Алогізми літа
Originally posted by ihorhulyk at Алогізми літа
Енн Епплбом, історик, якось сказав, що «у Польщі кожна розмова закінчується тим самим. Можна почати з цін на нерухомість, виховання дітей або нових книжок, але фіналом завжди є історія. Передусім війна».
Тепер так є в Україні. З певними корекціями, звісно, бо, у принципі, я не переконаний в тому, що абсолютно кожен громадянин знає достеменно про війну на Сході, а, - і це найважливіше, - ті, хто знають, теж схильні трактувати її по-різному.
Проблеми починаються навіть у самому визначенні донбасько-луганського прецеденту. Що це: війна, АТО чи ще щось схоже? Якщо війна - то яка? Громадянська, національно-визвольна чи війна-відсіч агресорові? Якщо АТО - то чому така тривала? І навіщо для АТО вже третя хвиля мобілізації. Тобто, не йдеться про речі очевидні, які можна окреслити звичними досі формулюваннями. Йдеться, радше, про сум’яття у головах, а ще, як на мене, дуже тонку, а від того - й ризиковану політичну гру, призначену і для утримання влади, і для її подальшого зміцнення.
Ця, з дозволу сказати, гра (бо цинічно було б серйозно сприймати ігровий елемент у ситуації, коли щоденно гинуть люди - але хай вже так), передбачає, щонайменше, кілька неписаних правил, які (знову ж таки негласно) встановлені її призвідниками. Перше з них, - закономірне, хоча й алогічне, зважаючи на згадану непевність самого явища. Воно полягає у тому, що кожен вільний самотужки визначати, війна це чи не війна. На потребу, так би мовити, моменту. Звідси - й розмитість поняття мобілізації (кого призовуть, коли, навіщо?), що вже ворохобить значні верстви суспільства. Погодьтеся, як логічно пояснити присутність на продуктових ринках вгодованих міліціонерів, які «пасуться» довкола нелегітимних бабусь, і відсутність у багатодітній сім’ї єдиного годувальника, «забритого» на потребу АТО?
Друге правило, бажане для «яструбів»: про війну (конфлікт, АТО) можуть говорити тільки певні професіонали. Всі решта, ті, хто не бажає користуватися правом «військової мовчанки» - панікери, пацифісти і взагалі капітулянти, п’ята колона Москви. Тут, звісно, не минає без ексцесів, коли час від часу офіційні джерела змушені повідомляти про невиправдані втрати, крадіїв в армійських тилах, шпигунів і просто язикатих хвесьок зі штабів. Ще алогічнішою видається ситуація, коли в інтернет-просторі починають воювати поміж собою адепти розмаїтих приватних армій, - а такі, вочевидь, направду є, якщо у FB точаться дискусії довкола їх дій, та ще й цілком компетентними людьми.
Третє правило. Війна (конфлікт, АТО) мала б, за задумом залаштункових гравців стати для народу «нашим всім». Тобто, перетворитися у ще одну димову завісу, за якою легко приховати інші, не пов’язані із мілітарною складовою, порухи. Наприклад, вибори, конституційну реформу, переділ власності, кадрову політику на місцях і в центрі, європейську перспективу тощо.
Четверте правило передбачає вимогу тотальної толерантності. Доволі нелогічно в умовах тієї ж таки війни (АТО, конфлікту?). До прикладу: тимчасових переселенців можна мобілізувати до війська лише за їхньою згодою (?!). Або: некоректно пропонувати їм житло не в обласному центрі, а за двадцять кілометрів, у районному; пропонувати роботу; відмовляти у «кишенькових грошах» на горілку й цигарки. І ще - борони Боже обмовитися про повернення у звільнені від терористів рідні місця, - вас взагалі обізвуть не те що «бандерівцем», расистом, не менше.
Таких алогізмів - достоту багато. Їх можна було б уникнути одразу, але, зрозуміло, що ними дуже вправно послуговуються ті, кому це потрібно. Їх не видно ні в зоні АТО, ні, зрештою, взагалі у публічній царині. Вони - зникли, перетворилися у фантоми. До пори, до часу. Вони й визначатимуть, коли доцільним буде їхній вихід на люди.
Ігор Гулик. Ілюстрація: sia.ru
Алогизмы лета
Энн Эпплбом, историк, как-то сказал, что «в Польше каждый разговор заканчивается тем же. Можно начать с цен на недвижимость, воспитания детей или новых книг, но финалом всегда есть история. Прежде всего война».
Теперь так же и в Украине. С определенными коррекциями, конечно, потому что, в принципе, я не уверен в том, что абсолютно каждый гражданин знает точно о войне на Востоке, а, - и это самое важное, - те, кто знают, тоже склонны трактовать ее по-разному.
Проблемы начинаются даже в самом определении донбасско-луганского прецедента. Что это: война, АТО или еще что-то похожее? Если война - то какая? Гражданская, национально-освободительная или война-отпор агрессору? Если АТО - то почему такая длительная? И зачем для АТО уже третья волна мобилизации? То есть, речь не идет о вещах очевидных, которые можно определить привычными всем формулировками. Речь идет, скорее, о петанице в головах, а еще, как по мне, очень тонкой, а от того - и рискованной политической игре, предназначенной и для удержания власти, и для ее дальнейшего укрепления.
Эта, с позволения сказать, игра (да, цинично было бы всерьез говорить об игровом элементе в ситуации, когда ежедневно погибают люди - но пусть уж так), предусматривает, по меньшей мере, несколько неписаных правил, которые (опять же негласно) установлены ее зачинщиками. Первое из них - закономерное, хотя и алогичное, учитывая упомянутую непонятность самого явления. Оно заключается в том, что каждый волен самостоятельно определять, война это или не война. На потребность, так сказать, момента. Отсюда - и размытость понятия мобилизации (кого призовут, когда, зачем?), что уже беспокоит значительные слои общества. Согласитесь, как логически объяснить присутствие на продуктовых рынках упитанных милиционеров, которые «пасутся» вокруг "нелегитимных" бабушек, и отсутствие в многодетной семье единственного кормильца, «забритого» в АТО?
Второе правило, желательное для «ястребов»: о войне (конфликте, АТО?) могут говорить только определенные профессионалы. Все остальные, те, кто не желает пользоваться правом «военного молчания» - паникеры, пацифисты и вообще капитулянты, пятая колонна Москвы. Здесь, конечно, не обходится без эксцессов, когда время от времени официальные источники вынуждены сообщать о неоправданных потерях, ворах в армейских тылах, шпионах и просто "языкатых хвеськах" из штабов. Еще алогичнее представляется ситуация, когда в интернет-пространстве начинают воевать между собой адепты разнообразных частных армий, - а такие, очевидно, действительно есть, если в FB ведутся дискуссии вокруг их действий, да еще и вполне компетентными людьми.
Третье правило. Война (конфликт, АТО?) должна, по замыслу закулисных игроков, стать для народа «нашим всем». То есть, превратиться в еще одну дымовую завесу, за которой легко скрыть другие, не связанные с милитаристской составляющей, подвижки. Например, выборы, конституционную реформу, передел собственности, кадровую политику на местах и в центре, европейскую перспективу и т.д.
Четвертое правило предусматривает требование тотальной толерантности. Довольно нелогично в условиях той же войны (АТО, конфликта?). К примеру: временных переселенцев можно мобилизовать в армию только с их согласия (?!). Или: некорректно селить их не в областном центре, а в двадцати километрах, в районном; предлагать им работу; отказывать в «карманных деньгах» на водку и сигареты. И еще - не дай Бог оговориться о возвращении в освобожденные от террористов родные места, - вас вообще обзовут не то что «бандеровцем», а расистом, - не меньше.
Таких алогизмов - слишком много. Их можно было бы избежать сразу, но, понятно, что ими очень ловко пользуются те, кому это нужно. Их не видно ни в зоне АТО, ни, в конце концов, вообще в публичной сфере. Они - исчезли, превратились в фантомы. До поры, до времени. Они и будут определять, когда целесообразным станет их выход в свет.
Игорь Гулык
Енн Епплбом, історик, якось сказав, що «у Польщі кожна розмова закінчується тим самим. Можна почати з цін на нерухомість, виховання дітей або нових книжок, але фіналом завжди є історія. Передусім війна».
Тепер так є в Україні. З певними корекціями, звісно, бо, у принципі, я не переконаний в тому, що абсолютно кожен громадянин знає достеменно про війну на Сході, а, - і це найважливіше, - ті, хто знають, теж схильні трактувати її по-різному.
Проблеми починаються навіть у самому визначенні донбасько-луганського прецеденту. Що це: війна, АТО чи ще щось схоже? Якщо війна - то яка? Громадянська, національно-визвольна чи війна-відсіч агресорові? Якщо АТО - то чому така тривала? І навіщо для АТО вже третя хвиля мобілізації. Тобто, не йдеться про речі очевидні, які можна окреслити звичними досі формулюваннями. Йдеться, радше, про сум’яття у головах, а ще, як на мене, дуже тонку, а від того - й ризиковану політичну гру, призначену і для утримання влади, і для її подальшого зміцнення.
Ця, з дозволу сказати, гра (бо цинічно було б серйозно сприймати ігровий елемент у ситуації, коли щоденно гинуть люди - але хай вже так), передбачає, щонайменше, кілька неписаних правил, які (знову ж таки негласно) встановлені її призвідниками. Перше з них, - закономірне, хоча й алогічне, зважаючи на згадану непевність самого явища. Воно полягає у тому, що кожен вільний самотужки визначати, війна це чи не війна. На потребу, так би мовити, моменту. Звідси - й розмитість поняття мобілізації (кого призовуть, коли, навіщо?), що вже ворохобить значні верстви суспільства. Погодьтеся, як логічно пояснити присутність на продуктових ринках вгодованих міліціонерів, які «пасуться» довкола нелегітимних бабусь, і відсутність у багатодітній сім’ї єдиного годувальника, «забритого» на потребу АТО?
Друге правило, бажане для «яструбів»: про війну (конфлікт, АТО) можуть говорити тільки певні професіонали. Всі решта, ті, хто не бажає користуватися правом «військової мовчанки» - панікери, пацифісти і взагалі капітулянти, п’ята колона Москви. Тут, звісно, не минає без ексцесів, коли час від часу офіційні джерела змушені повідомляти про невиправдані втрати, крадіїв в армійських тилах, шпигунів і просто язикатих хвесьок зі штабів. Ще алогічнішою видається ситуація, коли в інтернет-просторі починають воювати поміж собою адепти розмаїтих приватних армій, - а такі, вочевидь, направду є, якщо у FB точаться дискусії довкола їх дій, та ще й цілком компетентними людьми.
Третє правило. Війна (конфлікт, АТО) мала б, за задумом залаштункових гравців стати для народу «нашим всім». Тобто, перетворитися у ще одну димову завісу, за якою легко приховати інші, не пов’язані із мілітарною складовою, порухи. Наприклад, вибори, конституційну реформу, переділ власності, кадрову політику на місцях і в центрі, європейську перспективу тощо.
Четверте правило передбачає вимогу тотальної толерантності. Доволі нелогічно в умовах тієї ж таки війни (АТО, конфлікту?). До прикладу: тимчасових переселенців можна мобілізувати до війська лише за їхньою згодою (?!). Або: некоректно пропонувати їм житло не в обласному центрі, а за двадцять кілометрів, у районному; пропонувати роботу; відмовляти у «кишенькових грошах» на горілку й цигарки. І ще - борони Боже обмовитися про повернення у звільнені від терористів рідні місця, - вас взагалі обізвуть не те що «бандерівцем», расистом, не менше.
Таких алогізмів - достоту багато. Їх можна було б уникнути одразу, але, зрозуміло, що ними дуже вправно послуговуються ті, кому це потрібно. Їх не видно ні в зоні АТО, ні, зрештою, взагалі у публічній царині. Вони - зникли, перетворилися у фантоми. До пори, до часу. Вони й визначатимуть, коли доцільним буде їхній вихід на люди.
Ігор Гулик. Ілюстрація: sia.ru
Алогизмы лета
Энн Эпплбом, историк, как-то сказал, что «в Польше каждый разговор заканчивается тем же. Можно начать с цен на недвижимость, воспитания детей или новых книг, но финалом всегда есть история. Прежде всего война».
Теперь так же и в Украине. С определенными коррекциями, конечно, потому что, в принципе, я не уверен в том, что абсолютно каждый гражданин знает точно о войне на Востоке, а, - и это самое важное, - те, кто знают, тоже склонны трактовать ее по-разному.
Проблемы начинаются даже в самом определении донбасско-луганского прецедента. Что это: война, АТО или еще что-то похожее? Если война - то какая? Гражданская, национально-освободительная или война-отпор агрессору? Если АТО - то почему такая длительная? И зачем для АТО уже третья волна мобилизации? То есть, речь не идет о вещах очевидных, которые можно определить привычными всем формулировками. Речь идет, скорее, о петанице в головах, а еще, как по мне, очень тонкой, а от того - и рискованной политической игре, предназначенной и для удержания власти, и для ее дальнейшего укрепления.
Эта, с позволения сказать, игра (да, цинично было бы всерьез говорить об игровом элементе в ситуации, когда ежедневно погибают люди - но пусть уж так), предусматривает, по меньшей мере, несколько неписаных правил, которые (опять же негласно) установлены ее зачинщиками. Первое из них - закономерное, хотя и алогичное, учитывая упомянутую непонятность самого явления. Оно заключается в том, что каждый волен самостоятельно определять, война это или не война. На потребность, так сказать, момента. Отсюда - и размытость понятия мобилизации (кого призовут, когда, зачем?), что уже беспокоит значительные слои общества. Согласитесь, как логически объяснить присутствие на продуктовых рынках упитанных милиционеров, которые «пасутся» вокруг "нелегитимных" бабушек, и отсутствие в многодетной семье единственного кормильца, «забритого» в АТО?
Второе правило, желательное для «ястребов»: о войне (конфликте, АТО?) могут говорить только определенные профессионалы. Все остальные, те, кто не желает пользоваться правом «военного молчания» - паникеры, пацифисты и вообще капитулянты, пятая колонна Москвы. Здесь, конечно, не обходится без эксцессов, когда время от времени официальные источники вынуждены сообщать о неоправданных потерях, ворах в армейских тылах, шпионах и просто "языкатых хвеськах" из штабов. Еще алогичнее представляется ситуация, когда в интернет-пространстве начинают воевать между собой адепты разнообразных частных армий, - а такие, очевидно, действительно есть, если в FB ведутся дискуссии вокруг их действий, да еще и вполне компетентными людьми.
Третье правило. Война (конфликт, АТО?) должна, по замыслу закулисных игроков, стать для народа «нашим всем». То есть, превратиться в еще одну дымовую завесу, за которой легко скрыть другие, не связанные с милитаристской составляющей, подвижки. Например, выборы, конституционную реформу, передел собственности, кадровую политику на местах и в центре, европейскую перспективу и т.д.
Четвертое правило предусматривает требование тотальной толерантности. Довольно нелогично в условиях той же войны (АТО, конфликта?). К примеру: временных переселенцев можно мобилизовать в армию только с их согласия (?!). Или: некорректно селить их не в областном центре, а в двадцати километрах, в районном; предлагать им работу; отказывать в «карманных деньгах» на водку и сигареты. И еще - не дай Бог оговориться о возвращении в освобожденные от террористов родные места, - вас вообще обзовут не то что «бандеровцем», а расистом, - не меньше.
Таких алогизмов - слишком много. Их можно было бы избежать сразу, но, понятно, что ими очень ловко пользуются те, кому это нужно. Их не видно ни в зоне АТО, ни, в конце концов, вообще в публичной сфере. Они - исчезли, превратились в фантомы. До поры, до времени. Они и будут определять, когда целесообразным станет их выход в свет.
Игорь Гулык