Максіма
Вчора я була офіційно звільнена з рекламної агенції "Максїма Україна". За згодою сторін. Бо агенція закривається зовсім. Була в офісі, бачила ресепшен і літери над ним зі знайомим _начертанием_ назви компанїї - ностальгія стиснула. Від офісу, від запаху, від літер. Поринула вже в забуту зовсім атмосферу динаміки, поспіху, бізнес-ланчів, структури і дедлайнів. Побачила людей вже забутого "рекламного" вигляду, в одязі і з зачісками, що раніше були органічною частиною мого світу, відносилися до категорії "нормально" та "звичайно", а зараз, після 4 років декрету, дитячих майданчиків, приватного сектору в адідасах та шльопках, безлічі тет-а-тетів з дітьми в одноманітних стінах пересічного будинку та подвір'я - я дивилася на тих людей як на РЕКЛАМІСТІВ, вау, інша планета! :) вони були такі .... недосяжні. Такі загадкові :) З іншого світу, безмежно далекого від того "звичайно".
Я конкретно перехвилювалася, навалилося на мене всього і одразу, і нових відчуттів, і спогадів, візуальної та ділової інфомації, поглядів людей, до яких я не звикла, вірніше, відвикла і ще чогось неіндефикованого, що майже на весь день вибило з колїї, розхвилювало, в астрал якийсь вибило - було важко фокусуватися на щоденних, підножних речах.
І ось все. Я не хотіла в рекламу повертатися, і тепер останній рубіж перетнутий навіть без моєї участі, і це мене розхвилювало. Назад дороги немає, і я до цього звикаю, що тепер трудова у мене, ніде не лежить (! ой! якось це лячно, виявляється!) і яка буде тепер моя дальша дорога...Невідомість, яка приховує в собі і страх, і новий потенціал. Знову треба робити крок в нікуди, щоб дізнатись, що там за шлях.
Я конкретно перехвилювалася, навалилося на мене всього і одразу, і нових відчуттів, і спогадів, візуальної та ділової інфомації, поглядів людей, до яких я не звикла, вірніше, відвикла і ще чогось неіндефикованого, що майже на весь день вибило з колїї, розхвилювало, в астрал якийсь вибило - було важко фокусуватися на щоденних, підножних речах.
І ось все. Я не хотіла в рекламу повертатися, і тепер останній рубіж перетнутий навіть без моєї участі, і це мене розхвилювало. Назад дороги немає, і я до цього звикаю, що тепер трудова у мене, ніде не лежить (! ой! якось це лячно, виявляється!) і яка буде тепер моя дальша дорога...Невідомість, яка приховує в собі і страх, і новий потенціал. Знову треба робити крок в нікуди, щоб дізнатись, що там за шлях.