Підстави для побоювань
Originally posted by ihorhulyk at Підстави для побоювань
Кілька тез про свободу преси у День журналіста
Ілюстрація: ukrtime.com
У державі, яка щойно вкотре починає формувати систему координат у стосунках різних гілок влади, у країні, де досі не спромоглися розслідувати «справу Гонгадзе», говорити про те, що «для політика імідж «ворога преси» означає політичну смерть», принаймні, дуже самовпевнено. Нашим політикам, чиновникам абсолютно начхати на думку представників «четвертої влади», як і генпрокуратурі, структурні підрозділи якої за моєї пам’яті надто вже рідко вдавалися до цілком певного інструменту з’ясування істини, укладеного у їхні кодекси: порушення справ за фактом публікацій у пресі.
Делікатне питання, яким чомусь переймаються пересічні громадяни, - мовляв, що ж подумають про мене оточуючі, як я дивитимусь у вічі своїм знайомим, - давно вже не хвилює тих, про кого пише преса, розповідає телебачення і радіо. Навпаки, кожне звинувачення, кожне оскарження у протиправній діяльності, кожен оприлюднений факт аморальної поведінки стає приводом для повномасштабного піару, породжує ланцюг звинувачень у виконанні політичних замовлень, здіймає хвилю підозр… І тоді несумлінний стряпчий, за влучним висловом Ільфа і Петрова, «галубой варішка», замість того, аби зрезигнувати із займаної посади, а за певних обставин і сісти на в’язничну дієту, перетворюється у фігуру ледь не загальнонаціонального масштабу, яка титанічними зусиллями чинить спротив силам «зла», манкуртам, яничарам, росіянам, марсіянам etc.
Я дуже скептично ставлюся до пошанівку своїми колегами моральних засад. «Професійна етика проституток полягає в тому, щоб не заражати своїх клієнтів сифілісом. Та в журналиста таких стримуючих чинників немає. Журналістська етика - це як незайманість проститутки», - метафорично стверджує Алєксандр Нєвзоров. Зрештою, вимагати, принаймні, зараз від «громадського дзеркала» привабливо-гламурної картинки не доводиться. Але, знову ж таки, на моїй пам’яті не було жодного випадку, коли журналіст абсолютно безпідставно виливав помиї на голову своєї «жертви». Наголошу, - журналіст, а не писар «джинси», піарник.
Звичайно, слід завжди робити корекцію на смаки, уподобання, емоції. Адже журналісти - також люди, і також живуть серед людей. Але, зауважмо, які механізми мають у руках «ображені» газетником чиновники, і якими благенькими пасами впливу на ситуацію володіє їхній «кривдник». За «криве» слово його автор, а то й уся редакція можуть піти світом з простягнутою рукою, а правоохоронці й вухом не поведуть, хай навіть у своїй статті журналіст сотню разів мав рацію.
Це - цензура. Така ж як і "глянцеві штучки", про яких так живописно розповів недавно Умберто Еко. "Глянцевими штучками» називались розпорядження на доброму папері, скеровані в редакції газет з тієї канцелярії фашистського режиму, яка курувала культуру (і називалася вона Міністерством народної культури, скорочено - МінКульПоп, бо там були геть позбавлені почуття гумору, яке б дозволило уникнути такої неблагозвучності). Ці «глянцеві штучки» вказували, про що треба згадувати і про що промовчати".
І ще одна суттєва деталь. Колись, на початку 90-х років минулого століття, ми, газетярі, особливо національно-демократичних видань, могли розраховувати бодай на якийсь захист громади. Тобто преса позиціонувала себе і, зрештою, сприймалася загалом як виразник інтересів не окремої політичної сили чи окремого власника, а як рупор суспільний, загальний, а тому й впливовий. Упродовж наступних років зубожіння, а разом з ним - і різкої поляризації спільноти, ми утратили таку рису наших ЗМІ. І тепер, коли вмирає газета, коли животіє телеканал, ми не чуємо слів співчуття або ж поради. Зазвичай, лише в’їдливі репліки «конкурентів», які ще учора, коли все було гаразд, здавалися колегами журналістського цеху, лише оплески адептів тих середовищ, смаки яких не поділяло видання-невдаха.
Але чи не здається вам, що з кожною газетою, яка пішла у небуття, ми втратили певний штрих власного портрета, з кожним втраченим радіо- чи телеканалом ми вже не можемо прислухатися до ще однієї, надзвичайно важливої нотки суспільного багатоголосся? Оце - справді підстава для побоювань, а не те, як реагують владоможці на наші з вами публікації.
Ігор Гулик
Основания для опасений
Несколько тезисов о свободе прессы в День журналиста
В государстве, в который раз начинающем формировать систему координат в отношениях разных ветвей власти, в стране, где не смогли расследовать «дело Гонгадзе», говорить о том, что «для политика имидж «врага прессы» означает политическую смерть», по крайней мере, очень самоуверенно. Нашим политикам, чиновникам абсолютно наплевать на мнение представителей «четвертой власти», как и Генпрокуратуре, структурные подразделения которой на моей памяти слишком редко прибегали к вполне определенному инструменту выяснения истины, выписанному в ихних кодексах: возбуждении дел по факту публикаций в прессе.
Деликатный вопрос, который почему-то тревожит обычных граждан, - мол, что же подумают обо мне окружающие, как я будусмотреть в глаза своим знакомым, - давно уже не волнует тех, о ком пишет пресса, рассказывает телевидение и радио. Напротив, каждое обвинение, каждое подозрение в противоправной деятельности, каждый обнародованный факт аморального поведения становится поводом для полномасштабного пиара, порождает цепь встречных обвинений в выполнении политических заказов, поднимает волну подозрений... И тогда недобросовестный стряпчий, по меткому выражению Ильфа и Петрова, «голубой воришка», вместо того, чтобы уйти с занимаемой должности, а при определенных обстоятельствах - сесть на тюремную диету, превращается в фигуру чуть ли не общенационального масштаба, которая титаническими усилиями сопротивляется силам «зла», манкуртам, янычарам, россиянам, марсианам etc.
Я очень скептически отношусь к уважению своими коллегами моральных принципов. «Профессиональная этика проституток заключается в том, чтобы не заражать своих клиентов сифилисом. Но в журналиста таких сдерживающих факторов нет. Журналистская этика - это как девственность проститутки», - метафорически утверждает Александр Невзоров. Требовать, по крайней мере, сейчас от «общественного зеркала» привлекательно-гламурной картинки не приходится. Но, опять же, на моей памяти не было ни одного случая, когда журналист абсолютно безосновательно выливал помои на голову своей «жертвы». Отмечу, - журналист, а не пиарщик.
Конечно, следует всегда делать коррекцию на вкусы, предпочтения, эмоции. Ведь журналисты - тоже люди, и также живут среди людей. Но, заметим, какими механизмами обладают «обиженные» газетчиком чиновники, и какими слабыми факторами влияния на ситуацию располагает их «обидчик». За «кривое» слово автор, а то и вся редакция могут пойти по миру с протянутой рукой, а правоохранители и ухом не поведут, пусть даже в своей статье журналист сотню раз прав.
Это - цензура. Такая же, как и "глянцевые штучки", которые так живописал недавно Емберто Эко. "Глянцевыми штучками» назывались распоряжения на хорошей бумаге, направляемые в редакции газет из той канцелярии фашистского режима, что курировала культуру (и называлась она Министерством народной культуры, сокращенно - МинКульПоп, потому что там были начисто лишены чувства юмора, которое позволило бы избежать такого неблагозвучия). Эти «глянцевые штучки» предписывали, о чем следует упоминать и о чем умолчать".
И еще одна существенная деталь. Когда-то, в начале 90-х годов прошлого века, мы, газетчики, особенно национально -демократических изданий, могли рассчитывать хотя бы на защиту общества. То есть пресса позиционировала себя и воспринималась в целом как выразитель интересов не отдельной политической силы или отдельного владельца, а как рупор общественный, общий, а потому и влиятельный. В последующие годы обнищания, а вместе с ним - и резкой поляризации общества, мы потеряли такую черту наших СМИ. И теперь, когда умирает газета, когда еле дышит телеканал, мы не слышим слов сочувствия или совета. Обычно только язвительные реплики «конкурентов», которые еще вчера, когда все было хорошо, казались коллегами по журналистскому цеху, только аплодисменты адептов тех кругов, вкусы которых не разделяло издание-неудачник.
Но не кажется ли вам, что с каждой газетой, ушедшей в небытие, мы потеряли определенный штрих собственного портрета, с каждым потерянным радио- или телеканалом мы уже не можем прислушаться к еще одной, чрезвычайно важной нотке общественного многоголосия? Вот это - действительно основание для опасений, а не то, как реагируют правители на наши с вами публикации.
Игорь Гулык
Кілька тез про свободу преси у День журналіста
Ілюстрація: ukrtime.com
У державі, яка щойно вкотре починає формувати систему координат у стосунках різних гілок влади, у країні, де досі не спромоглися розслідувати «справу Гонгадзе», говорити про те, що «для політика імідж «ворога преси» означає політичну смерть», принаймні, дуже самовпевнено. Нашим політикам, чиновникам абсолютно начхати на думку представників «четвертої влади», як і генпрокуратурі, структурні підрозділи якої за моєї пам’яті надто вже рідко вдавалися до цілком певного інструменту з’ясування істини, укладеного у їхні кодекси: порушення справ за фактом публікацій у пресі.
Делікатне питання, яким чомусь переймаються пересічні громадяни, - мовляв, що ж подумають про мене оточуючі, як я дивитимусь у вічі своїм знайомим, - давно вже не хвилює тих, про кого пише преса, розповідає телебачення і радіо. Навпаки, кожне звинувачення, кожне оскарження у протиправній діяльності, кожен оприлюднений факт аморальної поведінки стає приводом для повномасштабного піару, породжує ланцюг звинувачень у виконанні політичних замовлень, здіймає хвилю підозр… І тоді несумлінний стряпчий, за влучним висловом Ільфа і Петрова, «галубой варішка», замість того, аби зрезигнувати із займаної посади, а за певних обставин і сісти на в’язничну дієту, перетворюється у фігуру ледь не загальнонаціонального масштабу, яка титанічними зусиллями чинить спротив силам «зла», манкуртам, яничарам, росіянам, марсіянам etc.
Я дуже скептично ставлюся до пошанівку своїми колегами моральних засад. «Професійна етика проституток полягає в тому, щоб не заражати своїх клієнтів сифілісом. Та в журналиста таких стримуючих чинників немає. Журналістська етика - це як незайманість проститутки», - метафорично стверджує Алєксандр Нєвзоров. Зрештою, вимагати, принаймні, зараз від «громадського дзеркала» привабливо-гламурної картинки не доводиться. Але, знову ж таки, на моїй пам’яті не було жодного випадку, коли журналіст абсолютно безпідставно виливав помиї на голову своєї «жертви». Наголошу, - журналіст, а не писар «джинси», піарник.
Звичайно, слід завжди робити корекцію на смаки, уподобання, емоції. Адже журналісти - також люди, і також живуть серед людей. Але, зауважмо, які механізми мають у руках «ображені» газетником чиновники, і якими благенькими пасами впливу на ситуацію володіє їхній «кривдник». За «криве» слово його автор, а то й уся редакція можуть піти світом з простягнутою рукою, а правоохоронці й вухом не поведуть, хай навіть у своїй статті журналіст сотню разів мав рацію.
Це - цензура. Така ж як і "глянцеві штучки", про яких так живописно розповів недавно Умберто Еко. "Глянцевими штучками» називались розпорядження на доброму папері, скеровані в редакції газет з тієї канцелярії фашистського режиму, яка курувала культуру (і називалася вона Міністерством народної культури, скорочено - МінКульПоп, бо там були геть позбавлені почуття гумору, яке б дозволило уникнути такої неблагозвучності). Ці «глянцеві штучки» вказували, про що треба згадувати і про що промовчати".
І ще одна суттєва деталь. Колись, на початку 90-х років минулого століття, ми, газетярі, особливо національно-демократичних видань, могли розраховувати бодай на якийсь захист громади. Тобто преса позиціонувала себе і, зрештою, сприймалася загалом як виразник інтересів не окремої політичної сили чи окремого власника, а як рупор суспільний, загальний, а тому й впливовий. Упродовж наступних років зубожіння, а разом з ним - і різкої поляризації спільноти, ми утратили таку рису наших ЗМІ. І тепер, коли вмирає газета, коли животіє телеканал, ми не чуємо слів співчуття або ж поради. Зазвичай, лише в’їдливі репліки «конкурентів», які ще учора, коли все було гаразд, здавалися колегами журналістського цеху, лише оплески адептів тих середовищ, смаки яких не поділяло видання-невдаха.
Але чи не здається вам, що з кожною газетою, яка пішла у небуття, ми втратили певний штрих власного портрета, з кожним втраченим радіо- чи телеканалом ми вже не можемо прислухатися до ще однієї, надзвичайно важливої нотки суспільного багатоголосся? Оце - справді підстава для побоювань, а не те, як реагують владоможці на наші з вами публікації.
Ігор Гулик
Основания для опасений
Несколько тезисов о свободе прессы в День журналиста
В государстве, в который раз начинающем формировать систему координат в отношениях разных ветвей власти, в стране, где не смогли расследовать «дело Гонгадзе», говорить о том, что «для политика имидж «врага прессы» означает политическую смерть», по крайней мере, очень самоуверенно. Нашим политикам, чиновникам абсолютно наплевать на мнение представителей «четвертой власти», как и Генпрокуратуре, структурные подразделения которой на моей памяти слишком редко прибегали к вполне определенному инструменту выяснения истины, выписанному в ихних кодексах: возбуждении дел по факту публикаций в прессе.
Деликатный вопрос, который почему-то тревожит обычных граждан, - мол, что же подумают обо мне окружающие, как я будусмотреть в глаза своим знакомым, - давно уже не волнует тех, о ком пишет пресса, рассказывает телевидение и радио. Напротив, каждое обвинение, каждое подозрение в противоправной деятельности, каждый обнародованный факт аморального поведения становится поводом для полномасштабного пиара, порождает цепь встречных обвинений в выполнении политических заказов, поднимает волну подозрений... И тогда недобросовестный стряпчий, по меткому выражению Ильфа и Петрова, «голубой воришка», вместо того, чтобы уйти с занимаемой должности, а при определенных обстоятельствах - сесть на тюремную диету, превращается в фигуру чуть ли не общенационального масштаба, которая титаническими усилиями сопротивляется силам «зла», манкуртам, янычарам, россиянам, марсианам etc.
Я очень скептически отношусь к уважению своими коллегами моральных принципов. «Профессиональная этика проституток заключается в том, чтобы не заражать своих клиентов сифилисом. Но в журналиста таких сдерживающих факторов нет. Журналистская этика - это как девственность проститутки», - метафорически утверждает Александр Невзоров. Требовать, по крайней мере, сейчас от «общественного зеркала» привлекательно-гламурной картинки не приходится. Но, опять же, на моей памяти не было ни одного случая, когда журналист абсолютно безосновательно выливал помои на голову своей «жертвы». Отмечу, - журналист, а не пиарщик.
Конечно, следует всегда делать коррекцию на вкусы, предпочтения, эмоции. Ведь журналисты - тоже люди, и также живут среди людей. Но, заметим, какими механизмами обладают «обиженные» газетчиком чиновники, и какими слабыми факторами влияния на ситуацию располагает их «обидчик». За «кривое» слово автор, а то и вся редакция могут пойти по миру с протянутой рукой, а правоохранители и ухом не поведут, пусть даже в своей статье журналист сотню раз прав.
Это - цензура. Такая же, как и "глянцевые штучки", которые так живописал недавно Емберто Эко. "Глянцевыми штучками» назывались распоряжения на хорошей бумаге, направляемые в редакции газет из той канцелярии фашистского режима, что курировала культуру (и называлась она Министерством народной культуры, сокращенно - МинКульПоп, потому что там были начисто лишены чувства юмора, которое позволило бы избежать такого неблагозвучия). Эти «глянцевые штучки» предписывали, о чем следует упоминать и о чем умолчать".
И еще одна существенная деталь. Когда-то, в начале 90-х годов прошлого века, мы, газетчики, особенно национально -демократических изданий, могли рассчитывать хотя бы на защиту общества. То есть пресса позиционировала себя и воспринималась в целом как выразитель интересов не отдельной политической силы или отдельного владельца, а как рупор общественный, общий, а потому и влиятельный. В последующие годы обнищания, а вместе с ним - и резкой поляризации общества, мы потеряли такую черту наших СМИ. И теперь, когда умирает газета, когда еле дышит телеканал, мы не слышим слов сочувствия или совета. Обычно только язвительные реплики «конкурентов», которые еще вчера, когда все было хорошо, казались коллегами по журналистскому цеху, только аплодисменты адептов тех кругов, вкусы которых не разделяло издание-неудачник.
Но не кажется ли вам, что с каждой газетой, ушедшей в небытие, мы потеряли определенный штрих собственного портрета, с каждым потерянным радио- или телеканалом мы уже не можем прислушаться к еще одной, чрезвычайно важной нотке общественного многоголосия? Вот это - действительно основание для опасений, а не то, как реагируют правители на наши с вами публикации.
Игорь Гулык