Чому ми бідні?
Originally posted by ihorhulyk at Чому ми бідні?
Ілюстрація: rodonews.ru
Бог постійно дзвонить, це ми не беремо слухавку,
ставимо на вібродзвінок чи просто вимикаємо телефон.
Господь завжди виступає ініціатором спілкування.
Владика Святослав Шевчук
На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, що через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.
Мені видається, що насправді проблема бідності «найпрацьовитішого», «найсумліннішого» народу - не у тому, що йому бракує розуму, а, радше, в тому, що всі ці дзвінкі визначення мають доволі специфічну ознаку. Ми схильні ретельно і до втрати свідомості працювати за умови, коли розуміємо, що хтось, окрім нас, це належно оцінить. Тобто, чомусь досі, по двадцяти двох роках незалежності, міркуємо собі, що «господар» (не важливо, - президент чи війт) зглянуться на нашу роботу і скажуть, хай про людське око: ось, мовляв, справжній трудяга, честь і хвала! Натомість ніколи або майже ніколи не замислюємося про власне задоволення від доброї праці. Відомий львівський хірург Ігор Герич, розмірковуючи над тим, що зараз відбувається в країні, і чого нам чекати, зауважує: "Коли після революції прийде до влади якийсь класний політик, нам треба буде відмовитися від дуже багатьох речей. Не плюнути на вулиці, пропустити людину в трамвай. Це набагато складніше зробити, ніж взяти Банкову. Взяти Банкову легко, а перестати брати хабарі - набагато складніше".
Ми бідні власним небажанням відповідати за будь-що: відсоток інфантилізму серед спільноти вже перебирає критичну межу. Причому, мова не про байдужість до процесів, які відбуваються на глобальному, державному рівні, але й, як це не парадоксально з огляду на ментальні риси українців, до власної долі та долі родин. Ми вкотре стрімголов пірнемо у вир захоплення черговим обіцяльником, витворимо собі з нього кумира, аби згодом, розчарувавшись, змарнувавши купу зусиль, перекласти власні біди на нього. А поза тим, в країні ж нічого не змінилося: «Вибудовування вертикалі влади за радянським зразком веде у безвихідь, дії та плани сучасних політиків і політологів утрачатимуть осмисленість, якщо ми не розберемося з нашим комуністичним минулим» (Станіслав Кульчицький).
А ще ми бідні, бо схильні очікувати, що будь-який суспільний катаклізм сяк-так омине наші власні персони, зачепить сусіда, свата, брата, лише не нас. Відтак, якогось дня, впавши жертвою власного легковір’я, ми нарешті починаємо усвідомлювати, що якби ж то схаменулися трішечки раніше, то не мали б клопотів нині. Взагалі слівце «якби» є домінантою серед причин нашої бідності.
Ми бідні й тому, що сприймаємо на віру будь-що, сказане з надривом, з претензією на моральність і на порядність. Поміж тим, найбільшими моралістками, як правило, є колишні лярви, здеградовані типи, як, до прикладу, найревнішими віруючими стали тепер найзавзятіші колись атеїсти. Сергій Дацюк у своєму блозі пише: "Засадничою причиною деморалізації ситуації в країні впродовж останніх років слід вважати відсутність в українського правлячого класу державницьких традицій - принципове нерозуміння і розбалансування складної системи існування цивілізації-держави-суспільства як набору стримувань та противаг не тільки в політиці, а значним чином поза політикою - в соціальній структурі, в культурі, в економіці".
Ми не розірвемо проклятого ланцюга злиднів та нужди, допоки не почнемо толерувати справжні, неминущі речі: слівність, чесність і, головне, людськість. Допоки не припинимо зраджувати самих себе, дурити самих себе, міркуючи про власні чесноти і зневажаючи чесноти ближнього. Допоки матимемо когось за дурня. Бо й справді тоді причини бідності доведеться шукати у власній глупоті.
Ігор Гулик
Почему мы нищие?
Бог постоянно звонит, это мы не поднимаем трубку,
ставим на виброзвонок или просто выключаем телефон.
Господь всегда выступает инициатором общения.
Владыка Святослав Шевчук
На этот вопрос есть простой ответ, известный каждому украинцу, поскольку поговорка по этому поводу стала настолько популярной, что, кажется, уже выжжена в мозгах каждого обывателя. Аналитики как-то пытаются взглянуть на проблему с высоты современных теоретических разработок, но привычное окончания упомянутой идиомы, не предусматривает понимание высоких материй рядовыми гражданами.
Мне кажется, что на самом деле проблема бедности «самого трудолюбивого», «самого добросовестного» народа - не у том, что ему не хватает ума, а, скорее, в том, что все эти красивые метафоры несут в себе довольно специфический признак. Мы склонны усердно и до потери сознания работать при условии, что кто-то кроме нас достойно оценит это. То есть, почему-то до сих пор, после двадцати двух лет независимости, думаем, что «хозяин» (не важно, - президент или сельский голова) приметят на нашу работу и скажут, пусть для вида: вот, мол, настоящий трудяга, честь и хвала! Впрочем никогда или почти никогда не задумываемся над собственным удовольствием после хорошеготруда. Известный львовский хирург Игорь Герич, размышляя о том, что сейчас происходит в стране, и чего нам ждать, замечает: "Когда после революции квласти придет какой-то классный политик, нам нужно будет отказаться от очень многих вещей. Не плюнуть на улице, пропустить человека в трамвай. Сделать это намного сложнее, чем взять Банковую. Взять Банковую легко, а прекратить брать взятки - намного сложнее".
Мы бедные собственным нежеланием быть ответственными. Процент инфантилизма среди общества уже перешагнул критическую черту. Причем, речь не о равнодушии к процессам, происходящим на глобальном, государственном уровне, но и, как это ни парадоксально, учитывая ментальные черты украинцев, к собственной судьбе и судьбе своих близких. Мы в который раз стремглав бросаемся в омут очарования очередным обещальником, возводя его в ранг кумира, чтобы потом, разочаровавшись, растратив кучу сил, переложить собственные беды на него. Но, в принципе, в стране ничего же не изменилось: «Выстраивание вертикали власти по советскому образцу ведет в тупик, действия и планы современных политикив и политологов будут терять осмысленность, если мы не розберемся с нашим комунистическим прошлым» (Станіслав Кульчицький).
А еще мы бедные, потому как склонны ожидать, что любой общественный катаклизм кое-как обойдет наши собственные персоны, затронет соседа, свата, брата, но только не нас. Поэтому, став жертвой собственного легковерия, мы наконец начинаем осознавать, что если бы спохватились немного раньше, то сейчас хлопот бы поубавилось. Вообще слово «если бы» является доминантой среди причин нашей бедности.
Мы бедные и потом , что воспринимаем на веру всякую чушь, сказанную с надрывом, с претензией на нравственность и порядочность. Между тем, самыми отчаянными моралистками, как правило, выступают бывшие лярвы, здеградированные типы. Так, к примеру, и самыми рьяными верующими стали теперь бывшие фанатичные атеисты. Сергуй Дацюк в своем блое пишет: "Главной причиной деморализации ситуации в стране на протяжении последних лет следует считать отсуствие в украинском правящем классе государственнических традиций - принципиальное непонимание и разбалансирование сложной системы бытия цивилизации-государства-общества как набора сдерживаний и противовесов не только в политике, а в значительной мере вне політики - в социальной структуре, в культуре, в экономике".
Мы не разорвем проклятого круга нищеты и нужды, пока не начнем уважать настоящие, непреходящие вещи: верность слову, честность и, главное, человечность. Пока не прекратим изменять самим себе, обманывать самих себя, размышляя о собственных добродетелях и пренебрегая добродетелями ближнего. Пока будем держать кого-то за дурака. Лишь тогда причины бедности придется искать в собственной глупости.
Игорь Гулык
Ілюстрація: rodonews.ru
Бог постійно дзвонить, це ми не беремо слухавку,
ставимо на вібродзвінок чи просто вимикаємо телефон.
Господь завжди виступає ініціатором спілкування.
Владика Святослав Шевчук
На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, що через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.
Мені видається, що насправді проблема бідності «найпрацьовитішого», «найсумліннішого» народу - не у тому, що йому бракує розуму, а, радше, в тому, що всі ці дзвінкі визначення мають доволі специфічну ознаку. Ми схильні ретельно і до втрати свідомості працювати за умови, коли розуміємо, що хтось, окрім нас, це належно оцінить. Тобто, чомусь досі, по двадцяти двох роках незалежності, міркуємо собі, що «господар» (не важливо, - президент чи війт) зглянуться на нашу роботу і скажуть, хай про людське око: ось, мовляв, справжній трудяга, честь і хвала! Натомість ніколи або майже ніколи не замислюємося про власне задоволення від доброї праці. Відомий львівський хірург Ігор Герич, розмірковуючи над тим, що зараз відбувається в країні, і чого нам чекати, зауважує: "Коли після революції прийде до влади якийсь класний політик, нам треба буде відмовитися від дуже багатьох речей. Не плюнути на вулиці, пропустити людину в трамвай. Це набагато складніше зробити, ніж взяти Банкову. Взяти Банкову легко, а перестати брати хабарі - набагато складніше".
Ми бідні власним небажанням відповідати за будь-що: відсоток інфантилізму серед спільноти вже перебирає критичну межу. Причому, мова не про байдужість до процесів, які відбуваються на глобальному, державному рівні, але й, як це не парадоксально з огляду на ментальні риси українців, до власної долі та долі родин. Ми вкотре стрімголов пірнемо у вир захоплення черговим обіцяльником, витворимо собі з нього кумира, аби згодом, розчарувавшись, змарнувавши купу зусиль, перекласти власні біди на нього. А поза тим, в країні ж нічого не змінилося: «Вибудовування вертикалі влади за радянським зразком веде у безвихідь, дії та плани сучасних політиків і політологів утрачатимуть осмисленість, якщо ми не розберемося з нашим комуністичним минулим» (Станіслав Кульчицький).
А ще ми бідні, бо схильні очікувати, що будь-який суспільний катаклізм сяк-так омине наші власні персони, зачепить сусіда, свата, брата, лише не нас. Відтак, якогось дня, впавши жертвою власного легковір’я, ми нарешті починаємо усвідомлювати, що якби ж то схаменулися трішечки раніше, то не мали б клопотів нині. Взагалі слівце «якби» є домінантою серед причин нашої бідності.
Ми бідні й тому, що сприймаємо на віру будь-що, сказане з надривом, з претензією на моральність і на порядність. Поміж тим, найбільшими моралістками, як правило, є колишні лярви, здеградовані типи, як, до прикладу, найревнішими віруючими стали тепер найзавзятіші колись атеїсти. Сергій Дацюк у своєму блозі пише: "Засадничою причиною деморалізації ситуації в країні впродовж останніх років слід вважати відсутність в українського правлячого класу державницьких традицій - принципове нерозуміння і розбалансування складної системи існування цивілізації-держави-суспільства як набору стримувань та противаг не тільки в політиці, а значним чином поза політикою - в соціальній структурі, в культурі, в економіці".
Ми не розірвемо проклятого ланцюга злиднів та нужди, допоки не почнемо толерувати справжні, неминущі речі: слівність, чесність і, головне, людськість. Допоки не припинимо зраджувати самих себе, дурити самих себе, міркуючи про власні чесноти і зневажаючи чесноти ближнього. Допоки матимемо когось за дурня. Бо й справді тоді причини бідності доведеться шукати у власній глупоті.
Ігор Гулик
Почему мы нищие?
Бог постоянно звонит, это мы не поднимаем трубку,
ставим на виброзвонок или просто выключаем телефон.
Господь всегда выступает инициатором общения.
Владыка Святослав Шевчук
На этот вопрос есть простой ответ, известный каждому украинцу, поскольку поговорка по этому поводу стала настолько популярной, что, кажется, уже выжжена в мозгах каждого обывателя. Аналитики как-то пытаются взглянуть на проблему с высоты современных теоретических разработок, но привычное окончания упомянутой идиомы, не предусматривает понимание высоких материй рядовыми гражданами.
Мне кажется, что на самом деле проблема бедности «самого трудолюбивого», «самого добросовестного» народа - не у том, что ему не хватает ума, а, скорее, в том, что все эти красивые метафоры несут в себе довольно специфический признак. Мы склонны усердно и до потери сознания работать при условии, что кто-то кроме нас достойно оценит это. То есть, почему-то до сих пор, после двадцати двух лет независимости, думаем, что «хозяин» (не важно, - президент или сельский голова) приметят на нашу работу и скажут, пусть для вида: вот, мол, настоящий трудяга, честь и хвала! Впрочем никогда или почти никогда не задумываемся над собственным удовольствием после хорошеготруда. Известный львовский хирург Игорь Герич, размышляя о том, что сейчас происходит в стране, и чего нам ждать, замечает: "Когда после революции квласти придет какой-то классный политик, нам нужно будет отказаться от очень многих вещей. Не плюнуть на улице, пропустить человека в трамвай. Сделать это намного сложнее, чем взять Банковую. Взять Банковую легко, а прекратить брать взятки - намного сложнее".
Мы бедные собственным нежеланием быть ответственными. Процент инфантилизма среди общества уже перешагнул критическую черту. Причем, речь не о равнодушии к процессам, происходящим на глобальном, государственном уровне, но и, как это ни парадоксально, учитывая ментальные черты украинцев, к собственной судьбе и судьбе своих близких. Мы в который раз стремглав бросаемся в омут очарования очередным обещальником, возводя его в ранг кумира, чтобы потом, разочаровавшись, растратив кучу сил, переложить собственные беды на него. Но, в принципе, в стране ничего же не изменилось: «Выстраивание вертикали власти по советскому образцу ведет в тупик, действия и планы современных политикив и политологов будут терять осмысленность, если мы не розберемся с нашим комунистическим прошлым» (Станіслав Кульчицький).
А еще мы бедные, потому как склонны ожидать, что любой общественный катаклизм кое-как обойдет наши собственные персоны, затронет соседа, свата, брата, но только не нас. Поэтому, став жертвой собственного легковерия, мы наконец начинаем осознавать, что если бы спохватились немного раньше, то сейчас хлопот бы поубавилось. Вообще слово «если бы» является доминантой среди причин нашей бедности.
Мы бедные и потом , что воспринимаем на веру всякую чушь, сказанную с надрывом, с претензией на нравственность и порядочность. Между тем, самыми отчаянными моралистками, как правило, выступают бывшие лярвы, здеградированные типы. Так, к примеру, и самыми рьяными верующими стали теперь бывшие фанатичные атеисты. Сергуй Дацюк в своем блое пишет: "Главной причиной деморализации ситуации в стране на протяжении последних лет следует считать отсуствие в украинском правящем классе государственнических традиций - принципиальное непонимание и разбалансирование сложной системы бытия цивилизации-государства-общества как набора сдерживаний и противовесов не только в политике, а в значительной мере вне політики - в социальной структуре, в культуре, в экономике".
Мы не разорвем проклятого круга нищеты и нужды, пока не начнем уважать настоящие, непреходящие вещи: верность слову, честность и, главное, человечность. Пока не прекратим изменять самим себе, обманывать самих себя, размышляя о собственных добродетелях и пренебрегая добродетелями ближнего. Пока будем держать кого-то за дурака. Лишь тогда причины бедности придется искать в собственной глупости.
Игорь Гулык