... докотили Україну до прірви
В квітне цього року Ліна Костенко виступала на творчому вечорі, на презентації нового видання «Берестечка» в Українському домі . Ось уривок стенограми:
"Я почну із кількох рядків, із віршів, які написані ще в 1993 році й надруковані 14 жовтня 1993 року в газеті «Літературна Україна».
І знов сидять при владі одерную,
гряде неоцинізм, я в ньому не існую.
Така до слави приналежність,
така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви.
Зараз із 2010 року я можу тільки додати: докотили Україну до прірви. І зараз по діагоналі ці вірші, які писалися ці роки:
Проґавили, прогледіли.
І хочеться на Марс,
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а втім чого ж без бою -
б’ються поміж собою.
Дивлюся ввечері і вранці -
милуюсь депутатським ґроном.
Яка гармонія і танці
і єдність змій з Лаокооном!
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу,
дозволь мені мовчать,
бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать.
Усі ні з ким не згодні,
злість рухає людьми,
але у бік безодні.
Компроміси, компромати,
компрадори і примати
Скільки ж сили треба мати,
щоб усе це ви-три-ма-ти.
Які засиджені скрижалі,
яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.
Знову ж таки казав Дмитро Дроздовський: «Сумно». Не треба аплодувати - це дуже все сумно, щоб аплодувати.
Ну от, і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли биндюжники від слова
і потопили мову в матюках.
Але давайте що-небудь те, що хоче душа:
Починають зорі пригасати,
в пам’яті сутуляться хрести.
Альбіноні, Верді, Сарасате,
поможіть цей сум перебрести.
Надходить ніч, думки у неї хмарні,
бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.
І творять графіку химерну
в польотах бриючих низьких
останні музи постмодерну -
ворони звалищ приміських.
На жаль. Такі музи. На жаль. Що б вам
іще прочитати?
Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького. Аби»
На цю біду немає лікаря.
Не дай Бог бути лідером юрби.
Шакали знову ошукали.
Тепер вони вже не шакали.
Тепер вони: то за, то проти,
то шахраї, то патріоти.
Доборолися, добалакались,
досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить?
Від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б’ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають.
Популяція, нація, маси...
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені, упеклись.
Цей розбрат, і рейвах, і ремство
й віки безголів’я вдогонь -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь.
Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою?
Дякую ".
"Я почну із кількох рядків, із віршів, які написані ще в 1993 році й надруковані 14 жовтня 1993 року в газеті «Літературна Україна».
І знов сидять при владі одерную,
гряде неоцинізм, я в ньому не існую.
Така до слави приналежність,
така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви.
Зараз із 2010 року я можу тільки додати: докотили Україну до прірви. І зараз по діагоналі ці вірші, які писалися ці роки:
Проґавили, прогледіли.
І хочеться на Марс,
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а втім чого ж без бою -
б’ються поміж собою.
Дивлюся ввечері і вранці -
милуюсь депутатським ґроном.
Яка гармонія і танці
і єдність змій з Лаокооном!
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу,
дозволь мені мовчать,
бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать.
Усі ні з ким не згодні,
злість рухає людьми,
але у бік безодні.
Компроміси, компромати,
компрадори і примати
Скільки ж сили треба мати,
щоб усе це ви-три-ма-ти.
Які засиджені скрижалі,
яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.
Знову ж таки казав Дмитро Дроздовський: «Сумно». Не треба аплодувати - це дуже все сумно, щоб аплодувати.
Ну от, і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли биндюжники від слова
і потопили мову в матюках.
Але давайте що-небудь те, що хоче душа:
Починають зорі пригасати,
в пам’яті сутуляться хрести.
Альбіноні, Верді, Сарасате,
поможіть цей сум перебрести.
Надходить ніч, думки у неї хмарні,
бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.
І творять графіку химерну
в польотах бриючих низьких
останні музи постмодерну -
ворони звалищ приміських.
На жаль. Такі музи. На жаль. Що б вам
іще прочитати?
Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького. Аби»
На цю біду немає лікаря.
Не дай Бог бути лідером юрби.
Шакали знову ошукали.
Тепер вони вже не шакали.
Тепер вони: то за, то проти,
то шахраї, то патріоти.
Доборолися, добалакались,
досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить?
Від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б’ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають.
Популяція, нація, маси...
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені, упеклись.
Цей розбрат, і рейвах, і ремство
й віки безголів’я вдогонь -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь.
Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою?
Дякую ".