Стьобна есейка про знаточізм
Якось з оригінального предмету „Правнича лінгвістика” нам загадали написати есе - свої спогади про Могилянку. Я вирішила постібатись заразом з викладача (бо їй, бідасі, таки дещо бракує почуття гумору), з себе та з деяких інших знаточів.
В мире этом царит средневековье, это совершенно очевидно. Все это титулование, пышные разглагольствования, золоченые ногти, невежество... Но уже теперь здесь есть люди, которые желают странного!
А. и Б. Стругацкие. Попытка к бегству.
Як мене навчили бажати дивного
... А взагалі, мене привела туди Льовіч. Ще колись давно. І вони не помітили мене. А ось тоді, коли мої майбутні бойові друзі плескали Своячок у зимній аудиторії, я спитала, куди я можу прийти. І прийшла. І знайшла. І стала.
Велика перерва. Аудиторія 4-101, велелюдна, як майже завжди. Заходжу. Галаслива купка народу десь позаду. Ну звісно, не оминаю - у мене ж підвищений рівень інформаційних потреб (а простіше кажучи, надмірна цікавість). Зленко (не екс-міністр) читає щось з папірця А4. Купка активно реагує. Підходжу ближче, роздивляюсь детальніше. Сергій читає російською. (Це саме по собі досить весело.) Народ плескає, хто в долоні, хто - долонею по парті. Щось кажуть Сергієві. Євген, Олег, Роман явно демонструють волю до перемоги. Льовіч (Вікторія) - сором'язливо, частіше просто тихенько щось каже, не плескаючи.
Я підходжу ближче до гравців (Що це Гра, знаю одразу). Мене охоплює невимовна жага, майже плотська. Це була туга за дивним, тільки я цього ще не знала.
Я бачу прізвища, написані на іншому папірці у Сергія. Туди додаються цифри. Ще не збагнувши достоту, що роблять ці люди, перебиваю його, майже зойком: «Запиши мене, запиши мене туди». Капітан (цього я теж не знала) спокійно каже: «Спочатку плескай, відповідай, запишу після першої відповіді».
І з того дня дивне увійшло до мого життя.
Щойно мені телефонували з Дніпропетровська. Тамтешній приятель питав, чи я не можу зіграти за їхню команду у цю суботу. На жаль, у Києві в цей день Брейн, і я відмовляюсь.
Знавець у період гону схожий на людину тільки зовні. Це прописна істина. Нас вважають наркоманами, інтелектуальними збоченцями, нас кидають дружини/чоловіки, виганяють з університетів, звільняють з роботи, показують по телебаченню, нас купують партії та концерни, нам дарують непогані пляшки та ручки, ми спимо в медалях, а коханих в пікантні моменти питаємо: «А потім ти мені ще Свояк почитаєш?»...
А дивне - ось воно. Бачиш? Не бачиш?.. Ну що ж - якби нас було більше, все у світі цьому пішло б шкереберть, це ж очевидно.
(С) Ольга Дубінська, 2006
В мире этом царит средневековье, это совершенно очевидно. Все это титулование, пышные разглагольствования, золоченые ногти, невежество... Но уже теперь здесь есть люди, которые желают странного!
А. и Б. Стругацкие. Попытка к бегству.
Як мене навчили бажати дивного
... А взагалі, мене привела туди Льовіч. Ще колись давно. І вони не помітили мене. А ось тоді, коли мої майбутні бойові друзі плескали Своячок у зимній аудиторії, я спитала, куди я можу прийти. І прийшла. І знайшла. І стала.
Велика перерва. Аудиторія 4-101, велелюдна, як майже завжди. Заходжу. Галаслива купка народу десь позаду. Ну звісно, не оминаю - у мене ж підвищений рівень інформаційних потреб (а простіше кажучи, надмірна цікавість). Зленко (не екс-міністр) читає щось з папірця А4. Купка активно реагує. Підходжу ближче, роздивляюсь детальніше. Сергій читає російською. (Це саме по собі досить весело.) Народ плескає, хто в долоні, хто - долонею по парті. Щось кажуть Сергієві. Євген, Олег, Роман явно демонструють волю до перемоги. Льовіч (Вікторія) - сором'язливо, частіше просто тихенько щось каже, не плескаючи.
Я підходжу ближче до гравців (Що це Гра, знаю одразу). Мене охоплює невимовна жага, майже плотська. Це була туга за дивним, тільки я цього ще не знала.
Я бачу прізвища, написані на іншому папірці у Сергія. Туди додаються цифри. Ще не збагнувши достоту, що роблять ці люди, перебиваю його, майже зойком: «Запиши мене, запиши мене туди». Капітан (цього я теж не знала) спокійно каже: «Спочатку плескай, відповідай, запишу після першої відповіді».
І з того дня дивне увійшло до мого життя.
Щойно мені телефонували з Дніпропетровська. Тамтешній приятель питав, чи я не можу зіграти за їхню команду у цю суботу. На жаль, у Києві в цей день Брейн, і я відмовляюсь.
Знавець у період гону схожий на людину тільки зовні. Це прописна істина. Нас вважають наркоманами, інтелектуальними збоченцями, нас кидають дружини/чоловіки, виганяють з університетів, звільняють з роботи, показують по телебаченню, нас купують партії та концерни, нам дарують непогані пляшки та ручки, ми спимо в медалях, а коханих в пікантні моменти питаємо: «А потім ти мені ще Свояк почитаєш?»...
А дивне - ось воно. Бачиш? Не бачиш?.. Ну що ж - якби нас було більше, все у світі цьому пішло б шкереберть, це ж очевидно.
(С) Ольга Дубінська, 2006