Найтвердіша опора
Originally posted by ihorhulyk at Найтвердіша опора
Фото: rp.pl
Коли у «похід на Київ» збирається Луценко, серед збайдужілої спільноти шириться шепіт про революцію.
Але революції не відбуваються за графіком і, революції, як правило, вибухають тоді, коли шепіт змовкає, і западає гнівна тиша. Коли народу бракує слів, аби висловити своє обурення вчорашніми кумирами і просто наділеними владою. А наразі ж маємо лише шурхотіння слів, нічого не вартих у порівнянні з галасом урядників. Маємо безсиле бурчання, яке колись давно доволі образно змалював священик Яков Кротов на сторінках «Новой газеты». «Найтвердіша опора влади, - пише отець Яков, - це бурчання її підданих і її правителів. Бурчать - значить, визнають, що влада може бути лише такою. Бурчать - значить, не працюють, а скоряються. Бурчать - значить, не бачать виходу, бо зазирають у вічі начальству».
Я не вірю Луценкові тому, що його харизма розрахована саме на схильних «зазирати у вічі і рота», не слідкуючи за руками. Якщо прискіпливіше придивитися до його жестів, то за ними помітимо певну скутість вантажем минулого побуту у владі, і у в’язниці, певний острах того, що його, може, й шляхетний порив хтось спробує використати «втемну». Побувавши на вершині і на дні, він лише «бурчить», а, отже, визнає, що влада може бути тільки такою - інакша влада не народжує луценків, вона плодить нормальних опозиціонерів, які пишуть альтернативні закони, формують тіньові кабінети, провадять ідеологічні дискурси і чекають виборів.
Інакша (читай, - демократична) влада - це щось геть незнане і незрозуміле в Україні. Це «щось» здатне бодай на витвір правил суспільної поведінки, на своєрідний кодекс «пристойності», який уможливлює надійність перспективи завтрашнього дня. «Найбільша катастрофа для громади, - це вже Славой Жижек, словенський філософ, - це коли ви не знаєте, які правила гри існують. Наприклад, ви бажаєте створити нову компанію. Але не знаєте, чи треба комусь дати хабара, аби здобути той чи інший дозвіл. Мають бути правила, які уможливлять розуміння, що насправді слід зробити».
Відсутність «владних правил» провокує такий же «беспрєдєл» у поведінці опозиції. Серед хаосу чудово маніпулювати свідомістю, підкидаючи у вогонь пристрастей.
Мені, направду, хотілося б повірити Луценку, але він чомусь йде битим шляхом попередників, компілюючи тактику «Пори» зі штампованими заготовками «НУ» зразка 2002-го, громадячи довкола себе непевних супутників, обличчя яких знали від архаїчних часів Кучми - Пустовойтенка. Якщо взяти до уваги традиційно-незмінну аргументацію лідера «Третьої республіки», мовляв, «у нашій країні, аби стати політиком, необхідно спочатку бути названим фашистом, злодієм, бандерівцем, громадянином Ізраїлю та агентом Москви; ніяких змін в брудних технологіях влади не відбулося», - то можна схематизувати висновок: влада не змінилася, отже, їй можна опонувати перевіреними методами. Але у політиці, на жаль, не буває схем. Таких, до прикладу, як оця, недавно озвучена Луценком: ми маємо готуватися не лише до переможного голосування за опозицію, але й до захисту та нав’язування цього переможного результату (курсив мій - Авт.). Для цього потрібен глибокий план і… велика кількість людей, готових до Майдану... Тим паче, Майдан має бути не тільки в Києві, а на кожній дільниці. Мають вибудуватися мережі довіри, поєднані між собою фізично та віртуально…"
Поки що «Третя республіка» ідентифікує себе з масою, вважаючи, причому небезпідставно, що «суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить». Вона мала б достоту використати цю перевагу, оскільки офіційна опозиція через свою приналежність до парламенту аж ніяк не може бути зовсім дистанційованими від керма. При цьому володіння важелями впливу змушують їх перебирати на себе частину відповідальності за стан справ у державі.
Луценкові слід припинити «бурчати». Розхитати «надійну опору» можна лише дією.
Ігор Гулик
Самая твердая опора
Когда в «поход на Киев» собирается Луценко, среди охладелого общества слышится шепот о революции.
Но революции не случаются по графику, революции, как правило, взрываются, когда шепот смолкает, и западает гневная тишина. Когда народу не хватает слов, чтобы выразить свое возмущение вчерашними кумирами и просто наделенными властью. А пока же имеем лишь шорох слов, ничего не стоящих по сравнению с шумом чиновников. Есть бессильно ворчание, которое когда-то давно довольно образно обрисовал священник Яков Кротов на страницах «Новой газеты». «Самая твердая опора власти, - пишет отец Яков, - это ворчание ее подданных и ее правителей. Ворчат - значит, признают, что власть может быть только такой. Ворчат - значит, не работают, а подчиняются. Ворчат - значит, не видят выхода, потому заглядывают в глаза начальству».
Я не верю Луценко потому, что его харизма рассчитана именно на подверженных «заглядывать в глаза и рот», не следя за руками. Если пристальнее присмотреться к его жестам, то за ними заметим определенную скованность грузом прошлого пребывания во власти, и в тюрьме, определенный страх того, что его, может, и благородный порыв попытаются использовать «втемную». Побывав на вершине и на дне, он лишь «ворчит», а, следовательно, признает, что власть может быть только такой - другая власть не рождает Луценко, она плодит нормальных оппозиционеров, пишущих альтернативные законы, формирующих теневые кабинеты, осуществляющих идеологические дискурсы и ждущих выборов.
Иная (читай - демократическая) власть - это нечто совершенно неизвестное и непонятное в Украине. Это «что-то» способно хотя бы на выработку правил общественного поведения, своеобразного кодекса «приличий», который обеспечивает надежность перспективы завтрашнего дня. «Крупнейшая катастрофа для общества, - это уже Славомир Жижек, словенский философ, - это когда вы не знаете, какие правила игры существуют. Например, вы хотите создать новую компанию. Но не знаете, надо ли кому-то дать взятку, чтобы получить то или иное разрешение. Должны быть правила, которые дают понимание, что на самом деле следует сделать».
Отсутствие «властных правил» провоцирует такой же «беспредел» в поведении оппозиции. Среди хаоса легко манипулировать сознанием, поливая масло в огонь страстей.
Мне действительно хотелось бы поверить Луценко, но он почему-то идет проторенным путем предшественников, компилируя тактику «Поры» со штампованными заготовками «НУ» образца 2002-го, нагромождая вокруг себя сомнительных спутников, лица которых знают с архаичных времен Кучмы - Пустовойтенко. Если принять во внимание традиционно неизменную аргументацию лидера «Третьей республики», мол, «в нашей стране, чтобы стать политиком, необходимо сначала быть названным фашистом, вором, бандеровцем, гражданином Израиля и агентом Москвы; никаких изменений в грязных технологиях власти не произошло», - то можно схематизировать вывод: власть не изменилась, следовательно, ей можно оппонировать проверенными методами. Но в политике, к сожалению, не бывает схем. К примеру, таких, как недавно озвученная Луценко: "Мы должны готовиться не только к победному голосованию за оппозицию, но и к защите и навязывания этого победного результата (курсив мой - Авт.). Для этого нужен глубокий план и… большое число людей, готовых к Майдану... Тем более, что Майдан должен быть не только в Киеве, а на каждом участке. Должны выстраиваться сети доверия, повязанные между собой физически и виртуально…"
Пока «Третья республика» идентифицирует себя с массой, считая, причем небезосновательно, что «существенным или природным явлением является равенство тех, кому власть не принадлежит». Она должна точно использовать это преимущество, поскольку официальная оппозиция из-за своей принадлежности к парламенту никак не может быть совсем дистанцированной от руля. При этом владение рычагами влияния заставляет ее брать на себя часть ответственности за состояние дел в государстве.
Луценко следует прекратить «ворчать». Расшатать «надежную опору» можно только действием.
Игорь Гулык
Фото: rp.pl
Коли у «похід на Київ» збирається Луценко, серед збайдужілої спільноти шириться шепіт про революцію.
Але революції не відбуваються за графіком і, революції, як правило, вибухають тоді, коли шепіт змовкає, і западає гнівна тиша. Коли народу бракує слів, аби висловити своє обурення вчорашніми кумирами і просто наділеними владою. А наразі ж маємо лише шурхотіння слів, нічого не вартих у порівнянні з галасом урядників. Маємо безсиле бурчання, яке колись давно доволі образно змалював священик Яков Кротов на сторінках «Новой газеты». «Найтвердіша опора влади, - пише отець Яков, - це бурчання її підданих і її правителів. Бурчать - значить, визнають, що влада може бути лише такою. Бурчать - значить, не працюють, а скоряються. Бурчать - значить, не бачать виходу, бо зазирають у вічі начальству».
Я не вірю Луценкові тому, що його харизма розрахована саме на схильних «зазирати у вічі і рота», не слідкуючи за руками. Якщо прискіпливіше придивитися до його жестів, то за ними помітимо певну скутість вантажем минулого побуту у владі, і у в’язниці, певний острах того, що його, може, й шляхетний порив хтось спробує використати «втемну». Побувавши на вершині і на дні, він лише «бурчить», а, отже, визнає, що влада може бути тільки такою - інакша влада не народжує луценків, вона плодить нормальних опозиціонерів, які пишуть альтернативні закони, формують тіньові кабінети, провадять ідеологічні дискурси і чекають виборів.
Інакша (читай, - демократична) влада - це щось геть незнане і незрозуміле в Україні. Це «щось» здатне бодай на витвір правил суспільної поведінки, на своєрідний кодекс «пристойності», який уможливлює надійність перспективи завтрашнього дня. «Найбільша катастрофа для громади, - це вже Славой Жижек, словенський філософ, - це коли ви не знаєте, які правила гри існують. Наприклад, ви бажаєте створити нову компанію. Але не знаєте, чи треба комусь дати хабара, аби здобути той чи інший дозвіл. Мають бути правила, які уможливлять розуміння, що насправді слід зробити».
Відсутність «владних правил» провокує такий же «беспрєдєл» у поведінці опозиції. Серед хаосу чудово маніпулювати свідомістю, підкидаючи у вогонь пристрастей.
Мені, направду, хотілося б повірити Луценку, але він чомусь йде битим шляхом попередників, компілюючи тактику «Пори» зі штампованими заготовками «НУ» зразка 2002-го, громадячи довкола себе непевних супутників, обличчя яких знали від архаїчних часів Кучми - Пустовойтенка. Якщо взяти до уваги традиційно-незмінну аргументацію лідера «Третьої республіки», мовляв, «у нашій країні, аби стати політиком, необхідно спочатку бути названим фашистом, злодієм, бандерівцем, громадянином Ізраїлю та агентом Москви; ніяких змін в брудних технологіях влади не відбулося», - то можна схематизувати висновок: влада не змінилася, отже, їй можна опонувати перевіреними методами. Але у політиці, на жаль, не буває схем. Таких, до прикладу, як оця, недавно озвучена Луценком: ми маємо готуватися не лише до переможного голосування за опозицію, але й до захисту та нав’язування цього переможного результату (курсив мій - Авт.). Для цього потрібен глибокий план і… велика кількість людей, готових до Майдану... Тим паче, Майдан має бути не тільки в Києві, а на кожній дільниці. Мають вибудуватися мережі довіри, поєднані між собою фізично та віртуально…"
Поки що «Третя республіка» ідентифікує себе з масою, вважаючи, причому небезпідставно, що «суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить». Вона мала б достоту використати цю перевагу, оскільки офіційна опозиція через свою приналежність до парламенту аж ніяк не може бути зовсім дистанційованими від керма. При цьому володіння важелями впливу змушують їх перебирати на себе частину відповідальності за стан справ у державі.
Луценкові слід припинити «бурчати». Розхитати «надійну опору» можна лише дією.
Ігор Гулик
Самая твердая опора
Когда в «поход на Киев» собирается Луценко, среди охладелого общества слышится шепот о революции.
Но революции не случаются по графику, революции, как правило, взрываются, когда шепот смолкает, и западает гневная тишина. Когда народу не хватает слов, чтобы выразить свое возмущение вчерашними кумирами и просто наделенными властью. А пока же имеем лишь шорох слов, ничего не стоящих по сравнению с шумом чиновников. Есть бессильно ворчание, которое когда-то давно довольно образно обрисовал священник Яков Кротов на страницах «Новой газеты». «Самая твердая опора власти, - пишет отец Яков, - это ворчание ее подданных и ее правителей. Ворчат - значит, признают, что власть может быть только такой. Ворчат - значит, не работают, а подчиняются. Ворчат - значит, не видят выхода, потому заглядывают в глаза начальству».
Я не верю Луценко потому, что его харизма рассчитана именно на подверженных «заглядывать в глаза и рот», не следя за руками. Если пристальнее присмотреться к его жестам, то за ними заметим определенную скованность грузом прошлого пребывания во власти, и в тюрьме, определенный страх того, что его, может, и благородный порыв попытаются использовать «втемную». Побывав на вершине и на дне, он лишь «ворчит», а, следовательно, признает, что власть может быть только такой - другая власть не рождает Луценко, она плодит нормальных оппозиционеров, пишущих альтернативные законы, формирующих теневые кабинеты, осуществляющих идеологические дискурсы и ждущих выборов.
Иная (читай - демократическая) власть - это нечто совершенно неизвестное и непонятное в Украине. Это «что-то» способно хотя бы на выработку правил общественного поведения, своеобразного кодекса «приличий», который обеспечивает надежность перспективы завтрашнего дня. «Крупнейшая катастрофа для общества, - это уже Славомир Жижек, словенский философ, - это когда вы не знаете, какие правила игры существуют. Например, вы хотите создать новую компанию. Но не знаете, надо ли кому-то дать взятку, чтобы получить то или иное разрешение. Должны быть правила, которые дают понимание, что на самом деле следует сделать».
Отсутствие «властных правил» провоцирует такой же «беспредел» в поведении оппозиции. Среди хаоса легко манипулировать сознанием, поливая масло в огонь страстей.
Мне действительно хотелось бы поверить Луценко, но он почему-то идет проторенным путем предшественников, компилируя тактику «Поры» со штампованными заготовками «НУ» образца 2002-го, нагромождая вокруг себя сомнительных спутников, лица которых знают с архаичных времен Кучмы - Пустовойтенко. Если принять во внимание традиционно неизменную аргументацию лидера «Третьей республики», мол, «в нашей стране, чтобы стать политиком, необходимо сначала быть названным фашистом, вором, бандеровцем, гражданином Израиля и агентом Москвы; никаких изменений в грязных технологиях власти не произошло», - то можно схематизировать вывод: власть не изменилась, следовательно, ей можно оппонировать проверенными методами. Но в политике, к сожалению, не бывает схем. К примеру, таких, как недавно озвученная Луценко: "Мы должны готовиться не только к победному голосованию за оппозицию, но и к защите и навязывания этого победного результата (курсив мой - Авт.). Для этого нужен глубокий план и… большое число людей, готовых к Майдану... Тем более, что Майдан должен быть не только в Киеве, а на каждом участке. Должны выстраиваться сети доверия, повязанные между собой физически и виртуально…"
Пока «Третья республика» идентифицирует себя с массой, считая, причем небезосновательно, что «существенным или природным явлением является равенство тех, кому власть не принадлежит». Она должна точно использовать это преимущество, поскольку официальная оппозиция из-за своей принадлежности к парламенту никак не может быть совсем дистанцированной от руля. При этом владение рычагами влияния заставляет ее брать на себя часть ответственности за состояние дел в государстве.
Луценко следует прекратить «ворчать». Расшатать «надежную опору» можно только действием.
Игорь Гулык