Глоріхантерське сумне
Як мені було вісімнадцять, з-поміж усяких інфантильних хотінь я, зокрема, мріяла випити з Юрієм Андруховичем ("у вісімнадцять років ми все ще потребуємо культів, ікон, чи швидше ідолів"). Себто, поспілкуватись у неформальній атмосфері, але думала я про це саме як про "випити".
Потім - не те, щоб це була прям моя безупинна мрія всі десять років - але я стабільно про це думала, щоразу, як щось його читала-перечитувала. Останні два роки час від часу слухаю "Мертвого півня" на його тексти, то теж це згадую.
Коли кілька тижнів тому я дізналась, що він приїздить у Страсбург, і з ним буде зустріч, яку організує Павло, мій начальник, я аж трусилась із радощів. Якось настільки згадалось і те вісімнадцятирічне глоріхантерство, і взагалі. Звісно, у під тридцять таких речей не хочуть так, як у вісімнадцять, але мені аж повернулись ті почуття.
Коротше, я дуже чекала на цю зустріч, а про те, щоб ще якось і неформально поспілкуватись, боялася й мріяти, так мені цього хотілось. (А слід сказати, що минулого разу, як тут була літературна зустріч, мене раптово запросили на неформальну частину у вузькому колі переважно організаторів.) Але потім виявилось, що в Андруховича тут напружена програма, так що я вирішила, що неформальна зустріч навряд чи буде.
А сьогодні зранку я отримала листа від Павла. Я прочитала того листа разів із чотири: не могла повірити, що мене таки запрошують піти ввечері в ресторан з Андруховичем та кількома організаторами зустрічі. Я теж в організації трохи брала участь, але то таке.
І тут я згадала (на радощах узагалі про все забула), що Юлька, моя родичка, зараз у мене. Пішла до Павла спитати, чи можна їй теж. Виявилось, що ні, тому що Андрухович буде після кількох виступів поспіль, щоб його не напружувати, та ресторанна зустріч буде дуже вузьким колом.
Ну ось.
Я подумала:
Ох, Павле, я про це мрію з 18 років,
А тут така нагода, ну хіба ще така буде,
А Юля, вона дуже мила і тиха,
Чесне слово, вона нікого, нікого не напружить,
Будь ласка, ну БУДЬ ЛАСКА.
Я сказала:
Гаразд, зрозуміло. Ну що ж, тоді без мене, не страшно. Усе одно дуже дякую за запрошення.
Посміхнулась. Розвернулась. Вийшла.
При своїй самурайській гідності. А була б без неї, зате зі здійсненою мрією моїх вісімнадцяти.
Їй-богу, не знаю, що краще гірше.
(Це не те, щоб я прям сиділа і мріяла про Андруховича, і писала пости суму, що не змогла з ним випити. Просто так усе складалось: я тут, він приїхав, мене запросили піти зовсім малою компанією, і просто з-під носу це забрали, оце страшенно прикро.)
Потім - не те, щоб це була прям моя безупинна мрія всі десять років - але я стабільно про це думала, щоразу, як щось його читала-перечитувала. Останні два роки час від часу слухаю "Мертвого півня" на його тексти, то теж це згадую.
Коли кілька тижнів тому я дізналась, що він приїздить у Страсбург, і з ним буде зустріч, яку організує Павло, мій начальник, я аж трусилась із радощів. Якось настільки згадалось і те вісімнадцятирічне глоріхантерство, і взагалі. Звісно, у під тридцять таких речей не хочуть так, як у вісімнадцять, але мені аж повернулись ті почуття.
Коротше, я дуже чекала на цю зустріч, а про те, щоб ще якось і неформально поспілкуватись, боялася й мріяти, так мені цього хотілось. (А слід сказати, що минулого разу, як тут була літературна зустріч, мене раптово запросили на неформальну частину у вузькому колі переважно організаторів.) Але потім виявилось, що в Андруховича тут напружена програма, так що я вирішила, що неформальна зустріч навряд чи буде.
А сьогодні зранку я отримала листа від Павла. Я прочитала того листа разів із чотири: не могла повірити, що мене таки запрошують піти ввечері в ресторан з Андруховичем та кількома організаторами зустрічі. Я теж в організації трохи брала участь, але то таке.
І тут я згадала (на радощах узагалі про все забула), що Юлька, моя родичка, зараз у мене. Пішла до Павла спитати, чи можна їй теж. Виявилось, що ні, тому що Андрухович буде після кількох виступів поспіль, щоб його не напружувати, та ресторанна зустріч буде дуже вузьким колом.
Ну ось.
Я подумала:
Ох, Павле, я про це мрію з 18 років,
А тут така нагода, ну хіба ще така буде,
А Юля, вона дуже мила і тиха,
Чесне слово, вона нікого, нікого не напружить,
Будь ласка, ну БУДЬ ЛАСКА.
Я сказала:
Гаразд, зрозуміло. Ну що ж, тоді без мене, не страшно. Усе одно дуже дякую за запрошення.
Посміхнулась. Розвернулась. Вийшла.
При своїй самурайській гідності. А була б без неї, зате зі здійсненою мрією моїх вісімнадцяти.
Їй-богу, не знаю, що краще гірше.
(Це не те, щоб я прям сиділа і мріяла про Андруховича, і писала пости суму, що не змогла з ним випити. Просто так усе складалось: я тут, він приїхав, мене запросили піти зовсім малою компанією, і просто з-під носу це забрали, оце страшенно прикро.)