Музей дзеркал: Анні Ерно
(текст написаний на мотиви давнішого,
опублікований у: Золота доба.- №1. - 2007. - С. 86-88. )
Жіноча література - то музей дзеркал. Заходиш - і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті. Ходиш - і шукаєш поміж тих дзеркал себе. Чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.
Утім, коли 2002 році видавництвом «Факт» було опубліковано романи «Пристрасть» та «Застигла жінка» (Анні Ерно. Пристрасть. - К.: «Факт», 2002. - 192 с.) сучасної французької письменниці Анні Ерно - авторки 14 романів, зокрема, «Його місце» (1983), «Жінка» (1988), «Сором» (1997), - вперше перекладені українською мовою Євгенією Кононенко, романи, що здобули визнання не тільки у Франції, а й за кордоном саме тому, що сторінка за сторінкою списують досвід буття жінкою у сучасному суспільстві, вони, здається, залишилися практично поза увагою літературознавчої спільноти. Гортаючи шпальти періодичних видань, бачимо, що і «Пристрасть», і «Застигла жінка» (що також увійшла у книжку «Пристрасть») постали в українському літературному дискурсі радше як феномен перекладацької справності, аніж як літературне явище.
Перекладені тексти представлені у книжці не у хронологічному порядку, що порушує тяглість творчих пошуків письменниці: «Застигла жінка», вперше опублікована у 1981 р., була останнім романом Анні Ерно, у якому вона дотрималася форми, близької до власне романної. «Пристрасть», написана у 1992 р., вже відтворює специфічний стиль, віднайдений авторкою: твори письменниці коротшають, стають уривчастими, схожими скорше на щоденникові нотатки, та рвучкішими, втрачаючи плинність «жіночого письма», наче скидають з себе, шар за шаром, несумісні із досвідом життя умовності: класичну романну форму, сюжетну складність, розмаїття мовних засобів, витонченість мови.
Твори авторки завжди авто/біографічні, що вписує її у значно ширший контекст так званої «жіночої літератури» (згадати хоча б «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко або «Польку» Мануели Ґретковської). Витворюючи текст, вона вписує у нього себе, свій всесвіт, свій досвід, крапля за краплею, і, констатуючи його, виносить його за межі саморефлексії: «…ça, s’est passé» («…то вже минуло»), сказала вона в одному із інтерв'ю. Досвід, прожитий і прискіпливо виписаний, полишається на одинці зі світом, адже писання, за переконанням Ерно, - «це публічна справа».
Саме ця свідомість публічності творчості й надає її текстам потужне феміністичне наснаження: у текстах Ерно неможливо уникнути прискіпливо, детально зафіксованих спогадів і переживань письменниці. Так, читаючи її «Застиглу жінку», неможливо не помітити - разом із протагоністкою - перевернуту родинну ієрархію, материнські настанови щодо незалежності жінки, які врешті-решт постають для героїні пасткою, не витримуючи контрасту із переможністю життєвих реалій, у які вона потрапляє, виявляючись неспроможною перетворитися на ту саму незалежну жінку, якою прагла бачити її мати - і материнське розчарування, ледь помітне, але від того не менш болісне.
Така підкреслена авто/біографічність текстів також створює для письменниці безмежний простір для відкриття власної тілесності, привносячи її у літературно-художній простір, відкриваючи можливості для її дослідження - дослідження власної сексуальності дитиною чи переживання пристрасті зрілою жінкою, змушеною ховатися із нею від своїх дітей, - обговорення та детабуїзацію.
Тому цікаво було гортати сторінки "Пристрасті" - і згадувати власні пристрасті і бажання, свої кохання, поза якими, здавалося тоді, не існує життя, бо життя існує лише заради кохання. Цікаво було торкатися прозорого шовку сторінок, наснаженого гострим усвідомлення себе, своєї тілесності, залежності від іншого, замкненості у собі. Цікаво було.
А "Застигла жінка" спинила дихання. На другому десятку сторінок вже не було сили дихати від болю та упізнаваності; на третьому - хотілося плакати, від болю. І від полегшення: тепер і я є. Про мене писано - тепер маю право бути. Ніби текст, вже самою своєю появою, видрукуваністю, і досі ледь відчутним запахом типографської фарби уможливив саме моє існування, довів ймовірність мого життя, мого досвіду, моїх страхів. мого світу.
Ніби цей роман - ні! не люстерко, крізь яке вдивляєшся у світи інших жінок, іншого кольору, інших країн, іншого соціального стану, таких різних, і тим не менше таких близьких і теплих, зболілих чи щасливих, цинічних чи замріяних, сильних, негарних, самотніх, чорних, блондинок, смертельно хворих, таврованих операціями та людьми - дзеркало. антикварне, стьмяніле по кутках, і зображення у ньому іноді геть не видно, бо стоїть у найдальшому від вікон кутку, а знадвору вже просяться сутінки. Проте дзеркало те - твоє. І у непевній постаті, відбитій у склі, бачиш свої риси, спочатку дитячі, а там вже й теперішні, бачиш батьків, і дітей своїх, які ще тільки будуть, і старість, якої ще не хочеш.
Все твоє життя - списане чужою рукою у країні-привиді з твого дитинства. Списане - і створене - для тебе, для інших. Твоє лице - в облямівці лискучої палітурки - і твої страхи, болі, нерозуміння, прагнення жити інакше, аніж виходить, неспроможність змиритися із анфіладою дзеркал, у якій твоє - лише люстерко, приречене скніти та тьмяніти, лише зрідка виблискуючи від доторку чужої жіночої руки.
Бо жіноча література - то музей дзеркал. Заходиш - і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті. Ходиш - і шукаєш поміж тих дзеркал себе. Чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.
опублікований у: Золота доба.- №1. - 2007. - С. 86-88. )
Жіноча література - то музей дзеркал. Заходиш - і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті. Ходиш - і шукаєш поміж тих дзеркал себе. Чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.
Утім, коли 2002 році видавництвом «Факт» було опубліковано романи «Пристрасть» та «Застигла жінка» (Анні Ерно. Пристрасть. - К.: «Факт», 2002. - 192 с.) сучасної французької письменниці Анні Ерно - авторки 14 романів, зокрема, «Його місце» (1983), «Жінка» (1988), «Сором» (1997), - вперше перекладені українською мовою Євгенією Кононенко, романи, що здобули визнання не тільки у Франції, а й за кордоном саме тому, що сторінка за сторінкою списують досвід буття жінкою у сучасному суспільстві, вони, здається, залишилися практично поза увагою літературознавчої спільноти. Гортаючи шпальти періодичних видань, бачимо, що і «Пристрасть», і «Застигла жінка» (що також увійшла у книжку «Пристрасть») постали в українському літературному дискурсі радше як феномен перекладацької справності, аніж як літературне явище.
Перекладені тексти представлені у книжці не у хронологічному порядку, що порушує тяглість творчих пошуків письменниці: «Застигла жінка», вперше опублікована у 1981 р., була останнім романом Анні Ерно, у якому вона дотрималася форми, близької до власне романної. «Пристрасть», написана у 1992 р., вже відтворює специфічний стиль, віднайдений авторкою: твори письменниці коротшають, стають уривчастими, схожими скорше на щоденникові нотатки, та рвучкішими, втрачаючи плинність «жіночого письма», наче скидають з себе, шар за шаром, несумісні із досвідом життя умовності: класичну романну форму, сюжетну складність, розмаїття мовних засобів, витонченість мови.
Твори авторки завжди авто/біографічні, що вписує її у значно ширший контекст так званої «жіночої літератури» (згадати хоча б «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко або «Польку» Мануели Ґретковської). Витворюючи текст, вона вписує у нього себе, свій всесвіт, свій досвід, крапля за краплею, і, констатуючи його, виносить його за межі саморефлексії: «…ça, s’est passé» («…то вже минуло»), сказала вона в одному із інтерв'ю. Досвід, прожитий і прискіпливо виписаний, полишається на одинці зі світом, адже писання, за переконанням Ерно, - «це публічна справа».
Саме ця свідомість публічності творчості й надає її текстам потужне феміністичне наснаження: у текстах Ерно неможливо уникнути прискіпливо, детально зафіксованих спогадів і переживань письменниці. Так, читаючи її «Застиглу жінку», неможливо не помітити - разом із протагоністкою - перевернуту родинну ієрархію, материнські настанови щодо незалежності жінки, які врешті-решт постають для героїні пасткою, не витримуючи контрасту із переможністю життєвих реалій, у які вона потрапляє, виявляючись неспроможною перетворитися на ту саму незалежну жінку, якою прагла бачити її мати - і материнське розчарування, ледь помітне, але від того не менш болісне.
Така підкреслена авто/біографічність текстів також створює для письменниці безмежний простір для відкриття власної тілесності, привносячи її у літературно-художній простір, відкриваючи можливості для її дослідження - дослідження власної сексуальності дитиною чи переживання пристрасті зрілою жінкою, змушеною ховатися із нею від своїх дітей, - обговорення та детабуїзацію.
Тому цікаво було гортати сторінки "Пристрасті" - і згадувати власні пристрасті і бажання, свої кохання, поза якими, здавалося тоді, не існує життя, бо життя існує лише заради кохання. Цікаво було торкатися прозорого шовку сторінок, наснаженого гострим усвідомлення себе, своєї тілесності, залежності від іншого, замкненості у собі. Цікаво було.
А "Застигла жінка" спинила дихання. На другому десятку сторінок вже не було сили дихати від болю та упізнаваності; на третьому - хотілося плакати, від болю. І від полегшення: тепер і я є. Про мене писано - тепер маю право бути. Ніби текст, вже самою своєю появою, видрукуваністю, і досі ледь відчутним запахом типографської фарби уможливив саме моє існування, довів ймовірність мого життя, мого досвіду, моїх страхів. мого світу.
Ніби цей роман - ні! не люстерко, крізь яке вдивляєшся у світи інших жінок, іншого кольору, інших країн, іншого соціального стану, таких різних, і тим не менше таких близьких і теплих, зболілих чи щасливих, цинічних чи замріяних, сильних, негарних, самотніх, чорних, блондинок, смертельно хворих, таврованих операціями та людьми - дзеркало. антикварне, стьмяніле по кутках, і зображення у ньому іноді геть не видно, бо стоїть у найдальшому від вікон кутку, а знадвору вже просяться сутінки. Проте дзеркало те - твоє. І у непевній постаті, відбитій у склі, бачиш свої риси, спочатку дитячі, а там вже й теперішні, бачиш батьків, і дітей своїх, які ще тільки будуть, і старість, якої ще не хочеш.
Все твоє життя - списане чужою рукою у країні-привиді з твого дитинства. Списане - і створене - для тебе, для інших. Твоє лице - в облямівці лискучої палітурки - і твої страхи, болі, нерозуміння, прагнення жити інакше, аніж виходить, неспроможність змиритися із анфіладою дзеркал, у якій твоє - лише люстерко, приречене скніти та тьмяніти, лише зрідка виблискуючи від доторку чужої жіночої руки.
Бо жіноча література - то музей дзеркал. Заходиш - і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті. Ходиш - і шукаєш поміж тих дзеркал себе. Чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.