Про минущість вражень
Originally posted by ihorhulyk at Про минущість вражень
Ілюстрація: golos-porechan.ucoz.ru
Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, - „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.
Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, - порожніми, артикульованими на потребу моменту, - без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.
Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.
Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.
Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців, зокрема одіозного Дмитра Табачника, нарешті усунутого з посади, з уст якого час від часу ми чули перли, гідні справжнього шовініста. Проблема не в особистих смаках пана Дмитра, проблема у тому, що більшість із наших урядовців, мабуть, досі не втямили, якою країною вони керують, і того, що приватні уподобання годяться для кухні та приятельських розмов, аніж для публічного виголошення.
Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з середовища „регіонів”. До прикладу, чим ліпше хапливе рішення про скасування одіозного закону "Каліснічєнкі-Ківалова" або заяви "Правого сектора" про наступ на Кубань, від ідіотських висловів того ж таки Табачника? В умовах "гарячого" Південного Сходу та Криму це інакше як кретинізмом годі й назвати.
Але... Баш на баш, - цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно - у фундаментальних підходах до минувшини. Коли на сусідів оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі. А даремно. "У мене в голові не вкладається, що країна, яка півтора роки тому приймала Європейську футбольну першість, сьогодні переживає таку хвилю цілеспрямованого насилля проти представників громадянського суспільства і людей, які просто намагаються реалізувати свої демократичні права, - ділиться враженнями Посол США в Україні Джеффрі Пайєт. - Я можу сказати вам, з мого досвіду зустрічей із політичною опозицією, з громадянським суспільством: в Україні сьогодні склалася атмосфера страху,.. жахлива для демократії і розірве Україну на шматки, якщо її не спинити і не спинити швидко".
Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.
Ігор Гулик
О тленности впечатлений
Гете когда-то заметил одну очень простую вещь, - "радугу, которая держится более четверти часа, перестают замечать". Действительно, в безудержном вихре релятивной жизни, мы лишь краем внимания затрагиваем знаковые события, а затем изумляемся новым, доселе невиданным, неслішанным. Но попробуй остановиться: есть опасность не успеть, не понять, не почувствовать! На самом же деле, такое поверхностное приобщение к современности - непонимание, не постижение, а только кусочек впечатлений, потертый временем, как дешевый медяк на большой дороге.
Впечатления мелеют не только из-за непрерывного течения времени. Есть понятия, замызганные словами, - пустыми, сказанными на потребность момента, - несмотря на суть очерченного, иногда очень важную.
Я помню время, когда украинство только начинало знакомиться со своей правдивой историей, вытирать, как любили тогда напыщенно говорить, "белые пятна". Этому способствовала и относительная свобода прессы, и издательский интерес, поскольку книги с неизвестными фактами находили благодарного читателя.
Сегодня имеем совершенно иную ситуацию, как по мне, созданную искусственно, потому что еще не все нюансы отечественной истории должным образом зафиксировано, не обо всем сказано, отнюдь не на всем акцентировано. Однако, как утверждает известный историк Владимир Сергийчук, "сегодняшняя власть, я так понимаю, не очень хотела, чтобы о выдающихся украинцах, тех, кто действительно работал в Украине, для украинского будущего, чтобы о них действительно знали широкие круги".
Намек на "сегодняшнюю власть" у господина Сергийчук можно воспринимать двояко. Безусловно, определяющей чертой всех посткоммунистических украинских правительств является отсутствие преемственности элит. С каждой новой командой государство получает и новый формат мировоззренческих ценностей и принципов, не говоря уже о "вкусовых правках" отдельных чиновников, в частности одиозного Дмитрия Табачника, в конце концов уволенного с должности, из уст которого время от времени мы слышали перлы, достойные настоящего шовиниста. Проблема не в личных вкусах господина Дмитрия, проблема в том, что большинство из наших чиновников, видимо, до сих пор не поняли, какой страной руководят, и того, что частные предпочтения больше пригодны для кухни и дружеских разговоров, чем для публичного общения.
Хуже другое: часто история становится разменной монетой в политической игре, и тогда действительно трудно спрогнозировать, как поведут себя типично украинские "национал-патриоты" или, скажем, всеядные "регионалы". К примеру, чем лучше необдуманное решение об отмене одиозного закона "Калисниченки-Кивалова" или заявления "Правого сектора" о наступлении на Кубань, идиотских фраз того же Табачника? В условиях "горячого" Юго-Востока и Крыма это не назовеш по-другому, только кретинизмом.
Но... Баш на баш, - этот принцип применяют не только относительно голосований за нужное решение, не только в кадровой политике, но и довольно успешно - в фундаментальных подходах к прошлому. Когда на соседей оглядывается львиная доля отечественного электората, тогда политику следует либо пожертвовать своей карьерой, или вносить коррективы в собственную программу. Обычно наши почему-то выбирают второе. По крайней мере, пока. И напрасно. "У меня в голове не укладывается, что страна, полтора года назад принимавшая Европейское футбольное первенство, сегодня переживает такую волну целенаправленного насилия против представителей гражданского общества и людей, просто пытающихся реализовать свои демократические права, - делится впечатлениями Посол США в Украине Джеффри Пайет. - Я могу сказать вам, с моего опыта после встречь с политической оппозицией, с гражданским обществом: в Украине сегодня сложилась атмосфера страха,.. ужасная для демократии и она разорвет Украину на куски, если ее не остановить и не остановить быстро".
Историки и интеллектуалы вынуждены стать учителями начальных классов для элиты. Они, в принципе, не против, а вот элита в основном использует их советы только тогда, когда видит в этом корысть. Если вообще понимает, о чем ей пытаются рассказать.
Игорь Гулык
Ілюстрація: golos-porechan.ucoz.ru
Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, - „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.
Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, - порожніми, артикульованими на потребу моменту, - без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.
Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.
Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.
Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців, зокрема одіозного Дмитра Табачника, нарешті усунутого з посади, з уст якого час від часу ми чули перли, гідні справжнього шовініста. Проблема не в особистих смаках пана Дмитра, проблема у тому, що більшість із наших урядовців, мабуть, досі не втямили, якою країною вони керують, і того, що приватні уподобання годяться для кухні та приятельських розмов, аніж для публічного виголошення.
Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з середовища „регіонів”. До прикладу, чим ліпше хапливе рішення про скасування одіозного закону "Каліснічєнкі-Ківалова" або заяви "Правого сектора" про наступ на Кубань, від ідіотських висловів того ж таки Табачника? В умовах "гарячого" Південного Сходу та Криму це інакше як кретинізмом годі й назвати.
Але... Баш на баш, - цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно - у фундаментальних підходах до минувшини. Коли на сусідів оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі. А даремно. "У мене в голові не вкладається, що країна, яка півтора роки тому приймала Європейську футбольну першість, сьогодні переживає таку хвилю цілеспрямованого насилля проти представників громадянського суспільства і людей, які просто намагаються реалізувати свої демократичні права, - ділиться враженнями Посол США в Україні Джеффрі Пайєт. - Я можу сказати вам, з мого досвіду зустрічей із політичною опозицією, з громадянським суспільством: в Україні сьогодні склалася атмосфера страху,.. жахлива для демократії і розірве Україну на шматки, якщо її не спинити і не спинити швидко".
Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.
Ігор Гулик
О тленности впечатлений
Гете когда-то заметил одну очень простую вещь, - "радугу, которая держится более четверти часа, перестают замечать". Действительно, в безудержном вихре релятивной жизни, мы лишь краем внимания затрагиваем знаковые события, а затем изумляемся новым, доселе невиданным, неслішанным. Но попробуй остановиться: есть опасность не успеть, не понять, не почувствовать! На самом же деле, такое поверхностное приобщение к современности - непонимание, не постижение, а только кусочек впечатлений, потертый временем, как дешевый медяк на большой дороге.
Впечатления мелеют не только из-за непрерывного течения времени. Есть понятия, замызганные словами, - пустыми, сказанными на потребность момента, - несмотря на суть очерченного, иногда очень важную.
Я помню время, когда украинство только начинало знакомиться со своей правдивой историей, вытирать, как любили тогда напыщенно говорить, "белые пятна". Этому способствовала и относительная свобода прессы, и издательский интерес, поскольку книги с неизвестными фактами находили благодарного читателя.
Сегодня имеем совершенно иную ситуацию, как по мне, созданную искусственно, потому что еще не все нюансы отечественной истории должным образом зафиксировано, не обо всем сказано, отнюдь не на всем акцентировано. Однако, как утверждает известный историк Владимир Сергийчук, "сегодняшняя власть, я так понимаю, не очень хотела, чтобы о выдающихся украинцах, тех, кто действительно работал в Украине, для украинского будущего, чтобы о них действительно знали широкие круги".
Намек на "сегодняшнюю власть" у господина Сергийчук можно воспринимать двояко. Безусловно, определяющей чертой всех посткоммунистических украинских правительств является отсутствие преемственности элит. С каждой новой командой государство получает и новый формат мировоззренческих ценностей и принципов, не говоря уже о "вкусовых правках" отдельных чиновников, в частности одиозного Дмитрия Табачника, в конце концов уволенного с должности, из уст которого время от времени мы слышали перлы, достойные настоящего шовиниста. Проблема не в личных вкусах господина Дмитрия, проблема в том, что большинство из наших чиновников, видимо, до сих пор не поняли, какой страной руководят, и того, что частные предпочтения больше пригодны для кухни и дружеских разговоров, чем для публичного общения.
Хуже другое: часто история становится разменной монетой в политической игре, и тогда действительно трудно спрогнозировать, как поведут себя типично украинские "национал-патриоты" или, скажем, всеядные "регионалы". К примеру, чем лучше необдуманное решение об отмене одиозного закона "Калисниченки-Кивалова" или заявления "Правого сектора" о наступлении на Кубань, идиотских фраз того же Табачника? В условиях "горячого" Юго-Востока и Крыма это не назовеш по-другому, только кретинизмом.
Но... Баш на баш, - этот принцип применяют не только относительно голосований за нужное решение, не только в кадровой политике, но и довольно успешно - в фундаментальных подходах к прошлому. Когда на соседей оглядывается львиная доля отечественного электората, тогда политику следует либо пожертвовать своей карьерой, или вносить коррективы в собственную программу. Обычно наши почему-то выбирают второе. По крайней мере, пока. И напрасно. "У меня в голове не укладывается, что страна, полтора года назад принимавшая Европейское футбольное первенство, сегодня переживает такую волну целенаправленного насилия против представителей гражданского общества и людей, просто пытающихся реализовать свои демократические права, - делится впечатлениями Посол США в Украине Джеффри Пайет. - Я могу сказать вам, с моего опыта после встречь с политической оппозицией, с гражданским обществом: в Украине сегодня сложилась атмосфера страха,.. ужасная для демократии и она разорвет Украину на куски, если ее не остановить и не остановить быстро".
Историки и интеллектуалы вынуждены стать учителями начальных классов для элиты. Они, в принципе, не против, а вот элита в основном использует их советы только тогда, когда видит в этом корысть. Если вообще понимает, о чем ей пытаются рассказать.
Игорь Гулык