Час весни
Трошки про життя.
Ми поспішаємо. Ми мчимо у шаленому вирі життя. У своєму безупинному русі ми не помічаємо нічого: ні людей, ні змін навколо. Щоб дізнатися про погоду - ми не визираємо у вікно. Ми йдемо до телевізора, радіо чи інтернету. Щоб поговорити з людиною - ми не зустрічаємось. Достатньо телефонної розмови, чату чи листування. Мі ніколи не дивимось навкруги. Ми маже не помічаємо зірок! Зміна пір року на нас відбивається лише зміною гардеробу. Наше життя пульсує кремнієвим серцем 2 мільярди разів на секунду. Слухаючи музику, ми сприймаємо потік інформації у сотні, а то й тисячі кілобіт на секунду. МИ нервуємося, коли запізнюємся на роботу бодай на 5 хвилин. У нас не вистачає часу на спокій - ми вибираємо активний відпочинок! Ми вибираємо відпочинок, після якого хочеться відпочити! Ми в безупинному русі. Не можна зупинятись! Вир підхопить тебе, понесе, зламає, затопче. Перетворить на порох, змішає з брудом і рознесе на сотні і тисячі кілометрів!
Я зупинився. Годинник тихо клацнув, нагадуючи: "Час, час, час...". Я зупинився і озирнувся навколо. Серед сміття цивілізації, не звертаючи уваги на вир людського життя, у парках, садках, алеях, а то і просто на узбіччі доріг народжувалась весна. Інстинкти протестували: "Не стій! Не можна зупинятись! Біжи, біжи, біжи...". Клацнув годинник, відміряючи ще одну хвилину. Я йшов парком. Йшов повільно, насолоджуючись неспішністю. Я дивився на дерева, людей... Я вдихав нове, свіже повітря. Я відчував лагідні доторки весняного сонця на шкірі. Я слухав тихий шелест вітру серед гілок.
Я зупинився. Годинник стривоженно клацнув: "Час, час, час...". Я зупинився серед безлюдного стадіону. На схилах, серед вогкої після снігу землі, серед сірої пожухлої трави, серед сміття, почав з'являтись легенький натяк на зелень. Я глибоко вдихнув - повітря було насичене запахами цивілизації. Недопалений бензин, підгоріле машинне мастило, пластик і залізо. Скло та бетон. І серед цього букету - легкий аромат диму. Того диму, що дає, вмираючи у вогні, пріла листва. Годинник клацнув, нагадуючи про себе. Я йшов стадіоном і слухав. Тиші не було! Вдалині гуркотіло місто, спалюючи на алтарі двигунів внутрішнього згорання тонни вуглеводнів. Але цей шум не заважав мені. Він лише підкреслював тиху пісню весни - пісню вітру та сонця. Дерев та кущів. Пісню перших птахів.
Я зупинився. Тихе клацання годинника відмічало моменти життя: хвилина за хвилиною... Сонечко вже височенько видерлось в небо і світило звідти скрізь чорні сітки гілок на деревах. Небо було неймовірно синє! Такого кольору, що його не передасть жодна фарба! Жоден монітор не здатен передати ту глибунну синь, що ближче до горизонту блідла, перетворювалась на брудну, жовто-зелено-блакитну каламуть. Я торкнувся кори - під нею починали пульсувати соки. Життя поверталось! Я стояв і дивився на сонце крізь крону дерева. Я дивився на перші несміливі паростки трави, що пробивала собі дорогу крізь шар лежалого листя. Я дивився на людей, що іноді проходили повз мене. Я дивився на землю.
Вітер тихенько штовхнув мене в спину: "Час поспішати! Не можна зупинятись!". Не можна. Натовп не помітить тебе - потягне, закрутить... Я поглянув на годинник. Я знову був людиною. Я знову рухався у вирі життя, я знову став його часткою, його клітиною. Годинник заспокійливо клацнув...
Ми поспішаємо. Ми мчимо у шаленому вирі життя. У своєму безупинному русі ми не помічаємо нічого: ні людей, ні змін навколо. Щоб дізнатися про погоду - ми не визираємо у вікно. Ми йдемо до телевізора, радіо чи інтернету. Щоб поговорити з людиною - ми не зустрічаємось. Достатньо телефонної розмови, чату чи листування. Мі ніколи не дивимось навкруги. Ми маже не помічаємо зірок! Зміна пір року на нас відбивається лише зміною гардеробу. Наше життя пульсує кремнієвим серцем 2 мільярди разів на секунду. Слухаючи музику, ми сприймаємо потік інформації у сотні, а то й тисячі кілобіт на секунду. МИ нервуємося, коли запізнюємся на роботу бодай на 5 хвилин. У нас не вистачає часу на спокій - ми вибираємо активний відпочинок! Ми вибираємо відпочинок, після якого хочеться відпочити! Ми в безупинному русі. Не можна зупинятись! Вир підхопить тебе, понесе, зламає, затопче. Перетворить на порох, змішає з брудом і рознесе на сотні і тисячі кілометрів!
Я зупинився. Годинник тихо клацнув, нагадуючи: "Час, час, час...". Я зупинився і озирнувся навколо. Серед сміття цивілізації, не звертаючи уваги на вир людського життя, у парках, садках, алеях, а то і просто на узбіччі доріг народжувалась весна. Інстинкти протестували: "Не стій! Не можна зупинятись! Біжи, біжи, біжи...". Клацнув годинник, відміряючи ще одну хвилину. Я йшов парком. Йшов повільно, насолоджуючись неспішністю. Я дивився на дерева, людей... Я вдихав нове, свіже повітря. Я відчував лагідні доторки весняного сонця на шкірі. Я слухав тихий шелест вітру серед гілок.
Я зупинився. Годинник стривоженно клацнув: "Час, час, час...". Я зупинився серед безлюдного стадіону. На схилах, серед вогкої після снігу землі, серед сірої пожухлої трави, серед сміття, почав з'являтись легенький натяк на зелень. Я глибоко вдихнув - повітря було насичене запахами цивілизації. Недопалений бензин, підгоріле машинне мастило, пластик і залізо. Скло та бетон. І серед цього букету - легкий аромат диму. Того диму, що дає, вмираючи у вогні, пріла листва. Годинник клацнув, нагадуючи про себе. Я йшов стадіоном і слухав. Тиші не було! Вдалині гуркотіло місто, спалюючи на алтарі двигунів внутрішнього згорання тонни вуглеводнів. Але цей шум не заважав мені. Він лише підкреслював тиху пісню весни - пісню вітру та сонця. Дерев та кущів. Пісню перших птахів.
Я зупинився. Тихе клацання годинника відмічало моменти життя: хвилина за хвилиною... Сонечко вже височенько видерлось в небо і світило звідти скрізь чорні сітки гілок на деревах. Небо було неймовірно синє! Такого кольору, що його не передасть жодна фарба! Жоден монітор не здатен передати ту глибунну синь, що ближче до горизонту блідла, перетворювалась на брудну, жовто-зелено-блакитну каламуть. Я торкнувся кори - під нею починали пульсувати соки. Життя поверталось! Я стояв і дивився на сонце крізь крону дерева. Я дивився на перші несміливі паростки трави, що пробивала собі дорогу крізь шар лежалого листя. Я дивився на людей, що іноді проходили повз мене. Я дивився на землю.
Вітер тихенько штовхнув мене в спину: "Час поспішати! Не можна зупинятись!". Не можна. Натовп не помітить тебе - потягне, закрутить... Я поглянув на годинник. Я знову був людиною. Я знову рухався у вирі життя, я знову став його часткою, його клітиною. Годинник заспокійливо клацнув...