не мали надії на добрий день. Бо ранок, що починаєтся з несмачного сніданку и нещасливих облич не потребує продовження. В ньому вже є все: не-щастя, не-любов, не-розуміння, не-терпеливість, не-чемність, не-довірливість, не-потрібність. Ті двоє керувалися невідомими принципами, поєднуючись в одне. Ті двоє так і не вгадали, що виданий їм документ не є обов’язком, є тільки бажанням.
Сьогодні прокидаєшся і розумієш, що все інакше, вчора вони не слухали спільного радіо, а для читання газет виходили з дому. Сьогодні в мене тільки дім. З радіо, газетою і нерозумінням сенсу. Найбільше пригнічує власна безсилість, я знаю про це, адже ковтала ці сни кожної своєї безсонної ночі в ваших таких різноформних подушках.
Капітан дає наказ відпливати, останні пасажири ліниво заходять в маленьку лодочку, що пливе у води сусідньої країни, та займають останні невільні місця. Кавовий апарат поламаний. Шматки старих газет застеляють червону підлогу. Сни володіють нами. Відпливли.
Година перша. Горизонту не видно. Йдемо за чітко вказаним курсом, вже на початку подорожі розуміючи, що Бога просили все те життя не про те. Але ж чи можна пере-просити? Писати листи, вибачатись невміло перед тим, хто не має часу на твої вподобання сьогодні, у котрого матері просять, просять монахи, але про що їм просити, монахам? Їхнє життя якраз розкладене тим порядком, що може нам тільки мріятися, побачити його ми можемо лиш за горизонтом, якого сьогдні не видно. Небо затягнуто. Сонце світле і безсердечне, вітер терпкий, солоний, несхожий на нас. Кавову машину відремонтували, але то не вихід, не вихід, любий.
Того ранку ми піднялися ще до шостої. Мали їхати дві години до північних гір, там пересідали на корабель і продовжували ранішню сварку. Ще з ранку ми не мали надії на добрий день. Бо ранок, що починаєтся з несмачного сніданку и нещасливих облич не потребує продовження. В ньому вже є все: не-щастя, не-любов, не-розуміння, не-терпеливість, не-чемність, не-довірливість, не-потрібність. Ті двоє керувалися невідомими принципами, поєднуючись в одне. Ті двоє так і не вгадали, що виданий їм документ не є обов’язком, є тільки бажанням.
Сьогодні прокидаєшся і розумієш, що все інакше, вчора вони не слухали спільного радіо, а для читання газет виходили з дому. Сьогодні в мене тільки дім. З радіо, газетою і нерозумінням сенсу. Найбільше пригнічує власна безсилість, я знаю про це, адже ковтала ці сни кожної своєї безсонної ночі в ваших таких різноформних подушках.
Капітан дає наказ відпливати, останні пасажири ліниво заходять в маленьку лодочку, що пливе у води сусідньої країни, та займають останні невільні місця. Кавовий апарат поламаний. Шматки старих газет застеляють червону підлогу. Сни володіють нами. Відпливли.
Година перша. Горизонту не видно. Йдемо за чітко вказаним курсом, вже на початку подорожі розуміючи, що Бога просили все те життя не про те. Але ж чи можна пере-просити? Писати листи, вибачатись невміло перед тим, хто не має часу на твої вподобання сьогодні, у котрого матері просять, просять монахи, але про що їм просити, монахам? Їхнє життя якраз розкладене тим порядком, що може нам тільки мріятися, побачити його ми можемо лиш за горизонтом, якого сьогдні не видно. Небо затягнуто. Сонце світле і безсердечне, вітер терпкий, солоний, несхожий на нас. Кавову машину відремонтували, але то не вихід, не вихід, любий.