Oct 25, 2013 19:10
Дорожні попутники бувають двох типів - ті, які ненавидять нас, і ті, яких ненавидимо ми.
Це був тісний і душний вагон плацкарту, тимчасова комунальна квартира на колесах. Вже досить пізно, світло вимкнули, де-не-де мерехтіли лампочки-лимонки.
Завдяки їм усе ставало цікавішим. І чужі дірки на чужих шкарпетках, і сірі простирадла, що параболами спадали з верхніх полиць. І навіть сморід ставав не таким різким, натомість більш притишеним. Інтимнішим.
Поїзд, зітхнувши, зупинився на котрійсь з південно-східних станцій. У раптовій тиші добре було чути чиєсь хропіння. А ззовні - збивисті луни гучномовця.
І десь там, за холодом брудної шибки торохтіння маленьких коліщат великих валіз нагадувало муркотіння котика.
Моя випадкова сусідка-супутниця вже хвилин з двадцять розповідала про роботу. Але, можливо, тиша, можливо, романтика, можливо, мої заспані очі надихнули її на щирість.
І вона почала вити історію свого особистого, нелегкого, проте щасливого життя.
І брехала вона так мило і завзято, тараторячи як піонери у старих радянських фільмах. І на її бурі веснянки так само як і у кіно падало світло, і волосся куйовдилося, і погляд сягав неозорих вершин. І ця її відчайдушна брехня примушувала мене дибільнувато усміхатися і кивати. Її брехня освітила цей плацкарт, даючи надію на те, що кожна людина може бути щасливою. Хай і на кілька годин.
Коли вона закінчила, я чомусь сказала, що мрію колись зорганізувати власний бізнес - ларьок шаурми.
- Шаурми? - здивувалася вона.
- Так, кажу я. Хорошої, відбірної шаурми. І назвати його “Шаурма Наташа”.
- Наташа? - перетіпує мою сусідку. - Чому саме “Наташа”?
- Ну не знаю, - сьорбаю я солодкий солом'яний поїзний чай, - ну бо мені здається це гарно звучить “ШАурма НатаША” (останнє я вимовляю із хачовським акцентом).
Вона знизує плечима. Вочевидь, їй образливо, що після її прекрасних, благоліпних розповідей я тут про шаурму і хачів.
- А знаєш, на кого ти мені схожа? - раптом питає. Я щурюся. Киваю, мовляв, кажи. Вона роздуває ніздрі і каже: - На тих, що приходять на кастинг “Хочу в Віагру”.
Я усміхаюся, наївно думаючи, що це комплімент. Доїдаю цукерки, кажу, що хочу вже спати.
Чекай, каже вона, коли я викарябуюся на свою верхню бокову, чекай, давай поміняємося контактами.
Я, провисаючи над прірвою проходу, спокійно диктую їй свій номер, знаючи, що вона ніколи мені не подзвонить.
Вона натомість протягує візитівку. Я кладу її у задню кишеню джинсів, умощуюся, рахую ліхтарі за вікном, стискаю пальці ніг у такт стуку коліс. Чомусь вистукують вони мені раз за разом, рік за роком своє незмінне “рибка-сільодка”.
Усміхаюся, згадуючи історію своєї супутниці. Приємно, коли у людини така уява. Приємно, що я вже така доросла, що нікому не вірю.
Дістаю візитку. Читаю.
НАТАША.
З поїзда ми сходили, не прощаючись.