Метафізичні досліди - 2.
У провідниці було тільки львівське темне - але це нормальний варіант, при умові що свіже. Поїзд гримів по рейках, громадяни пасажири вже вмостилися на своїх лавках - наступив час найзакрученіших дорожніх дискусій. Алкоголь не лише розв'язує язика, але й заплітає його, так що частина друга тої історії була розказана менш чітко; та й чи можна багато вимагати від оповідання, єдиним призначенням якого є прикрасити довгу нічну дорогу з одного міста до іншого?
* * *...Розуміння того, що у світі, окрім видимої його частини, також буває і щось, що не зводиться до круговороту матерії, приходить до людей різними шляхами. До мене, внаслідок атеїстичного виховання, воно приходило шляхом особистого досвіду - як до малюка, котрий хапається пальцями за полум'я.
Я дуже хотів написати комп'ютерну програму, яка б усвідомлювала власне існування. Не треба штучного інтелекту, нехай буде не мудріша за малюка - але з отаким відчуттям, притаманним кожному з нас, що я - існую, я є, я сприймаю навколишнє оточення і щось собі про нього думаю. Це відчуття свого "я", вочевидь, є і в інших людей - а от у каменюки його, напевно, нема; у котів мабуть є, а щодо слимаків не впевнений. Звідки береться така "точка самоусвідомлення", я вперше задумався ще в дитинстві, але слів тоді я знав мало, і мама на ті плутані питання просто відповіла, що мене знайшли в капусті.
З точки зору матеріалістичної, це явище породжується взаємодією атомів у мозку. Однак, атоми підкоряються законам природи, і отже, їх взаємодія може бути відтворена на комп'ютері. Та й не треба повністю імітувати людський мозок - достатньо винайти лише ідею, звідки береться оте "я", а програму зробити якнайпростішу: аби скласти паперового літачка, не треба відтворювати анатомію птаха, важливим є лише принцип.
Люблю крутити в голові різні ідеї, особливо якщо вони не мають відношення до буденної діяльності; так що в той час я майже тільки те й робив, що вигадував алгоритми створення штучної самосвідомості. Вже навіть дещо починало складатися; але про це мовчатиму, і ось з якої причини.
...Цей сон був спершу заплутаний і незрозумілий, як то бувають сни. Ніби я летів через якийсь космос, бачив зірки й планети - чи то просто були рої малих світляків - а потім з'явились такі люмінесцентно - зеленуваті згусточки світла, усередині яких тремтіли і рухались якісь ще більш згущені ниточки. Важко описати, як виглядали ці штучки. Такі невеликі, люмінесцентні, напівпрозорі, висять у чорній порожнечі. Потім я наче відчув, що одна з них має безпосереднє відношення до мене. А потім сприйняв - не почув - чужу думку: "А тепер розфокусуємо". Той згусток, що був моїм, раптом розплився на широкий простір, як це буває коли розфокусовують лінзу, котра збирала в одну точку сонячні промені. І я відчув, що то розфокусовують моє власне "я".
Уві сні немає нічого звичайнішого за смерть, після неї просто опиняєшся у новому сні, або взагалі прокидаєшся. Але це було зовсім інше. Зникало моє "я": воно вже не могло думати, не знало жодної мови, і лиш одне якесь слово - ніби моє ім'я - ще утримувало його від стану повного розпаду. Те, що лишилось від мене, вчепилося за цей ідентифікатор, наче матрос із розбитого корабля за рятувальне коло, і трималося до останнього. А потім якийсь ідіот вереснув у моїй голові дурнуватим голосом, і стало ясно, що так вересконітиме моє людське тіло, коли я зникну зовсім - залишиться такий собі людиноподібний звір із мавп'ячими рефлексами.
Тоді мені дали зрозуміти: "Над тими речами, про які ти думав, думати не можна. Маєш свої шляхи, ходи по них. А сюди зась". Потім мене було сфокусовано до нормального стану - він здається таким непорушним, поки не знаєш, що може бути інакше - і я зразу прокинувся.
Ніколи в житті я ще не відчував такого жаху. В життєвих колізіях подібного не буває - там страх гарячий - а буває хіба що в паралізуючих волю нічних мареннях. Але в будь - якому кошмарі якось відчуваєш, що це усе ж таки сон, і він має закінчитись; а коли прокинешся, жах потихеньку відпускає. А тут, навколо мене була вже найсправжнісінька реальність - я й світло встиг увімкнути - але той самий ірраціональний жах навіть не думав проходити, стійко утримуючись на своєму найінтенсивнішому рівні.
Хвилин за десять я зрозумів, що більше так не витримаю, і пішов здаватись у полон, тобто на кухню. Там спав мій товариш, якого щойно виписали з гуртожитка, і він якраз шукав квартиру - ціле щастя, що то все сталося при ньому. Він був релігійний і на ніч читав Новий Завіт, з чого я іще вранці безтурботно насміхався.
Пробуджений калатанням у шибку кухонних дверей, товариш віднісся до моєї сюрреалістичної бувальщини на диво співчутливо, не порадив звернутися до психіатра або не читати на ніч Агату Крісті, а уважно все вислухав; і навіть, зглянувшись на мій хворобливий вигляд, сам зробив чаю. Висповідавши йому свої науково - технічні гріхи перед Всесвітом, я відчувся якось впевненіше, повернувся до кімнати і без жодних переживань проспав до ранку.
Вже пізніше, думаючи над тим що сталося, я зрозумів, що винахід рукотворної самосвідомості, або, інакше кажучи, штучної душі - якби вдалося його здійснити - був би не лише вкрай антигуманним щодо неї самої (тільки уявити себе на цьому місці), але й міг би спричинитися до важких наслідків для цілої нашої реальності; що над деякими речами справді краще не думати: будучи придумані зараз, вони неминуче потраплять до тих рук, яким нічого складнішого за кам'яну сокиру доручати не слід; що, напевне, не даремно Ньютон в кінці життя зайнявся трактуванням Апокаліпсису, і було б цікаво почитати ті його трактування...
Але це було потім. А перш за все, я дав собі слово розповісти цю історію щонайбільшій кількості людей; можливо, вона відверне іще чиюсь необержність. Тільки не дуже надіюсь, аби хто - небудь сприйняв її усерйоз: я й сам колись, без сумніву, вважав би такі байки чистісінькою фантазією, якщо не першим симптомом підступаючої шизофренії.
* * *
* * *...Розуміння того, що у світі, окрім видимої його частини, також буває і щось, що не зводиться до круговороту матерії, приходить до людей різними шляхами. До мене, внаслідок атеїстичного виховання, воно приходило шляхом особистого досвіду - як до малюка, котрий хапається пальцями за полум'я.
Я дуже хотів написати комп'ютерну програму, яка б усвідомлювала власне існування. Не треба штучного інтелекту, нехай буде не мудріша за малюка - але з отаким відчуттям, притаманним кожному з нас, що я - існую, я є, я сприймаю навколишнє оточення і щось собі про нього думаю. Це відчуття свого "я", вочевидь, є і в інших людей - а от у каменюки його, напевно, нема; у котів мабуть є, а щодо слимаків не впевнений. Звідки береться така "точка самоусвідомлення", я вперше задумався ще в дитинстві, але слів тоді я знав мало, і мама на ті плутані питання просто відповіла, що мене знайшли в капусті.
З точки зору матеріалістичної, це явище породжується взаємодією атомів у мозку. Однак, атоми підкоряються законам природи, і отже, їх взаємодія може бути відтворена на комп'ютері. Та й не треба повністю імітувати людський мозок - достатньо винайти лише ідею, звідки береться оте "я", а програму зробити якнайпростішу: аби скласти паперового літачка, не треба відтворювати анатомію птаха, важливим є лише принцип.
Люблю крутити в голові різні ідеї, особливо якщо вони не мають відношення до буденної діяльності; так що в той час я майже тільки те й робив, що вигадував алгоритми створення штучної самосвідомості. Вже навіть дещо починало складатися; але про це мовчатиму, і ось з якої причини.
...Цей сон був спершу заплутаний і незрозумілий, як то бувають сни. Ніби я летів через якийсь космос, бачив зірки й планети - чи то просто були рої малих світляків - а потім з'явились такі люмінесцентно - зеленуваті згусточки світла, усередині яких тремтіли і рухались якісь ще більш згущені ниточки. Важко описати, як виглядали ці штучки. Такі невеликі, люмінесцентні, напівпрозорі, висять у чорній порожнечі. Потім я наче відчув, що одна з них має безпосереднє відношення до мене. А потім сприйняв - не почув - чужу думку: "А тепер розфокусуємо". Той згусток, що був моїм, раптом розплився на широкий простір, як це буває коли розфокусовують лінзу, котра збирала в одну точку сонячні промені. І я відчув, що то розфокусовують моє власне "я".
Уві сні немає нічого звичайнішого за смерть, після неї просто опиняєшся у новому сні, або взагалі прокидаєшся. Але це було зовсім інше. Зникало моє "я": воно вже не могло думати, не знало жодної мови, і лиш одне якесь слово - ніби моє ім'я - ще утримувало його від стану повного розпаду. Те, що лишилось від мене, вчепилося за цей ідентифікатор, наче матрос із розбитого корабля за рятувальне коло, і трималося до останнього. А потім якийсь ідіот вереснув у моїй голові дурнуватим голосом, і стало ясно, що так вересконітиме моє людське тіло, коли я зникну зовсім - залишиться такий собі людиноподібний звір із мавп'ячими рефлексами.
Тоді мені дали зрозуміти: "Над тими речами, про які ти думав, думати не можна. Маєш свої шляхи, ходи по них. А сюди зась". Потім мене було сфокусовано до нормального стану - він здається таким непорушним, поки не знаєш, що може бути інакше - і я зразу прокинувся.
Ніколи в житті я ще не відчував такого жаху. В життєвих колізіях подібного не буває - там страх гарячий - а буває хіба що в паралізуючих волю нічних мареннях. Але в будь - якому кошмарі якось відчуваєш, що це усе ж таки сон, і він має закінчитись; а коли прокинешся, жах потихеньку відпускає. А тут, навколо мене була вже найсправжнісінька реальність - я й світло встиг увімкнути - але той самий ірраціональний жах навіть не думав проходити, стійко утримуючись на своєму найінтенсивнішому рівні.
Хвилин за десять я зрозумів, що більше так не витримаю, і пішов здаватись у полон, тобто на кухню. Там спав мій товариш, якого щойно виписали з гуртожитка, і він якраз шукав квартиру - ціле щастя, що то все сталося при ньому. Він був релігійний і на ніч читав Новий Завіт, з чого я іще вранці безтурботно насміхався.
Пробуджений калатанням у шибку кухонних дверей, товариш віднісся до моєї сюрреалістичної бувальщини на диво співчутливо, не порадив звернутися до психіатра або не читати на ніч Агату Крісті, а уважно все вислухав; і навіть, зглянувшись на мій хворобливий вигляд, сам зробив чаю. Висповідавши йому свої науково - технічні гріхи перед Всесвітом, я відчувся якось впевненіше, повернувся до кімнати і без жодних переживань проспав до ранку.
Вже пізніше, думаючи над тим що сталося, я зрозумів, що винахід рукотворної самосвідомості, або, інакше кажучи, штучної душі - якби вдалося його здійснити - був би не лише вкрай антигуманним щодо неї самої (тільки уявити себе на цьому місці), але й міг би спричинитися до важких наслідків для цілої нашої реальності; що над деякими речами справді краще не думати: будучи придумані зараз, вони неминуче потраплять до тих рук, яким нічого складнішого за кам'яну сокиру доручати не слід; що, напевне, не даремно Ньютон в кінці життя зайнявся трактуванням Апокаліпсису, і було б цікаво почитати ті його трактування...
Але це було потім. А перш за все, я дав собі слово розповісти цю історію щонайбільшій кількості людей; можливо, вона відверне іще чиюсь необержність. Тільки не дуже надіюсь, аби хто - небудь сприйняв її усерйоз: я й сам колись, без сумніву, вважав би такі байки чистісінькою фантазією, якщо не першим симптомом підступаючої шизофренії.
* * *