З Днем Незалежності!!!
Originally posted by prof_eug at З Днем Незалежності!!!
Я долго думал, что написать сегодня. Да, в Украине праздник, но праздник с привкусом горечи - над страной в открытую глумится паханат и, увы, перспективы на ближайшее будущее не очень радостные.
А потом я вспомнил этот пост. Пост, в котором сказано все. Сказано, почему сегодняшний день - праздник, не смотря ни на что. Пост человека, который не побоялся встать на защиту мирных демонстрантов у Украинского Дома перед лицом озверевшего Беркута. Фотографии валяющихся на земле, испуганных цепных псов режима, тогда обошли весь мир. Теперь система его ищет, чтобы упечь за решётку, как тех ребят, которые уничтожили памятник Сталину и о которых, в отличие от Пусси Райот (хотя, и о них, безусловно, надо помнить) мало кто вспоминает.
У этого человека, в отличие от многих из нас, есть полное моральное право быть услышанным.
Originally posted by reznichenko_dat Який шанс у якута стати президентом Російської Федерації?
Головний парадокс мого нинішнього стану у тому, що намагаючись послужити ідеї української державності, я виступив проти Української Держави, і тепер, мов заєць, накидаю петлі її широкими теренами, намагаючись не трапляти представникам любої Держави на очі. Така ситуація змушує до роздумів про парадокси історичного чину.
Багато розумних, успішних та шанованих мною людей неодноразово говорили: “У нашій державі діє правило - чим менше ти існуєш офіційно, тим менше у тебе проблем”. Простіше, дешевше та спокійніше для нервів не реєструвати бізнес, не платити податки, не звертатися до міліції, не лікуватися у державних лікарнях, не голосувати, врешті решт, щоб потім не нести моральну відповідальність за тих мутних типів, які стабільно пролазять у Верховну Раду під будь-якими знаменами. Служба в Державі - це копійчані зарплати та скажені хабарі; це огидні папірці, довідки, черги. Це міліція, ЖЕКи, паспортні столи; це система освіти, на чолі якої сидить російський агент, це армія, яку очолює російський агент, це податкова, яку очолює відвертий рекетир. Мені іноді дивно, що наша Держава досі утримує пенсійний фонд і платить нашим батькам гроші. Логічніше одразу видавати гречкою.
Перше гасло романтичного Декалогу українських націоналістів з висоти новітнього часу видається темним ідеалізмом, навпіл з інфантильною наївністю, щось на кшталт боротьби за світле майбутнє: “Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї”.
Ну, тризуби в паспортах, а Янукович президент. За це вони гинули?
Днями, у мандрах, мені трапила до рук книжка із нехитрою назвою: “Записки українського повстанця. В лісах Лемківщини”. Я проковтнув її за два присісти, а потім випросив у хазяїв, аби при нагоді дати почитати нашим київським хлопцям. Нехитрою мовою ця книжка оповідає, що змушувало малоосвічених парубків, які все життя називали себе “русинами”, кидати рідні села та йти в ліси; ціною голоду, холоду, хвороб, постійної небезпеки і, зрештою, життя, здобувати неіснуючу Українську Державу. Звідки у них така ідейність та свідомість? Що нашептали їм пропагандисти ОУН?
Та не треба було ніякої пропаганди. На початок двадцятого сторіччя власна держава для українців на західних теренах була умовою їх виживання, фізичного. У тій етнічній черезполосиці, у тому хаосі воєн і революцій українці були приречені на долю, яку сьогодні мають палестинці в Ізраїлі. Народ без держави - народ-жертва.
Держава - це не ізба-читальня із книжками рідною мовою, не фетиш професорів-істориків. Не бюрократична машина. Держава - це фортеця, побудована у душах нації.
Літня жінка, яка наварила вареників та почастувала ними повстанців, що зайшли до неї на ночівлю - кухар УПА. Мельник, який вночі змолов борошно та потайки відвіз його до лісу - інтендант УПА. Хлопець, який сповістив про прибуття до села загонів НКВД, назвав їх кількість, розташування та озброєння - розвідник УПА. Перукар, який підслухав розмову великих чинів окупаційної адміністрації та передав почуте місцевому осередку ОУН - шпигун УПА. Люди, які знали про пересування повстанців і не доносили полякам та більшовикам - громадяни Української Держави, хоч і без паспортів. А УПА - їх армія, хоч і без міністерства.
Хто спалить польські міліцейські відділки у відплату за “пацифікацію” українського села? Хто пограбує німецький “лігеншафт” (згодом - радянський колгосп), а захоплене добро роздасть між селянами неблизьких сіл, щоб в близьких при обшуку не було знайдено речових доказів? Хто гвинтівками та мінометами згонить польских селян з полів, відібраних владою в українців? Хто домовиться із відступаючою угорською армією про ненапад в обмін на зброю та спокій для українських сіл? Хто вб'є поважного представника влади і повідомить його наступника, щоб був обережний щодо українців?
На нинішній історичний момент ніякий більшовик не впровадить тут колгоспи, і ніякий поляк не замахнеться когось “пацифікувати”. Цього мало? Навіть маючи за президента Януковича, ми гарантовані того, що на виборах не доведеться обирати між “Єдиною Росією” та тими, кого не взяли до “Єдиної Росії”. Нам плювати на білоруське КДБ. Ми купуємо залізничні квитки та сім-картки без пред'явлення паспорту (за це пункт я вдячний нашій державі окремим рядком). Наш президент, яким би януковичем він не був, нікого не вивезе до Сибіру. Ми гарантовані на існування хоча одного опозиційного телеканалу і хоча б одної опозиційної партії.
Звичайно, шкода, що держапарат нам дістався у спадок від УССР, а не ОУН. Ми ще довго лікуватимемо родові болячки радянської системи (зокрема, бійки україномовних міліціонерів із російськомовними мітінгувальниками за українську мову). Проте УССР, при будь-яких історичних розкладах, виявилася територіально більшою за найбільші сподівання націоналістів. Одним махом було знято два найболючіші історичні питання - питання державності та питання соборності. Залишилося тільки впорядкувати те, що маємо. Та Бандера танцював би, якби знав таку перспективу.
Дрібні шматочки нашої солодкої свободи розчиняться, мов сніжинки в окропі, досить втратити хоча б дещицю суверенітету (згадайте Переяславську раду). Прикиньте, скільки у світі упосліджених народів, до яких нікому нема діла, і навіть цілковитий геноцид яких буде лише чиїмось “внутрішнім ділом”. Прикиньте, який шанс у якута стати президентом Російської Федерації.
Коли толерантні українці говорять, що вони проти всієї цієї бандерівської муті, їм плювати, чи в Україні вони живуть, чи десь ще, і загалом хотіли б, аби їх країною керували просто “хороші люди”, вони забувають, що право на таку великодушність їм подарувала власна держава. Без неї “хороші люди” керували б українцями самі собою, особливо не питаючи.
Я долго думал, что написать сегодня. Да, в Украине праздник, но праздник с привкусом горечи - над страной в открытую глумится паханат и, увы, перспективы на ближайшее будущее не очень радостные.
А потом я вспомнил этот пост. Пост, в котором сказано все. Сказано, почему сегодняшний день - праздник, не смотря ни на что. Пост человека, который не побоялся встать на защиту мирных демонстрантов у Украинского Дома перед лицом озверевшего Беркута. Фотографии валяющихся на земле, испуганных цепных псов режима, тогда обошли весь мир. Теперь система его ищет, чтобы упечь за решётку, как тех ребят, которые уничтожили памятник Сталину и о которых, в отличие от Пусси Райот (хотя, и о них, безусловно, надо помнить) мало кто вспоминает.
У этого человека, в отличие от многих из нас, есть полное моральное право быть услышанным.
Originally posted by reznichenko_dat Який шанс у якута стати президентом Російської Федерації?
Головний парадокс мого нинішнього стану у тому, що намагаючись послужити ідеї української державності, я виступив проти Української Держави, і тепер, мов заєць, накидаю петлі її широкими теренами, намагаючись не трапляти представникам любої Держави на очі. Така ситуація змушує до роздумів про парадокси історичного чину.
Багато розумних, успішних та шанованих мною людей неодноразово говорили: “У нашій державі діє правило - чим менше ти існуєш офіційно, тим менше у тебе проблем”. Простіше, дешевше та спокійніше для нервів не реєструвати бізнес, не платити податки, не звертатися до міліції, не лікуватися у державних лікарнях, не голосувати, врешті решт, щоб потім не нести моральну відповідальність за тих мутних типів, які стабільно пролазять у Верховну Раду під будь-якими знаменами. Служба в Державі - це копійчані зарплати та скажені хабарі; це огидні папірці, довідки, черги. Це міліція, ЖЕКи, паспортні столи; це система освіти, на чолі якої сидить російський агент, це армія, яку очолює російський агент, це податкова, яку очолює відвертий рекетир. Мені іноді дивно, що наша Держава досі утримує пенсійний фонд і платить нашим батькам гроші. Логічніше одразу видавати гречкою.
Перше гасло романтичного Декалогу українських націоналістів з висоти новітнього часу видається темним ідеалізмом, навпіл з інфантильною наївністю, щось на кшталт боротьби за світле майбутнє: “Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї”.
Ну, тризуби в паспортах, а Янукович президент. За це вони гинули?
Днями, у мандрах, мені трапила до рук книжка із нехитрою назвою: “Записки українського повстанця. В лісах Лемківщини”. Я проковтнув її за два присісти, а потім випросив у хазяїв, аби при нагоді дати почитати нашим київським хлопцям. Нехитрою мовою ця книжка оповідає, що змушувало малоосвічених парубків, які все життя називали себе “русинами”, кидати рідні села та йти в ліси; ціною голоду, холоду, хвороб, постійної небезпеки і, зрештою, життя, здобувати неіснуючу Українську Державу. Звідки у них така ідейність та свідомість? Що нашептали їм пропагандисти ОУН?
Та не треба було ніякої пропаганди. На початок двадцятого сторіччя власна держава для українців на західних теренах була умовою їх виживання, фізичного. У тій етнічній черезполосиці, у тому хаосі воєн і революцій українці були приречені на долю, яку сьогодні мають палестинці в Ізраїлі. Народ без держави - народ-жертва.
Держава - це не ізба-читальня із книжками рідною мовою, не фетиш професорів-істориків. Не бюрократична машина. Держава - це фортеця, побудована у душах нації.
Літня жінка, яка наварила вареників та почастувала ними повстанців, що зайшли до неї на ночівлю - кухар УПА. Мельник, який вночі змолов борошно та потайки відвіз його до лісу - інтендант УПА. Хлопець, який сповістив про прибуття до села загонів НКВД, назвав їх кількість, розташування та озброєння - розвідник УПА. Перукар, який підслухав розмову великих чинів окупаційної адміністрації та передав почуте місцевому осередку ОУН - шпигун УПА. Люди, які знали про пересування повстанців і не доносили полякам та більшовикам - громадяни Української Держави, хоч і без паспортів. А УПА - їх армія, хоч і без міністерства.
Хто спалить польські міліцейські відділки у відплату за “пацифікацію” українського села? Хто пограбує німецький “лігеншафт” (згодом - радянський колгосп), а захоплене добро роздасть між селянами неблизьких сіл, щоб в близьких при обшуку не було знайдено речових доказів? Хто гвинтівками та мінометами згонить польских селян з полів, відібраних владою в українців? Хто домовиться із відступаючою угорською армією про ненапад в обмін на зброю та спокій для українських сіл? Хто вб'є поважного представника влади і повідомить його наступника, щоб був обережний щодо українців?
На нинішній історичний момент ніякий більшовик не впровадить тут колгоспи, і ніякий поляк не замахнеться когось “пацифікувати”. Цього мало? Навіть маючи за президента Януковича, ми гарантовані того, що на виборах не доведеться обирати між “Єдиною Росією” та тими, кого не взяли до “Єдиної Росії”. Нам плювати на білоруське КДБ. Ми купуємо залізничні квитки та сім-картки без пред'явлення паспорту (за це пункт я вдячний нашій державі окремим рядком). Наш президент, яким би януковичем він не був, нікого не вивезе до Сибіру. Ми гарантовані на існування хоча одного опозиційного телеканалу і хоча б одної опозиційної партії.
Звичайно, шкода, що держапарат нам дістався у спадок від УССР, а не ОУН. Ми ще довго лікуватимемо родові болячки радянської системи (зокрема, бійки україномовних міліціонерів із російськомовними мітінгувальниками за українську мову). Проте УССР, при будь-яких історичних розкладах, виявилася територіально більшою за найбільші сподівання націоналістів. Одним махом було знято два найболючіші історичні питання - питання державності та питання соборності. Залишилося тільки впорядкувати те, що маємо. Та Бандера танцював би, якби знав таку перспективу.
Дрібні шматочки нашої солодкої свободи розчиняться, мов сніжинки в окропі, досить втратити хоча б дещицю суверенітету (згадайте Переяславську раду). Прикиньте, скільки у світі упосліджених народів, до яких нікому нема діла, і навіть цілковитий геноцид яких буде лише чиїмось “внутрішнім ділом”. Прикиньте, який шанс у якута стати президентом Російської Федерації.
Коли толерантні українці говорять, що вони проти всієї цієї бандерівської муті, їм плювати, чи в Україні вони живуть, чи десь ще, і загалом хотіли б, аби їх країною керували просто “хороші люди”, вони забувають, що право на таку великодушність їм подарувала власна держава. Без неї “хороші люди” керували б українцями самі собою, особливо не питаючи.