Сучукрсуч
По останньому посту на Захоплюючому Києві - такому ж самому як і тут - стало зрозуміло от що: сучукрммистецтво не муляє очі народженим серед домен і шахт, або ж іскусствовєдам. Мовляв, це концептуально і тільки село цього не розуміє. Ну, хай живе мистецтво для мистецтва. І от що вам скажу…
Одного разу запросили нас на концерт сучасного українського композитора. "Музика у поєднанні з якоюсь інсталяцією чи світловими зайчиками, має бути дуже цікаво…" Не знаю, чом я повівся на це запрошення, чому мене не відклякнув сам феномен сучукркомпозиторства…
Ну гаразд. Приперлися до «Будинку науковця» (ненавиджу кальковане «фчєний»), де відбувався концерт. А там вже сидів народ, який обговорював заслуги і досягнення композитора.
Ну і нарешті почалося. Сама інсталяція - то не інсталяція, а якісь геометричні фігури, що їх показували на екрані. Вони мерехтіли так, що очам було важко на них дивитись. Певно символ прогресивності композитора.
А музика… Мда… Музика для музикантів, такому сільському бидлу як я - не зрозуміти. Ба-ба - плю-плю - мммммммммммммуууууууу - йойойойо! І на екрані то трикутник, то квадрат, то лінії, з яких виникає паралелепіпед, циліндр чи ще якась нісенітниця.
Попервах ми справді намагалися відшукати сенс цієї музики. Адже слухачі, що сиділи в залі, мали такий вираз обличчя, ніби то грали Баха. Зрештою, що ми дурні й невиховані? Раз вже прийшли на концерт, то треба слухати і постаратись зрозуміти сенс дійства.
Та марні були наші намаги. Зі сцени залунали ще страшніші звуки. Складалось враження, що музиканти за допомогою своїх інструментів просто поливають одне одного лайном. Інтенсивність мерехтіння на екрані посилилася - символ прогресивності перейшов до стадії символу гарячки й маячні. І ніщо не вказувало на те, що вже має бути якийсь антракт. В принципі це і не дивно: бо тоді присутні полишали б маски заслуханих та повтікали.
Прийшлось втікати нечемно - прямо посеред виступу. Так, ганьба мені, але це вже було нестерпно. Тихенько вибрались ми надвір. Сонце, дерева, живі люди, ба навіть машини справляли просто невимовну радість. Яка радість, що ми живемо, яка радість що світ кольоровий і не какофонний!
Одного разу запросили нас на концерт сучасного українського композитора. "Музика у поєднанні з якоюсь інсталяцією чи світловими зайчиками, має бути дуже цікаво…" Не знаю, чом я повівся на це запрошення, чому мене не відклякнув сам феномен сучукркомпозиторства…
Ну гаразд. Приперлися до «Будинку науковця» (ненавиджу кальковане «фчєний»), де відбувався концерт. А там вже сидів народ, який обговорював заслуги і досягнення композитора.
Ну і нарешті почалося. Сама інсталяція - то не інсталяція, а якісь геометричні фігури, що їх показували на екрані. Вони мерехтіли так, що очам було важко на них дивитись. Певно символ прогресивності композитора.
А музика… Мда… Музика для музикантів, такому сільському бидлу як я - не зрозуміти. Ба-ба - плю-плю - мммммммммммммуууууууу - йойойойо! І на екрані то трикутник, то квадрат, то лінії, з яких виникає паралелепіпед, циліндр чи ще якась нісенітниця.
Попервах ми справді намагалися відшукати сенс цієї музики. Адже слухачі, що сиділи в залі, мали такий вираз обличчя, ніби то грали Баха. Зрештою, що ми дурні й невиховані? Раз вже прийшли на концерт, то треба слухати і постаратись зрозуміти сенс дійства.
Та марні були наші намаги. Зі сцени залунали ще страшніші звуки. Складалось враження, що музиканти за допомогою своїх інструментів просто поливають одне одного лайном. Інтенсивність мерехтіння на екрані посилилася - символ прогресивності перейшов до стадії символу гарячки й маячні. І ніщо не вказувало на те, що вже має бути якийсь антракт. В принципі це і не дивно: бо тоді присутні полишали б маски заслуханих та повтікали.
Прийшлось втікати нечемно - прямо посеред виступу. Так, ганьба мені, але це вже було нестерпно. Тихенько вибрались ми надвір. Сонце, дерева, живі люди, ба навіть машини справляли просто невимовну радість. Яка радість, що ми живемо, яка радість що світ кольоровий і не какофонний!