Про наболіле
Давно хочу підтримати тему мєнтовського бєспрєдєла та все ніяк не міг почати. Тільки-но дописував черговий варіант свого опусу, одразу знищував. Через деякий час починав знов і знов повторювалося те саме. Чогось наче не вистачало, хоча все написано правильно, правдиво. Ось ми, ось мєнти. Ось аналіз того, що собою являють наші українські (прости Господи) правоохоронні органи. Головна причина чому так сталося. Ми, з героїчним профілем і анфасом, боремось з антинародним режимом. Все це так. Та все одно таке відчуття наче я не сказав головного, того задля чого взагалі писав. А вчора, після акції на підтримку Тризуба якось само все стало на місця. Тепер я можу писати.
Я писав не про тих. Наш спротив владі настільки нас захопив що ми інколи починаємо забувати про тих, задля кого ми взагалі взялися за Справу. Ми борці, досвідчені, вишколені, психічно готові до всього. Ми знаємо з ким маємо справу і тому мєнтовські тортури не є для нас чимсь дивним.
А тепер уявіть собі хлопця з села, що приїхав вчитися у велике місто. Він знає одного мєнта - дільничого. Він вірить що міліція дійсно існує для боротьби з злочинністю. І свято впевнений в своїй невинності. Він же нічого не зробив. І вірить що міліція діє строго по закону. Іділія.
Та одного разу, йдучи з побачення трохи напідпитку, він наштовхується на наряд ППС. Що відбувається далі ви всі чудово знаєте, змальовувати не буду. Так от, в кращому разі вранці його відбуцьканого, в шоковому стані, голодного і без грошей викинуть на іншому кінці міста.
Я підвожу до того, що ми страждаємо за справу, а вони НІЗАЩО. Я маю за спиною 5,5р. ув’язнення. Я бачив як люди з першою судимістю, по "легких" статтях, з строком 3-4р.р. вмирали від дістрофії і сухоти. Я бачив як щодня виносили по 2-4 трупи. Їх не засуджували до смертної кари, а тільки до позбавлення волі.
За нас заступаються депутати, правозахисники, лідери партій. Про наші затримання пишуть у газетах протести, дають прес конференції, роблять депутатські запити, проводять масові акції на підтримку. Зрештою ми виходимо на волю героями, в ореолі слави борців за... та будь за що.
А якогось "курокрада" захищає старенька мати, яку дурять жулік- адвокат, колядник- суддя, покидьок-слідчий. Вони вестимуть справу до повного фінансового виснаження "лоха", а потім все одно посадять, так як, слідчому треба звітність по "роскриваємості" покращувати. Хоча насправді його "злочин" тягне максімум на пару раз кийком по сраці.
Ми пишемо про гулаги, концтабори, злочинний комуністичний режим так, наче це вже в минулому. Наче не існує до сьогодні та, стара радянська каральна машина. Справна і готова до роботи. Вона продовжує ламати життя і долі українців незалежно від того, чи причетні вони до національного руху чи ні.
Тому мені було ніяково стояти і слухати полум’яні промови професійних націоналістів на захист самих себе. Хто як не ми повинні захистити їх, не маленьких, а просто українців?
Я писав не про тих. Наш спротив владі настільки нас захопив що ми інколи починаємо забувати про тих, задля кого ми взагалі взялися за Справу. Ми борці, досвідчені, вишколені, психічно готові до всього. Ми знаємо з ким маємо справу і тому мєнтовські тортури не є для нас чимсь дивним.
А тепер уявіть собі хлопця з села, що приїхав вчитися у велике місто. Він знає одного мєнта - дільничого. Він вірить що міліція дійсно існує для боротьби з злочинністю. І свято впевнений в своїй невинності. Він же нічого не зробив. І вірить що міліція діє строго по закону. Іділія.
Та одного разу, йдучи з побачення трохи напідпитку, він наштовхується на наряд ППС. Що відбувається далі ви всі чудово знаєте, змальовувати не буду. Так от, в кращому разі вранці його відбуцьканого, в шоковому стані, голодного і без грошей викинуть на іншому кінці міста.
Я підвожу до того, що ми страждаємо за справу, а вони НІЗАЩО. Я маю за спиною 5,5р. ув’язнення. Я бачив як люди з першою судимістю, по "легких" статтях, з строком 3-4р.р. вмирали від дістрофії і сухоти. Я бачив як щодня виносили по 2-4 трупи. Їх не засуджували до смертної кари, а тільки до позбавлення волі.
За нас заступаються депутати, правозахисники, лідери партій. Про наші затримання пишуть у газетах протести, дають прес конференції, роблять депутатські запити, проводять масові акції на підтримку. Зрештою ми виходимо на волю героями, в ореолі слави борців за... та будь за що.
А якогось "курокрада" захищає старенька мати, яку дурять жулік- адвокат, колядник- суддя, покидьок-слідчий. Вони вестимуть справу до повного фінансового виснаження "лоха", а потім все одно посадять, так як, слідчому треба звітність по "роскриваємості" покращувати. Хоча насправді його "злочин" тягне максімум на пару раз кийком по сраці.
Ми пишемо про гулаги, концтабори, злочинний комуністичний режим так, наче це вже в минулому. Наче не існує до сьогодні та, стара радянська каральна машина. Справна і готова до роботи. Вона продовжує ламати життя і долі українців незалежно від того, чи причетні вони до національного руху чи ні.
Тому мені було ніяково стояти і слухати полум’яні промови професійних націоналістів на захист самих себе. Хто як не ми повинні захистити їх, не маленьких, а просто українців?