Про намір жити
Originally posted by ihorhulyk at Про намір жити
Ілюстрація: viche.lutsk.ua
"Життя будь-кого сповнене завтрашнім днем. Люди не живуть, а мають намір жити". Сенеку Луція аж ніяк не назовеш архаїчним, - люди й нині не живуть, а лише збираються жити. Мільйони разів випробувавши на своїх лобах держаки одвічних грабель, вони схильні вірити пророкам, віщунам, політикам, які громадять обіцянки про краще майбутнє. Цю згубну і водночас дуже життєлюбну звичку найпростіше було б назвати легковірством, однак, якби не вона, то людство б ніколи не пишалося досвідом (так милозвучно охрестили знаки від згаданого сільськогогосподарського реманенту), й втратило б стимул до чергових авантюр.
Діаметральна протилежність мрій, візії дня завтрашнього, не раз і не двічі була причиною затятих протистоянь, громадянських конфліктів і війн. Можемо вважати це спадком, рудиментом недемократичних епох, але коли йдеться про наш вільнодумний час, то маємо чимало прикладів, як за допомогою суспільних механізмів спільноти гамують пристрасті, дійшовши спільного знаменника. Саме спільноти, бо світоглядні мотиви "наміру жити" суттєво не відрізняють, коли йдеться про український контекст, східняка від галичанина.
Інша річ, - знакові постаті, які втілюють, а радше, - акумулюють, виокремлюють вектори суспільного поступу, пропонують інструменти дя оволодіння ними, формулюють доктрини, аби інфільтрувати їх у свідомість мас. Стосовно їхнього товариства, то, з'ясовується, що демократія, яку вони наполегливо намагаються нав'язати загалу, не годиться. Діалог часто перетворюється на розмову глухого з німим, а з-поза аргументів вилазять, мов ослячі вуха, інтереси тих чи інших груп підтримки.
Можна подивляти наївності і марності "наміру жити", притаманному тим, хто вірить обіцянкам, сфабрикованим (часто на коліні) партійним програмам і гаслам, але свій подив слід обмежити розумінням того, що патерналізм держави, начальника, вождя виробив не тільки рабську психологію, але й невміння самотужки ухвалювати рішення, які стосуються тільки тебе й нікого іншого. Ми можемо скільки завгодно теревенити про народовладдя, але коли доленосні рішення ухвалюються обмеженим колом осіб, не позбавлених інтересу та амбіцій, то всі наші розумування будуть позбавленими сенсів. Станіслав Бєлковський у "Катехизмі опозиції" зауважив про сучасну Росію: "Жодних реальних цінностей за межами товарно-грошового спідкування не існує - лише голий PR, доданий до комерційного обігу". Скажіть. чим особливим ми відрізняємося від сусідів?
"Голий PR", за Бєлковським, лише загострив ледь не наркотичну залежність посполитого люду від "обіцяльника". Потреба осіб, на яких можна було б будувати "намір жити", аж ніяк не подолана спробою хрущовської відлиги чи постперебудовними викриттями культу особи. Навпаки, розмитість, нечіткість обрисів "відповідального" за стан справ, за долю нації і кожного її представника, виродилась у технологічні вправи вирельєфнення помітніших, "харизматичних" постатей на випаленому комунізмом і посткомуністичними "демократичними" експериментами просторі. Харизма з часом переростає у бренд (чим не «комерційний обіг»?), і несе у собі ризики перетворитися на такий собі модернізований культ особи.
Ігор Гулик
О намерении жить
"Жизнь любого полна завтрашним днем. Люди не живут, а намерены жить". Сенеку Луция отнюдь не назовешь архаичным, - люди сейчас не живут, а лишь собираются жить. Миллионы раз испытав на своих лбах шесты извечных грабель, они склонны верить пророкам, прорицателям, политикам, которые нанизывают на них, как на шомпур, обещания лучшего будущего. Эту пагубную и одновременно очень жизнелюбивую привычку проще было бы назвать доверчивостью, однако, если бы не она, то человечество бы никогда не гордилось опытом (так благозвучно окрестили синяки и шишки от упомянутого сельськохозяйственного инвентаря), и потеряло бы стимул к очередным авантюрам.
Диаметральная противоположность целей, визий дня завтрашнего не раз и не дважды была причиной упорных словесных схваток, гражданских конфликтов и войн. Можем считать это наследством, рудиментом недемократических эпох, но когда речь идет о нашем вольнодумном времени, то есть немало примеров, как с помощью общественных механизмов группы, сообщества, партии утоляют страсти, прийдя общему знаменателю. Именно сообщества, потому мировоззренческие мотивы "намерения жить" существенно не отличаются, когда речь идет об украинском контексте, схидняка от галичанина.
Другое дело, - знаковые фигуры, воплощающие, а скорее - аккумулирующие, определяющие векторы общественного развития. Они предлагают инструменты для овладения ими, формулируют доктрины, чтобы инфильтрировать их в сознание масс. Относительно их, то выясняется, что демократия, которую они настойчиво пытаются навязать общественности, не годится. Диалог часто превращается в разговор глухого с немым, а из аргументов вылезают, как ослиные уши, интересы тех или иных групп поддержки.
Можно удивляться наивности и бесполезности "намерения жить", присущему тем, кто верит обещаниям, сфабрикованным (часто на колене) партийными программами и лозунгами. Но недоумение следует ограничить пониманием того, что патернализм государства, начальника, вождя родил не только рабскую психологию, но и неумение самостоятельно принимать решения, касающиеся только тебя и никого другого. Мы можем сколько угодно фантазировать о народовластии, но когда судьбоносные решения принимаются ограниченным кругом лиц, не лишенных интереса и амбиций, то все наши рассуждения будут лишенными смыслов. Станислав Белковский в "Катехизисе оппозиции" заметил о современной России: "Никаких реальных ценностей за пределами товарно-денежного обмена не существует - только голый PR плюс коммерческий оборот". Скажите. чем особенным мы отличаемся от соседей?
"Голый PR", за Белковским, только обострил едва не наркотическую зависимость граждан от "обещальщиков". Потребность лиц, на которых можно было бы строить "намерение жить", отнюдь не преодолена попыткой хрущевской оттепели или постперестроечным разоблачениями культа личности. Напротив, размытость, нечеткость очертаний "ответственного" за состояние дел, за судьбу нации и каждого ее представителя, выродилась в технологические упражнения для акцентации на заметных, "харизматических" личностях среди выжженного коммунизмом и посткоммунистическими "демократическими" экспериментами пространстве. Харизма со временем перерастает в бренд (чем не «коммерческий оборот»?), и несет в себе риски превратиться в некий модернизированный культ личности.
Игорь Гулык
Ілюстрація: viche.lutsk.ua
"Життя будь-кого сповнене завтрашнім днем. Люди не живуть, а мають намір жити". Сенеку Луція аж ніяк не назовеш архаїчним, - люди й нині не живуть, а лише збираються жити. Мільйони разів випробувавши на своїх лобах держаки одвічних грабель, вони схильні вірити пророкам, віщунам, політикам, які громадять обіцянки про краще майбутнє. Цю згубну і водночас дуже життєлюбну звичку найпростіше було б назвати легковірством, однак, якби не вона, то людство б ніколи не пишалося досвідом (так милозвучно охрестили знаки від згаданого сільськогогосподарського реманенту), й втратило б стимул до чергових авантюр.
Діаметральна протилежність мрій, візії дня завтрашнього, не раз і не двічі була причиною затятих протистоянь, громадянських конфліктів і війн. Можемо вважати це спадком, рудиментом недемократичних епох, але коли йдеться про наш вільнодумний час, то маємо чимало прикладів, як за допомогою суспільних механізмів спільноти гамують пристрасті, дійшовши спільного знаменника. Саме спільноти, бо світоглядні мотиви "наміру жити" суттєво не відрізняють, коли йдеться про український контекст, східняка від галичанина.
Інша річ, - знакові постаті, які втілюють, а радше, - акумулюють, виокремлюють вектори суспільного поступу, пропонують інструменти дя оволодіння ними, формулюють доктрини, аби інфільтрувати їх у свідомість мас. Стосовно їхнього товариства, то, з'ясовується, що демократія, яку вони наполегливо намагаються нав'язати загалу, не годиться. Діалог часто перетворюється на розмову глухого з німим, а з-поза аргументів вилазять, мов ослячі вуха, інтереси тих чи інших груп підтримки.
Можна подивляти наївності і марності "наміру жити", притаманному тим, хто вірить обіцянкам, сфабрикованим (часто на коліні) партійним програмам і гаслам, але свій подив слід обмежити розумінням того, що патерналізм держави, начальника, вождя виробив не тільки рабську психологію, але й невміння самотужки ухвалювати рішення, які стосуються тільки тебе й нікого іншого. Ми можемо скільки завгодно теревенити про народовладдя, але коли доленосні рішення ухвалюються обмеженим колом осіб, не позбавлених інтересу та амбіцій, то всі наші розумування будуть позбавленими сенсів. Станіслав Бєлковський у "Катехизмі опозиції" зауважив про сучасну Росію: "Жодних реальних цінностей за межами товарно-грошового спідкування не існує - лише голий PR, доданий до комерційного обігу". Скажіть. чим особливим ми відрізняємося від сусідів?
"Голий PR", за Бєлковським, лише загострив ледь не наркотичну залежність посполитого люду від "обіцяльника". Потреба осіб, на яких можна було б будувати "намір жити", аж ніяк не подолана спробою хрущовської відлиги чи постперебудовними викриттями культу особи. Навпаки, розмитість, нечіткість обрисів "відповідального" за стан справ, за долю нації і кожного її представника, виродилась у технологічні вправи вирельєфнення помітніших, "харизматичних" постатей на випаленому комунізмом і посткомуністичними "демократичними" експериментами просторі. Харизма з часом переростає у бренд (чим не «комерційний обіг»?), і несе у собі ризики перетворитися на такий собі модернізований культ особи.
Ігор Гулик
О намерении жить
"Жизнь любого полна завтрашним днем. Люди не живут, а намерены жить". Сенеку Луция отнюдь не назовешь архаичным, - люди сейчас не живут, а лишь собираются жить. Миллионы раз испытав на своих лбах шесты извечных грабель, они склонны верить пророкам, прорицателям, политикам, которые нанизывают на них, как на шомпур, обещания лучшего будущего. Эту пагубную и одновременно очень жизнелюбивую привычку проще было бы назвать доверчивостью, однако, если бы не она, то человечество бы никогда не гордилось опытом (так благозвучно окрестили синяки и шишки от упомянутого сельськохозяйственного инвентаря), и потеряло бы стимул к очередным авантюрам.
Диаметральная противоположность целей, визий дня завтрашнего не раз и не дважды была причиной упорных словесных схваток, гражданских конфликтов и войн. Можем считать это наследством, рудиментом недемократических эпох, но когда речь идет о нашем вольнодумном времени, то есть немало примеров, как с помощью общественных механизмов группы, сообщества, партии утоляют страсти, прийдя общему знаменателю. Именно сообщества, потому мировоззренческие мотивы "намерения жить" существенно не отличаются, когда речь идет об украинском контексте, схидняка от галичанина.
Другое дело, - знаковые фигуры, воплощающие, а скорее - аккумулирующие, определяющие векторы общественного развития. Они предлагают инструменты для овладения ими, формулируют доктрины, чтобы инфильтрировать их в сознание масс. Относительно их, то выясняется, что демократия, которую они настойчиво пытаются навязать общественности, не годится. Диалог часто превращается в разговор глухого с немым, а из аргументов вылезают, как ослиные уши, интересы тех или иных групп поддержки.
Можно удивляться наивности и бесполезности "намерения жить", присущему тем, кто верит обещаниям, сфабрикованным (часто на колене) партийными программами и лозунгами. Но недоумение следует ограничить пониманием того, что патернализм государства, начальника, вождя родил не только рабскую психологию, но и неумение самостоятельно принимать решения, касающиеся только тебя и никого другого. Мы можем сколько угодно фантазировать о народовластии, но когда судьбоносные решения принимаются ограниченным кругом лиц, не лишенных интереса и амбиций, то все наши рассуждения будут лишенными смыслов. Станислав Белковский в "Катехизисе оппозиции" заметил о современной России: "Никаких реальных ценностей за пределами товарно-денежного обмена не существует - только голый PR плюс коммерческий оборот". Скажите. чем особенным мы отличаемся от соседей?
"Голый PR", за Белковским, только обострил едва не наркотическую зависимость граждан от "обещальщиков". Потребность лиц, на которых можно было бы строить "намерение жить", отнюдь не преодолена попыткой хрущевской оттепели или постперестроечным разоблачениями культа личности. Напротив, размытость, нечеткость очертаний "ответственного" за состояние дел, за судьбу нации и каждого ее представителя, выродилась в технологические упражнения для акцентации на заметных, "харизматических" личностях среди выжженного коммунизмом и посткоммунистическими "демократическими" экспериментами пространстве. Харизма со временем перерастает в бренд (чем не «коммерческий оборот»?), и несет в себе риски превратиться в некий модернизированный культ личности.
Игорь Гулык