Каятися і платити...
Війну родина зустріла майже на кордоні, в молдовських Бєльцях, де незадовго перед тим була розквартирована військова частина дідуся. Один епізод розповідали мені багато разів; пам’ять про страх, пережитий під час перших бомбардувань, була жива і багато років по тому. Сім’ї офіцерів евакуювалися, і наліт на вокзал стався в той час, коли звідти відправлялися бабуся з двома доньками. Найменша сховалася між ніг батьків... Поїзд йшов повільно, пропускаючи військові ешелони, одного разу над ним кружляв літак, наче готуючись скинути бомби... Та все обійшлося і війну жінки пережили в далекій Челябінській області.
А мамина гілка родини залишилася в Києві. Після смерті прадіда в 33-му, прабаба з донькою втікла в місто, вийшла заміж вдруге. Коли прийшли німці, вони жили майже на Хрещатику, в будинку навпроти Бесарабського ринку. Дитинство - завжди дитинство. Діти і при німцях розважалися, катаючись по бульвару Шевченка вгору, чіпляючись за німецькі машини. Одного разу мою майбутню бабусю спіймали за цією розвагою. Німець пильно роздивився карії очі, чорнії брови дівчинки, звернув увагу на курчаве волосся і повів у комендатуру - «Юде!» Прабаба молила відпустити, але відповідь була одна - «Юде!» Що це таке, кияни вже розуміли... Тоді, у відчаї, вона підговорила сусідів зібратися, і влаштувала перед німецькою комендатурою «майдан», благаючи, що «не юде, не юде»...
Подібних історій, як українці переживали окупацію, багато. Свою розповів Мирослав Попович на п’ятничному ефірі у Шустера, де обговорювалася тема каяття українців за винищення німцями євреїв. Сама постановка питання звучала для людей незвично. За що каятися, коли не наші предки вбивали, а вбивали і наших також? За що каятися, коли це і наші діди воювали з тими, хто чинив ті злочини, за які вимагається каяття? У Шустера програма була побудована завжди провокаційно, як шоу, - з одного боку ситі й успішні бізнесмени і політики, українці єврейського походження, які вимагали каяття, наче перед собою, а з другого посадили вдаваних націоналістів, розбишак, роль яких у шоу полягала в озвученні тез етнічної виключності.
А суть у тому, що національній державі без каяття перед будь-якими жертвами не обійтися. Бо така держава будується на тому, що поєднується в один вузол країна, культура, історія. Національна держава зі своїх підстав живе тим, що її горожани долучаються в єдиний нерозривний ланцюг мертвих, живих і ненароджених земляків, прив’язаний до уявної території, яка сприймається своєю. І все, що відбувалося тут у будь-який час, стає відповідальністю наших сучасників, також і нашою спільною відповідальністю просто по факту належності до цієї спільноти. Ба більше, національна оптика не розрізняє історичних епох і властивих їм донаціональних відносин! Племенних, князівських, монархічних, імперських... З національного погляду усе, що відбувалося на нашій землі, від печерної людини до атомних станцій є нашою єдиною історією, і тому є відповідальністю нашої нації, яка лише чарівним чином втілюється в різних історичних формах. Для національної держави, яка уявно сприймається як єдиний живий організм, не існує чужої відповідальності на цій території, хоч які власні негаразди і поразки ставалися з нею у минулому. Тільки прийняття нами відповідальності за все і дає право на нашу національну історію. Хоч як проявлялася суб’єктність у той чи той трагічний час. Індивідуально можна ставитися хоч як завгодно скептично до цієї суто міфологічної концепції національної держави і не сприймати її існування як щось, що перед усім іншим поєднує населення в народ, в демократичну спільноту, яка здатна виступати джерелом влади.
Але своїх підстав не може іґнорувати сама держава, яка має брати на себе відповідальність за те, що з погляду сучасної людини і гуманістичного суспільства вважається нелюдським злочином. Все, що робилося у нас, робилося і через нас. Навіть тоді, коли постраждали ми самі. Каятися і за поразку. І платити постраждалим компенсацію за те, що це було з нами і за нашої бездіяльності. Все це має робитися суто з власної самоповаги. Не тому, щоб хтось у відповідь «визнав» Голодомор, а тільки тому, що в політичній практиці для нас самих має бути домінантою одне - ніколи більше це не має повторитися. Ніколи більше! Саме для цього в реґулярних офіційних церемоніях має знову і знову звучати мотив каяття. Не для когось, а для нас. І за нас усіх.