(no subject)
гіпотеза: проблема сучаної людини зовсім не самотність, а - ізоляція
як зовнішня, коли натовпи у метро, брак часу, величезна кількість інформації, можливостей, амбіцій, планів розділяють близьких людей, так і внутрішня, коли під впливом того всього натиску ми замикаємося у собі.
поки ми біжимо за своєю метою на величезній швидкості, протягом дня намагаємося реалізувати щораз більші плани, осягнути щораз більшу мету, рости в особистому, кар*єрному напрямку, намагаємося встигнути за всіма подіями у світі (навіть тими які насправді нас ніяк не обходять, як наприклад розлучення голівудських зірок, або зміна їх стилю), на усі нові кінопрем*єри, за усіма новинами моди чи то спорту, за всіма змінами на сторінках соц.мереж, за тим скільки разів чхнув той чи інший політик, і де тепер знижки, що просто перестаємо помічати як за цією заклопотаністю не маємо часу просто жити. спілкуватися, пити чай, гуляти у парку, чи просто приготувати їжу. ми вже маємо все менше і менше часу для справді близьких людей, а й навіть для себе. зате чимало годин протягом дня для інформаційного пошуку, який іноді, лише іноді)) перетворюється на мету існування людського індивіду. все більше і більше нашого особистого простору заповнює інформація. ми знаємо про всі свята наших кумирів, а забуваємо кли день народження у батьків, ми знаємо чим треба годувати довгоп*ята, чи тарантула і скільки панденят народила самка у зоопарку зате не пам*ятаємо скільки ложечок цукру любить чоловік чи дружина. центр уваги зміщується назовні. а що відбувається у власній родині проходить не поміченим. діти вже з 5-ти річного віку замість спілкування з однолітками на пісочниці, тепер у соцмережах дізнаються як знайомитись з дівчатами, і скільки треба мати друзів. в погоні за новою інформацією ми поволі втрачаємо себе. саморефлексія перетворюється на просвічення власної душі через призму цитат соцмереж. ми забуваємося посміхатися, замінивши усе смайлами. не вміємо виражати емоції, бо на це або немає часу, або не відповідає корпоративній культурі компанії. ми не вміємо спілкуватися один з одним, лише вигукувати якісь слова у простори інету. ми розучилися шукати порозуміння, бо тепер є толерантність під маскою якої ховається нетерпимість. ко ми зустрічаємо друзів то часто розмова закінчується завченим: як день пройшов? а далі ми просто не вміємо. не знаємо як слухати і чути, зате досконало володіємо технікою активного слухання. ми ставимо задачі і вирішуємо їх, але вже забулися як мріяти, як вигадувати щось нове, як висловлювати власні, а не чужі, думки. як відповідати власному настрою, а не очікуванням 130 інших людей. і ще. ми поволі втрачаємо реальність. нашу реальність. сприйняття якої залежить лише від наших рецепторів, а зовсім не від точки зору оточуючих. це вся інформаційно-ізоляційна вата виповнює усі шпарини і робить їх щораз більшими. ми живемо у коконі інформації про світ, але все менше у самому світі. я знаю як виглядає Індія, які люди там живуть, якою мовою ргозмовляють, яка там температура, яка політика, але це не може замінити одного - моєї присутності в Індії. мене там ніколи не було. я можу знати як виглядає ідеальна сім*я, бачила картинки, читала статті психологів, але це ніяк не стосується моєї сім*ї. і доки я не навчуся роздіялити інформацію про і саму реальність то й далі житиму у повній ізоляції від реальності і від себе самої. Як часто ми запитуємо себе а що я відчуваю до близьких мені людей, а що я сьогодні зробив для них, а чого потребують близькі мені люди, а у що або а вкого я вірю сьогодні, чого я потребую сьогодні. яка погода сьогодні. який день согодні без допомоги інформаційних технологій, а під час просто спілкування з іншими і з собою, зі світом навколо нас. тоді нам вдасться хоч на якусь годинку вирвартися з цієї інформаційної ізоляції і побачити реальність. а може згодом ми відчувши смак реальності навчимося нормувати потоки інформації і не перетворювати мозок на звалище мотлоху, нещадно захаращене непотребом. і ще. може врешті навчимося внутрішньої тиші, в якій власне народжуються нові ідеї.
як зовнішня, коли натовпи у метро, брак часу, величезна кількість інформації, можливостей, амбіцій, планів розділяють близьких людей, так і внутрішня, коли під впливом того всього натиску ми замикаємося у собі.
поки ми біжимо за своєю метою на величезній швидкості, протягом дня намагаємося реалізувати щораз більші плани, осягнути щораз більшу мету, рости в особистому, кар*єрному напрямку, намагаємося встигнути за всіма подіями у світі (навіть тими які насправді нас ніяк не обходять, як наприклад розлучення голівудських зірок, або зміна їх стилю), на усі нові кінопрем*єри, за усіма новинами моди чи то спорту, за всіма змінами на сторінках соц.мереж, за тим скільки разів чхнув той чи інший політик, і де тепер знижки, що просто перестаємо помічати як за цією заклопотаністю не маємо часу просто жити. спілкуватися, пити чай, гуляти у парку, чи просто приготувати їжу. ми вже маємо все менше і менше часу для справді близьких людей, а й навіть для себе. зате чимало годин протягом дня для інформаційного пошуку, який іноді, лише іноді)) перетворюється на мету існування людського індивіду. все більше і більше нашого особистого простору заповнює інформація. ми знаємо про всі свята наших кумирів, а забуваємо кли день народження у батьків, ми знаємо чим треба годувати довгоп*ята, чи тарантула і скільки панденят народила самка у зоопарку зате не пам*ятаємо скільки ложечок цукру любить чоловік чи дружина. центр уваги зміщується назовні. а що відбувається у власній родині проходить не поміченим. діти вже з 5-ти річного віку замість спілкування з однолітками на пісочниці, тепер у соцмережах дізнаються як знайомитись з дівчатами, і скільки треба мати друзів. в погоні за новою інформацією ми поволі втрачаємо себе. саморефлексія перетворюється на просвічення власної душі через призму цитат соцмереж. ми забуваємося посміхатися, замінивши усе смайлами. не вміємо виражати емоції, бо на це або немає часу, або не відповідає корпоративній культурі компанії. ми не вміємо спілкуватися один з одним, лише вигукувати якісь слова у простори інету. ми розучилися шукати порозуміння, бо тепер є толерантність під маскою якої ховається нетерпимість. ко ми зустрічаємо друзів то часто розмова закінчується завченим: як день пройшов? а далі ми просто не вміємо. не знаємо як слухати і чути, зате досконало володіємо технікою активного слухання. ми ставимо задачі і вирішуємо їх, але вже забулися як мріяти, як вигадувати щось нове, як висловлювати власні, а не чужі, думки. як відповідати власному настрою, а не очікуванням 130 інших людей. і ще. ми поволі втрачаємо реальність. нашу реальність. сприйняття якої залежить лише від наших рецепторів, а зовсім не від точки зору оточуючих. це вся інформаційно-ізоляційна вата виповнює усі шпарини і робить їх щораз більшими. ми живемо у коконі інформації про світ, але все менше у самому світі. я знаю як виглядає Індія, які люди там живуть, якою мовою ргозмовляють, яка там температура, яка політика, але це не може замінити одного - моєї присутності в Індії. мене там ніколи не було. я можу знати як виглядає ідеальна сім*я, бачила картинки, читала статті психологів, але це ніяк не стосується моєї сім*ї. і доки я не навчуся роздіялити інформацію про і саму реальність то й далі житиму у повній ізоляції від реальності і від себе самої. Як часто ми запитуємо себе а що я відчуваю до близьких мені людей, а що я сьогодні зробив для них, а чого потребують близькі мені люди, а у що або а вкого я вірю сьогодні, чого я потребую сьогодні. яка погода сьогодні. який день согодні без допомоги інформаційних технологій, а під час просто спілкування з іншими і з собою, зі світом навколо нас. тоді нам вдасться хоч на якусь годинку вирвартися з цієї інформаційної ізоляції і побачити реальність. а може згодом ми відчувши смак реальності навчимося нормувати потоки інформації і не перетворювати мозок на звалище мотлоху, нещадно захаращене непотребом. і ще. може врешті навчимося внутрішньої тиші, в якій власне народжуються нові ідеї.