Соціальне
Дорога з роботи додому у мене займає приблизно 45 хвилин автобусом і часто виходить їхати сидячи. Коли я не читаю всякі єбуки то спостерігаю за тим що роблять люди навколо. Так, вчора, наприклад, поряд сиділа пара - хлопець і дівчина. Обидва сиділи втупившись у телефони і розкладаючи різнокольорові кульки-кубики. При чому спочатку кожний у своєму телефоні, а потім ввійшли в азарт і почали висмикувати один у одного щоб розкласти кубики-кульки якнайкраще. Ну ви знаєте - всі ці клони доісторичної Lines. Я таке бачу майже щодня і воно викликає у мене певний емоційний відгук, смикає за асоціативні ланцюжки пам’яті.
Є такий письменник-фантаст Олексій Калугін, і у нього є пречудова трилогія „Лабіринт“. Не буду вдаватись у подробиці, але там є такий епізод: чувак сидить у застінках місцевої Служби Безпеки, а в цей час на Землю відбувається вторгнення прибульців. Прибульці непрості, вони не вперше вторгаються на високотехнологічні планети які самі вже літають по всій галактиці, тому першим чином вони вирубають, умовно кажучи, всю електрику. Ніц не працює, стрілялки не стріляють, їздилки не їздять а літалки не літають. Але вбивати людей і пити їх кров на сніданок прибульці теж не збираються. Натомість у них благородна ціль: забезпечити всіх людей житлом, їжею і освітою і підготувати людську свідомість до переселення на твердотільний носій, щоб таким чином доєднати нашу расу до безлічі інших рас. Вони зносять старі людські міста під нуль і будують нескінченні ряди однакових прямокутних сірих бетонних коробок (привіт совок), через автоматичні системи постачають туди однакову сіру одежу, однакову надзвичайно поживну і корисну їжу і напій, створюють робочі місця на однакових „фабриках“ і надають доступ до розважально-розвивальних програм. Коли черга дохожить до будівлі служби безпеки де сидить у тюрмі чувак охоронці відпускають його зі словами: „Тепер кожен сам по собі“. І він іде у незнайоме тепер місто, у Brave New World, спостерігаючи як змінюється життя на планеті. Невелика частина людей створює опір прибульцям, гуртуючись навколо колишніх СБ-шників і військових у таборах за містом. Невелика частина починає займатися розбоєм і бандитизмом. Але більшість приймає нову владу. Наведу невеликий уривок (автор публікує свої книги на власному сайті з вільним доступом, тому, я думаю, він не буде проти).
В комнате, по размерам чуть больше той, которую занимал он, находились двое, мужчина и женщина, одетые в одинаковые серые комбинезоны. На вид им можно было дать лет по тридцать-тридцать пять. Мужчина сидел на стуле и, уперевшись взглядом в экран, остервенело давил на кнопки пульта, выстраивая ровными рядами падающие кубики. Женщина, облокотившись на стол и уткнувшись подбородком в раскрытые ладони, с неподдельным интересом наблюдала за тем, что происходило на экране.
- Извините за незваный визит, - произнес Борис. - Я ваш новый сосед...
Ответа не последовало. Хозяева секции, казалось, даже не услышали его слов. Их внимание было всецело приковано к экрану. Борис сделал пару шагов вперед.
- Я недавно в городе. Хотел бы кое-что узнать...
Женщина скосила на него один глаз, предостерегающе подняла вверх указательный палец и снова сосредоточила взгляд на экране. Киванов тоже посмотрел на экран, надеясь найти там какое-то объяснение их странному поведению, но не увидел ничего, кроме нескончаемого потока сыплющихся вниз разноцветных кубиков. Он уже собрался было развернуться и уйти, как вдруг мужчина вскинул вверх сжатую в кулак руку и издал ликующий крик:
- Есть!
Обхватив женщину за шею, он привлек ее к себе и радостно чмокнул в щеку, после чего повернул расплывшееся в довольной улыбке лицо к Борису.
- Перекрыл свой личный рекорд на сто пятнадцать очков! - С гордостью сообщил он.
- Поздравляю, - мрачно буркнул Борис.
- А какие у вас результаты? - Вежливо поинтересовался мужчина.
- Я пока за это не брался, - ответил Борис.
- Напрасно, - укоризненно произнес сосед.
Тем временем женщина буквально вытолкнула мужчину со стула, вырвала у него из рук пульт и, заняв его место, запустила игру заново.
- А чем вы занимаетесь кроме этого? - Взглядом указал на экран Борис.
Мужчина недоумевающе поднял брови, словно его спросили, как пройти к Северному полюсу.
- Понятно, - кивнул Борис. - Я, вообще-то, ваш новый сосед. Хотел просто познакомиться, узнать, что к чему.
- А что конкретно вас интересует?
- Как живется при пришельцах? Кто чем занимается?
- Пришельцы? - Мужчина, задумавшись, сдвинул брови. - А, вы имеете в виду хозяев!
- Да, кажется, так они себя называют.
- Да нормальная жизнь... - Не зная, что сказать, мужчина пожал плечами. - Живем, как и прежде...
- Мне так не показалось.
- Вы просто еще не привыкли. Давно вы переселились в новый дом?
- Вчера.
- Ну, тогда понятно. Первые два-три дня нам тоже все казалось немного странным. Привыкнете.
Я це читав на першому курсі і у мене в голові не вкладалось як людина може бути такою... м’якотілою. Нова влада? І добре. Дають житло, їжу й роботу? Прекрасно. Логічні ігри для розвитку мислення? Прекрасно!
Я тоді і подумати не міг що буду спостерігати це все вживу.
Є такий письменник-фантаст Олексій Калугін, і у нього є пречудова трилогія „Лабіринт“. Не буду вдаватись у подробиці, але там є такий епізод: чувак сидить у застінках місцевої Служби Безпеки, а в цей час на Землю відбувається вторгнення прибульців. Прибульці непрості, вони не вперше вторгаються на високотехнологічні планети які самі вже літають по всій галактиці, тому першим чином вони вирубають, умовно кажучи, всю електрику. Ніц не працює, стрілялки не стріляють, їздилки не їздять а літалки не літають. Але вбивати людей і пити їх кров на сніданок прибульці теж не збираються. Натомість у них благородна ціль: забезпечити всіх людей житлом, їжею і освітою і підготувати людську свідомість до переселення на твердотільний носій, щоб таким чином доєднати нашу расу до безлічі інших рас. Вони зносять старі людські міста під нуль і будують нескінченні ряди однакових прямокутних сірих бетонних коробок (привіт совок), через автоматичні системи постачають туди однакову сіру одежу, однакову надзвичайно поживну і корисну їжу і напій, створюють робочі місця на однакових „фабриках“ і надають доступ до розважально-розвивальних програм. Коли черга дохожить до будівлі служби безпеки де сидить у тюрмі чувак охоронці відпускають його зі словами: „Тепер кожен сам по собі“. І він іде у незнайоме тепер місто, у Brave New World, спостерігаючи як змінюється життя на планеті. Невелика частина людей створює опір прибульцям, гуртуючись навколо колишніх СБ-шників і військових у таборах за містом. Невелика частина починає займатися розбоєм і бандитизмом. Але більшість приймає нову владу. Наведу невеликий уривок (автор публікує свої книги на власному сайті з вільним доступом, тому, я думаю, він не буде проти).
В комнате, по размерам чуть больше той, которую занимал он, находились двое, мужчина и женщина, одетые в одинаковые серые комбинезоны. На вид им можно было дать лет по тридцать-тридцать пять. Мужчина сидел на стуле и, уперевшись взглядом в экран, остервенело давил на кнопки пульта, выстраивая ровными рядами падающие кубики. Женщина, облокотившись на стол и уткнувшись подбородком в раскрытые ладони, с неподдельным интересом наблюдала за тем, что происходило на экране.
- Извините за незваный визит, - произнес Борис. - Я ваш новый сосед...
Ответа не последовало. Хозяева секции, казалось, даже не услышали его слов. Их внимание было всецело приковано к экрану. Борис сделал пару шагов вперед.
- Я недавно в городе. Хотел бы кое-что узнать...
Женщина скосила на него один глаз, предостерегающе подняла вверх указательный палец и снова сосредоточила взгляд на экране. Киванов тоже посмотрел на экран, надеясь найти там какое-то объяснение их странному поведению, но не увидел ничего, кроме нескончаемого потока сыплющихся вниз разноцветных кубиков. Он уже собрался было развернуться и уйти, как вдруг мужчина вскинул вверх сжатую в кулак руку и издал ликующий крик:
- Есть!
Обхватив женщину за шею, он привлек ее к себе и радостно чмокнул в щеку, после чего повернул расплывшееся в довольной улыбке лицо к Борису.
- Перекрыл свой личный рекорд на сто пятнадцать очков! - С гордостью сообщил он.
- Поздравляю, - мрачно буркнул Борис.
- А какие у вас результаты? - Вежливо поинтересовался мужчина.
- Я пока за это не брался, - ответил Борис.
- Напрасно, - укоризненно произнес сосед.
Тем временем женщина буквально вытолкнула мужчину со стула, вырвала у него из рук пульт и, заняв его место, запустила игру заново.
- А чем вы занимаетесь кроме этого? - Взглядом указал на экран Борис.
Мужчина недоумевающе поднял брови, словно его спросили, как пройти к Северному полюсу.
- Понятно, - кивнул Борис. - Я, вообще-то, ваш новый сосед. Хотел просто познакомиться, узнать, что к чему.
- А что конкретно вас интересует?
- Как живется при пришельцах? Кто чем занимается?
- Пришельцы? - Мужчина, задумавшись, сдвинул брови. - А, вы имеете в виду хозяев!
- Да, кажется, так они себя называют.
- Да нормальная жизнь... - Не зная, что сказать, мужчина пожал плечами. - Живем, как и прежде...
- Мне так не показалось.
- Вы просто еще не привыкли. Давно вы переселились в новый дом?
- Вчера.
- Ну, тогда понятно. Первые два-три дня нам тоже все казалось немного странным. Привыкнете.
Я це читав на першому курсі і у мене в голові не вкладалось як людина може бути такою... м’якотілою. Нова влада? І добре. Дають житло, їжу й роботу? Прекрасно. Логічні ігри для розвитку мислення? Прекрасно!
Я тоді і подумати не міг що буду спостерігати це все вживу.