NYC-2015, день перший.
Злітав ще раз у Нью Йорк. Подробиці і трохи фото під катом.
Подорож почалася тринадцятого листопада о 4 ранку. У п'ятницю 13-го :) Летіти цього разу випало мені у незвичній компанії - я сам та двоє новачків що летять уперше. Батьки М. підкинули мене із ним до аеропорту Дніпропетровська, де нас уже чекав В. Ну там стандартно, швиденько через рамку, на реєстрацію і о сьомій злетіли. Погода була вітряна дуже, і Н., не бажаючи мене відпускати, навіть висловила сподівання що ми нікуди не полетимо. Але злетіли норм.
Поки рулили бачив трійко „Грачів“ Су-25. Між двома стояв чи то заправщик, чи то генератор. Поряд лежав боєкомплект у ящиках.
У Борисполі сідали весело, вітер був і там і пілоти хібашо петлю Нестерова не крутили, але сіли. Ну і там як завжди - авіабезпека, таможня і все таке. Поставили навіть рамку перед входом у літак, тому я весь шлях через атлантику летів без штанів ременя. Осьо вам літачок, але, наче, не той на якому летіли:
Далі було 11 годин тортур у вузькому кріслі, затиснутому між літньою жіночкою зліва і скверною жіночкою справа. Поряд із скверною жіночкою з боку проходу сидів її чоловік і вони весь політ сварились, мирились, знову сварились і так по колу багато разів. Ініціатором сварок завжди виступала жіночка, тому я і називаю її „скверною“, а чоловік постійно намагався заснути і мені його було дуже жалко. Попереду було двійко малих дітей, років зо 2-3, тож вереску теж вистачало. Поспати вдалося з годинку, а весь інший час я або просто сидів тупив, або читав, або дивився фільми без звуку які крутили на екрані прямо переді мною. Чому без звуку? А не хотілось!
В кінці кінців сіли у JFK. У мене було місце на 9-му ряді, майже одразу за бізнес-класом, тому я швиденько вискочив із літака, а колеги застрягли там надовго. Оскільки я вийшов дуже швидко, на таможні черги майже не було. А оскільки із багажу у мене був лише невеликий рюкзачок я занудьгував чекаючи колег і гадаючи, хто із них піде не по тому коридору (для місцевих). Першим вийшов В., але черги уже були довжелезні. Потім, хвилин через 15, я побачив усміхненого М. який сунув по коридору для місцевих :) Я йому почав активно махати і показувати жестами куди йому іти. Спочатку він подумав що я зову його до себе, я спробував прорватись через огорожу повз шановних офіцерів митниці, але я замахав ще активніше і він із сумом зрозумів що йому в „он ту довжелезну чергу“, яка звивалась зміюкою майже до самого виходу з літака.
Поки вони чекали я помітив поряд ту саму літню жіночку яка важко пересувалась літаком з паличкою. Тут її всадовили у крісло каталку і навіть допомогли зняти її багаж зі стрічки. Якимось чином М. і В. вдалось стати разом і згодом вони все ж пройшли митницю. Забравши багаж пішли на вихід. Я здав декларацію і зупинився на хвильку - чи то шнурки зашнурувати, чи то пасок начепити, не пам'ятаю уже. Але коли я потім роззирнувся, шукаючи колег - їх і сліду не було! „Опачки!“, подумав я. Пішов на вихід - там нікого. Вийшов на вулицю - нікого. Отакої! Загубулись на виході з аеропорту! Я знову зайшов всередину, аж ось вони розгублено стоять. Виявляється, їх трохи затримали щоб ще раз оглянути багаж. А поки я там шнурувався - не помітив як їх відвели. Отака пригода.
Потім пішли у AirTrain на трансфер до метро. Тут уже я затупив. Забув що там три кольорові поїзди ходять, і сіли ми трошки не в той. Але то не проблема, бо вони всі ходять по колу. На наступній зупинці пересіли у правильний і доїхали до метро. Я з В. швиденько купили картки, а М. уперся і почав казати щось за проїзні і все таке. Ми трохи посперечались, але я все ж переконав його не зволікати зараз, а купити що є а потім подумати над оптимізацією. Потім була довга подорож до Манхеттена, де ми пересіли на Path до Джерсі і врешті дісталися до готелю. Йдучи по набережній Джерсі я вчергове не зміг втриматись:
Після довгої подорожі хотілось випити пляшечку пива, розслабитись і поспати, тож після чекіну і сеансу зв'язку з рідними ми кинули речі і пішли до магазину. Купили там трохи харчів і пива. М. довго ходив і вередував, розглядаючи цінники, але врешті решт я йому нагадав про наші добові і ще що всі трохи втомились, і він вгамувався. Мені (як начальнику!) дісталась окрема кімната, а хлопці жили разом, тож завалився до них і ми посиділи і побалакали під пивко:
На цьому і закінчився довгий перший день.
Хотів зробити все одним постом, але часу немає зовсім. Так що буду по мірі можливості викладувати.
Подорож почалася тринадцятого листопада о 4 ранку. У п'ятницю 13-го :) Летіти цього разу випало мені у незвичній компанії - я сам та двоє новачків що летять уперше. Батьки М. підкинули мене із ним до аеропорту Дніпропетровська, де нас уже чекав В. Ну там стандартно, швиденько через рамку, на реєстрацію і о сьомій злетіли. Погода була вітряна дуже, і Н., не бажаючи мене відпускати, навіть висловила сподівання що ми нікуди не полетимо. Але злетіли норм.
Поки рулили бачив трійко „Грачів“ Су-25. Між двома стояв чи то заправщик, чи то генератор. Поряд лежав боєкомплект у ящиках.
У Борисполі сідали весело, вітер був і там і пілоти хібашо петлю Нестерова не крутили, але сіли. Ну і там як завжди - авіабезпека, таможня і все таке. Поставили навіть рамку перед входом у літак, тому я весь шлях через атлантику летів без штанів ременя. Осьо вам літачок, але, наче, не той на якому летіли:
Далі було 11 годин тортур у вузькому кріслі, затиснутому між літньою жіночкою зліва і скверною жіночкою справа. Поряд із скверною жіночкою з боку проходу сидів її чоловік і вони весь політ сварились, мирились, знову сварились і так по колу багато разів. Ініціатором сварок завжди виступала жіночка, тому я і називаю її „скверною“, а чоловік постійно намагався заснути і мені його було дуже жалко. Попереду було двійко малих дітей, років зо 2-3, тож вереску теж вистачало. Поспати вдалося з годинку, а весь інший час я або просто сидів тупив, або читав, або дивився фільми без звуку які крутили на екрані прямо переді мною. Чому без звуку? А не хотілось!
В кінці кінців сіли у JFK. У мене було місце на 9-му ряді, майже одразу за бізнес-класом, тому я швиденько вискочив із літака, а колеги застрягли там надовго. Оскільки я вийшов дуже швидко, на таможні черги майже не було. А оскільки із багажу у мене був лише невеликий рюкзачок я занудьгував чекаючи колег і гадаючи, хто із них піде не по тому коридору (для місцевих). Першим вийшов В., але черги уже були довжелезні. Потім, хвилин через 15, я побачив усміхненого М. який сунув по коридору для місцевих :) Я йому почав активно махати і показувати жестами куди йому іти. Спочатку він подумав що я зову його до себе, я спробував прорватись через огорожу повз шановних офіцерів митниці, але я замахав ще активніше і він із сумом зрозумів що йому в „он ту довжелезну чергу“, яка звивалась зміюкою майже до самого виходу з літака.
Поки вони чекали я помітив поряд ту саму літню жіночку яка важко пересувалась літаком з паличкою. Тут її всадовили у крісло каталку і навіть допомогли зняти її багаж зі стрічки. Якимось чином М. і В. вдалось стати разом і згодом вони все ж пройшли митницю. Забравши багаж пішли на вихід. Я здав декларацію і зупинився на хвильку - чи то шнурки зашнурувати, чи то пасок начепити, не пам'ятаю уже. Але коли я потім роззирнувся, шукаючи колег - їх і сліду не було! „Опачки!“, подумав я. Пішов на вихід - там нікого. Вийшов на вулицю - нікого. Отакої! Загубулись на виході з аеропорту! Я знову зайшов всередину, аж ось вони розгублено стоять. Виявляється, їх трохи затримали щоб ще раз оглянути багаж. А поки я там шнурувався - не помітив як їх відвели. Отака пригода.
Потім пішли у AirTrain на трансфер до метро. Тут уже я затупив. Забув що там три кольорові поїзди ходять, і сіли ми трошки не в той. Але то не проблема, бо вони всі ходять по колу. На наступній зупинці пересіли у правильний і доїхали до метро. Я з В. швиденько купили картки, а М. уперся і почав казати щось за проїзні і все таке. Ми трохи посперечались, але я все ж переконав його не зволікати зараз, а купити що є а потім подумати над оптимізацією. Потім була довга подорож до Манхеттена, де ми пересіли на Path до Джерсі і врешті дісталися до готелю. Йдучи по набережній Джерсі я вчергове не зміг втриматись:
Після довгої подорожі хотілось випити пляшечку пива, розслабитись і поспати, тож після чекіну і сеансу зв'язку з рідними ми кинули речі і пішли до магазину. Купили там трохи харчів і пива. М. довго ходив і вередував, розглядаючи цінники, але врешті решт я йому нагадав про наші добові і ще що всі трохи втомились, і він вгамувався. Мені (як начальнику!) дісталась окрема кімната, а хлопці жили разом, тож завалився до них і ми посиділи і побалакали під пивко:
На цьому і закінчився довгий перший день.
Хотів зробити все одним постом, але часу немає зовсім. Так що буду по мірі можливості викладувати.