Казка про все-все-все і навіть трохи більше

Aug 15, 2010 13:47

А хочете історію? Прекрасну і сумну?

"In the beginning was a graph, more like diamond than graphite. Every node in this graph was tetravalent: connected by four edges to four other nodes. By a count of edges, the shortest path from any node back to itself was a loop six edges long. Every node belonged to twenty-four such loops, as well as forty-eight loops eight edges long, and four hundred and eighty that were ten edges long. The edges had no length or shape, the nodes no position; the graph consisted only of the fact that some nodes were connected to others. This pattern of connections, repeated endlessly, was all there was."

Наш Всесвіт неідеальний, в ньому немає місця довершеності. У ньому немає абсолютно чорних тіл чи ідеальних сфер. Навіть вакуум - основа всього - і той не пустий. Навіть у велетенських міжгалактичних пустелях, де ймовірність зустріти атом водню ледь-ледь помітна на фоні Великого Нуля, простір пронизаний електромагнітним випромінюванням далеких зірок, викривлений силами тяжіння галактик і наповнений шумом віртуальних частинок що народжуються і помирають, народжуються і помирають... Можна скільки завгодно говорити про довершеність Всесвіту як системи, та чи може бути система довершеною маючи у складі дефективні складові?

Що вже казати про нас, людей, мешканців звичайнісінької каменюки біля самої звичайної зірки спектрального класу G2V. Цар природи, володар стихій, Homo Sapiense, а насправді ми нічим не відрізняємось від тієї ж зірки. Купа матерії що знаходиться у хиткому гомеостазі: торкнись і розвалиться, впаде, розіб’ється, розкладеться на складові щоб потім, можливо, знову стати живою матерією як у давній легенді про птаху на ймення Фенікс. Як тут можна говорити про довершеність, про ідеал? Чого варта вся наша свідомість і весь наш інтелект якщо ми не здатні контролювати навіть себе (не кажучи вже про навколишній світ). Ми створили для себе купу машин для цього, але виявляється, що ми навіть над ними не власні. Наші машини слабкіші за нас, вони не можуть самі живитись енергією, не можуть самі відновлювати себе після ушкодження, діапазон нормальних умов функціонування для них вужчий ніж для їх творців. Суперкомп’ютери, прискорювачі частинок, космічні станції і глибоководні апарати - все це милиці для нас. Наші слабкі органи чуттів не здатні осягнути навіть наш недовершений Всесвіт, а нашому мозку бракує уяви щоб змоделювати його. Підсвідомо розуміючи це ми придумали собі богів, творців Всесвітів і всього сущого. Ідеальних істот (та чи можна їх взагалі назвати істотами?!) що ніколи не помиляються, що все знають і все розуміють, володіють матерією і енергією, часом і простором, одним своїм бажанням здатних створити сотні світів і знищити їх. Перед ними лежить сама Вічність! Та що там казати, вони і є ВСЕ.

Ми звикли до цього. З самого початку існування, коли перша людина побачила світ, відчула його, спробувала на смак і дотик вона почала звикати до цього. І сьогодні уже нікого не хвилює дьоготь у бочках з липовим медом, дзвін комара при заході на берегу гірського озера сонця, запах гниття та тліну у прекрасних смарагдових лісах, тінь смерті у величних пустелях, скрип стільців під час симфонічного оркестру та чиєсь астматичне дихання. Ми на стільки звикли до цього що зіткнувшись зі справжнім ідеалом ніколи його не розпізнаємо. Адже у нашому Всесвіті ідеал неможливий! Та і навіщо він потрібен той ідеал. Кому цікаво слухати чистий синусоїдальний сигнал? Що у ньому такого? Ну гуде собі й гуде... Нам дайте перцю, спотворіть цю синусоїду, складіть та помножте, а потім зріжте екстремуми! Ото буде файна музика! То для нас! Ха! Ми затулимо очі побачивши чистий спектральний промінь, бо він різатиме нам сітківку. Ми можемо милуватися веселкою тільки на фоні білого шуму водоспаду чи під іржавими хмарами смогу у містах (а ну, хто знає таке слово як "стайфлі"?)... Дистильована вода для нас шкідлива - вона вимиває солі з організму, а чистий кисень прискорює окисні процеси в організмі, що в кінці кінців призводить до старіння й смерті. Ідеальний тетраедр буде різати шкіру на наших руках, а ідеальна куля просто вислизне з них.

То ж зустрівши ідеал ми просто пройдемо повз нього, не звернувши уваги. А якщо і звернемо - будемо намагатись одразу забути побачене. Навіщо нам такі порушення звичайного порядку речей? Та скоріше за все ми такого ідеалу і не зустрінемо ніколи. "Татку, татку, підемо подивимось на зірку що впала! - Вона вже згоріла, синку. Це атмосфера, у нашій атмосфері все згоряє...".

І все таки одного разу, приблизно три з половиною роки тому, я торкнувся ідеалу. Звісно, як і всі люди, я цього не зрозумів ("бо у нашому Всесвіті..." - і т.д.). Не зрозумів, не звернув уваги. А потім, коли блискавка цього розуміння пробила шари повсякденності у моїй свідомості було вже пізно. Я так довго змінював себе, пристосовував до цього світу, що інформації довелось кілька років пробиватись крізь нашарування відкладень розуму, через броню що оточувала мою свідомість. Я так довго її будував що броня вийшла міцною як камінь, і такою ж крихкою. Але час ішов і щит впав. І тоді я закричав - на стільки пекучим було розуміння втрати. Адже насправді сталось неможливе: у нашому світі виник ідеал! Знаєте як буває: на абсолютно голій скелі, відкритій всім вітрам, підставленій пекучому сонцю і рвучкому вітру виростає квітка. Тендітна маленька квітка, яскрава пляма на брудній коричневій поверхні. Чи то вітер приніс сюди зерно, чи якась птаха пролітала, але ігноруючи всі закони повсякденності зерно проросло. Сонце спалить квітку, вітер розвіє попіл а вода змиє всі сліди її існування. І тільки пам’ять випадкового спостерігача збереже її образ.

Пам’ять зіграла дурний жарт зі мною. Інформація засіла в моїй голові і я не можу її позбутись. Дисонанс між спогадами і буденністю завдає мені болю, я відчуваю себе в’язнем за ґратами світу, за які мені ніколи не вирватись. Я сто разів примушував себе стерти спогади, але як і всі люди я не маю над собою контролю. Вони зринають із глибин пам’яті від легкого польоту метелика, від запаху квітів, від гри сонячних променів у краплях роси на старій грубезній дерев’яній дошці чи тендітних свіжих молодих листочках трави вранці.

А історія, насправді, проста і банальна як тисячі подібних історій. Наприкінці мого курсу навчання в універі я зустрів дівчину. Дивним чином у ній переплелось усе: і краса, і розум, й доброта. Більш того, як не смішно це звучить, - вона вміла готувати! От тільки на момент нашої зустрічі я вже був зіпсований суспільством і встиг відростити собі товсту шкіру "пофігізму" (яким, до речі, дуже пишався свого часу). Можливо я колись повівся нечемно, можливо був грубим, можливо завдав їй болю (душевного, звісно) - бачите, я навіть зараз цього не знаю. Але розуміння ідеалу, довершеності, перфектності прийшло запізно. З тих пір кожну дівчину яку я зустрічаю я підсвідомо порівнюю з нею. Але, як ви знаєте, у нашому Всесвіті... Ну та ви знаєте. І, що найгірше, я тепер очікую цієї самої "перфектності" від буденності і дуже різко реагую на різні вади у повсякденному житті, в тому числі і на роботі. Злий я став і недобрий. Нове світобачення, отримане під час навчання в універі зруйноване. Старе я зруйнував ще раніше. Так і стою над купою битої цегли, на уламках внутрішнього світу, і не знаю що робити далі. Який будувати дім?

Я хотів би бути стрілою, випущеною у захід Сонця, а виявився звичайнісінькою кулею калібру 9 мм що летить у вакуумі. Енергією без вектора.

"It took him a moment to spot what she meant. Between two vendeks that resembled ornate ironwork, there was a plain, narrow, highly symmetrical layer. It was the Diamond Graph. The state from which the whole near-side universe was believed to have arisen. Stable here, in this tiny sliver, cushioned between the right two vendeks.
The seed for a universe, lying in the gutter."

маячня, природа, життя, любов

Previous post Next post
Up