Tal der Ahnungslose
Колись давним-давно на татовому заводі влаштовували обмін дітьми із заводом з Лейпцига. Це були ще часи НРД і дітей везли в піонерські табори. Звісна річ, закордонна поїздка супроводжувалася купою бамажок, характеристик, виписок. І це при тому, що жити Сересерові залишалось недовго, а НРД - й того менше. За два роки після тої поїздки та країна перестала існувати.
Лейпциг, совєцький Лейпциг, лишивсь у спогадах як перше відвідане закордонне місто. Чисте, з незвичною архітектурою, з купою магазинів, де все є (шо я там знав?). З дуже чесними людьми.
Примітна деталь: коли магазин зачиняли на обідню перерву, крам виставляли на стелажах перед дверима. На крамі - ціни, а під стелажем - таця на гроші. От підходиш, береш собі, що хочеш, та й кладеш потрібний гріш. Усе по-чесному.
Тепер же ось закортіло побачити теє місто через більш як двадцять років. Що ж там змінилось, та чи на краще? Що до тих стелажів, то нині вже ніхто крам так не виставляє - та й потреби немає, бо ж зараз магазини всі працюють мало не цілодобово.
А решта? Решта… Ну, тут так. Якимось чином я забронював собі готелик не в центрі міста, десь коло вокзалу, а казна-де, хвилин двадцять пішки від вокзалу. Приїхав по ночі, але помітив, що середмістя Лейпцига чисте, оздоблене сяюче. Однак треба було йти на нічліг.
І от моя вулиця: порепаний асфальт, обдерті будинки, сміття. Вікна кнайп завішано якимись ковдрами замість гардин. Із дверей тих тирл раз-по-раз виринали загашені німці. У Києві я живу на Борщагівці, то й не таке бачив, але тут було трохи ніяково. Але я був вдячний Всевишньому, шо в цьому кварталі мій готелик був ще нічого: зі скрипучими сходами, теплою кімнатою, запахом й затишком старого будинку.
От тільки господар готелю мене здивував. Щойно довідався, що я з Києва, почались балачки на кримські теми. «У мене є своя точка зору з приводу вашої ситуації», - ляпнув він. - «То все Америка робить, щоби розлучити Європу з Росією…»
Шо за дива? І наче ОРТ людина не дивиться, а таке собі мислить… Бажання спілкуватися з ним одразу зникло. Дивний чувачок. Не дарма ж його готелик «Космос» зоветься, не дарма…
На ранок місто стріло мене такими самими облупленими стінами, тільки ще у більшій кількості. Ішов у центр пішки, переступаючи через сміття. Особливо трамвайні зупинки виглядали не по-німецькому: густий шар недопалків наче підказував, що ти таки у Східній Європі.
Пост-совєцького шарму надавали графіті типу «Капіталізм нищить людину» або магазини, які можна стріти на околицях Пешта, Тернополя, Лисичанська. Двадцять років пройшло, а усе змінилось чи не на гірше. Хоч підмазали, пофарбували веселенько радянські будиночки, однак совок не скриєш, не змиєш, раз він тут вкорінивсь. Бабці, старі мешканки Лейпцига, повіли, що «Gott sei dank», що лишилось багато з часів НРД, «Богу подяка».
Довго я силився розгадати, як же ж таке могло статися, що немає тих німецьких совєтів уже скільки год, а в головах такий морок сидить. Один знайомий з Померанії пояснив.
За часів НРД Саксонію називали Tal der Ahnungslose - Долина тих, хто ні про шо не здогадується. Бо не мали вони змоги ловити ФРН-івське ТБ та радіо, і зомбувалися потроху совєтською пропагандою. І видно вже не видушити той інформаційний мотлох із голів нічим.
зи. для тих що подумають, буцімто я вештавсь десь околицями міста: то знято по дорозі Дрезденською вулицею від Вурцнер штрассе до середмістя.
Лейпциг, совєцький Лейпциг, лишивсь у спогадах як перше відвідане закордонне місто. Чисте, з незвичною архітектурою, з купою магазинів, де все є (шо я там знав?). З дуже чесними людьми.
Примітна деталь: коли магазин зачиняли на обідню перерву, крам виставляли на стелажах перед дверима. На крамі - ціни, а під стелажем - таця на гроші. От підходиш, береш собі, що хочеш, та й кладеш потрібний гріш. Усе по-чесному.
Тепер же ось закортіло побачити теє місто через більш як двадцять років. Що ж там змінилось, та чи на краще? Що до тих стелажів, то нині вже ніхто крам так не виставляє - та й потреби немає, бо ж зараз магазини всі працюють мало не цілодобово.
А решта? Решта… Ну, тут так. Якимось чином я забронював собі готелик не в центрі міста, десь коло вокзалу, а казна-де, хвилин двадцять пішки від вокзалу. Приїхав по ночі, але помітив, що середмістя Лейпцига чисте, оздоблене сяюче. Однак треба було йти на нічліг.
І от моя вулиця: порепаний асфальт, обдерті будинки, сміття. Вікна кнайп завішано якимись ковдрами замість гардин. Із дверей тих тирл раз-по-раз виринали загашені німці. У Києві я живу на Борщагівці, то й не таке бачив, але тут було трохи ніяково. Але я був вдячний Всевишньому, шо в цьому кварталі мій готелик був ще нічого: зі скрипучими сходами, теплою кімнатою, запахом й затишком старого будинку.
От тільки господар готелю мене здивував. Щойно довідався, що я з Києва, почались балачки на кримські теми. «У мене є своя точка зору з приводу вашої ситуації», - ляпнув він. - «То все Америка робить, щоби розлучити Європу з Росією…»
Шо за дива? І наче ОРТ людина не дивиться, а таке собі мислить… Бажання спілкуватися з ним одразу зникло. Дивний чувачок. Не дарма ж його готелик «Космос» зоветься, не дарма…
На ранок місто стріло мене такими самими облупленими стінами, тільки ще у більшій кількості. Ішов у центр пішки, переступаючи через сміття. Особливо трамвайні зупинки виглядали не по-німецькому: густий шар недопалків наче підказував, що ти таки у Східній Європі.
Пост-совєцького шарму надавали графіті типу «Капіталізм нищить людину» або магазини, які можна стріти на околицях Пешта, Тернополя, Лисичанська. Двадцять років пройшло, а усе змінилось чи не на гірше. Хоч підмазали, пофарбували веселенько радянські будиночки, однак совок не скриєш, не змиєш, раз він тут вкорінивсь. Бабці, старі мешканки Лейпцига, повіли, що «Gott sei dank», що лишилось багато з часів НРД, «Богу подяка».
Довго я силився розгадати, як же ж таке могло статися, що немає тих німецьких совєтів уже скільки год, а в головах такий морок сидить. Один знайомий з Померанії пояснив.
За часів НРД Саксонію називали Tal der Ahnungslose - Долина тих, хто ні про шо не здогадується. Бо не мали вони змоги ловити ФРН-івське ТБ та радіо, і зомбувалися потроху совєтською пропагандою. І видно вже не видушити той інформаційний мотлох із голів нічим.
зи. для тих що подумають, буцімто я вештавсь десь околицями міста: то знято по дорозі Дрезденською вулицею від Вурцнер штрассе до середмістя.