оля і місто
Originally posted by olia_konoplia at оля і місто
Ледь розбираючи номери маршруток у раптовому вечірньому тумані, я переступала з ноги на ногу, топчучись в калюжі. Середина лютого нагадує початок березня, а початок березня нагадуватиме простори Аляски, але мова зараз це про це.
Відзначивши своїм далекозорим поглядом необхідну маршруточку, я швиденько прийняла бойову стійку, яка узабезпечуватиме вертикальну позицію мого тіла під час того, як бабулі поспішатимуть заскочити в маршрутку, щедро роздаючи стусанів безрозмірними торбами всім охочим зайти в це диво на колесах першими (однак куди щезає ентузіазм вищегаданих бабуль, коли вони потрапляють в салон маршрутки? Чи то зміна обстановки, чи відсутність вільних сідалець для їхніх невтомних задниць змушує їх різко ставати втомленими, хворими та кволими).
І ось, невільно піддаючись моральним устоям, пропускаю всіх бабуль для уникнення аудіозвіздюлів, запихаюсь в забиту вщент маршрутку, за мною заходить чоловік-шафа і, цілком невимушено та гостинно, поштовхує мене одною лівою просто на інтелігентного дідулю в дорогих окулярах совкового вигляду, і стає собі так посеред салону, гордо випнувши груди вперед. Ми з дідулею, вкрай поглинуті раптовим дисонансом, переглядаємось і шукаємо маневрів для ганебної дизертації.
Двері зачиняються. Шкода, що це звичайнісінька львівська маршрутка, а не метро, де про такі дії повідомляє унилий голос. Люди рефлекторно хвилею посуваються вперед, потім назад. Процес нагадує мені встряску огірків у трилітровій банці. Чоловік-шафа, однак, несе свою безстрашну варту і стоїть нерухомо, як піонер у присутності вождя, ігноруючи щосекундні врізання у його суперменське тіло.
Підлога під ногами починає вібрувати і я розумію, що нарешті ми їдемо. За кілька хвилин водій різко гальмує. Хвиля похитувань знову підкорює людей, а чоловік-шафа далі нерухомо стоїть. В той час, як я вже лечу привітати його лобом в спину, мене за руки хапає інтелігетний дідуля і раптовим різким рухом розвертає чоловіка-шафу, злісно на нього дивлячись. І роздає йому цензурно та вельми благородно на горіхи. Люди скрушно хитають головами, мол, це ж час-пік, чого ви очікували. Шафа невдоволено обурюється. Дідуля зі словами: “теж мені європейці!” виходить з маршрутки і посміхається мені.
До чого я веду? До того, що у нас немає елементарної культури, і більшість з нас не чули про таке поняття, як “зона комфорту”. Ми хочемо в Європу, але навіть не можемо подумати про когось, окрім себе. Бабулі хочуть першими влізти, пасажири, яким не вистачило місця, незадоволено розпихують всіх; нахабніші з них шукають, кого б то зігнати. Чоловік-шафа навіть допустити не міг, що в забитій маршрутці в час-пік стояти у позі “ноги на ширині плечей” може обернутись незручністю для тих, хто так само їде, як він. Проте головне, що він “вмостився”, а інші? Невже є ще інші люди?
Ледь розбираючи номери маршруток у раптовому вечірньому тумані, я переступала з ноги на ногу, топчучись в калюжі. Середина лютого нагадує початок березня, а початок березня нагадуватиме простори Аляски, але мова зараз це про це.
Відзначивши своїм далекозорим поглядом необхідну маршруточку, я швиденько прийняла бойову стійку, яка узабезпечуватиме вертикальну позицію мого тіла під час того, як бабулі поспішатимуть заскочити в маршрутку, щедро роздаючи стусанів безрозмірними торбами всім охочим зайти в це диво на колесах першими (однак куди щезає ентузіазм вищегаданих бабуль, коли вони потрапляють в салон маршрутки? Чи то зміна обстановки, чи відсутність вільних сідалець для їхніх невтомних задниць змушує їх різко ставати втомленими, хворими та кволими).
І ось, невільно піддаючись моральним устоям, пропускаю всіх бабуль для уникнення аудіозвіздюлів, запихаюсь в забиту вщент маршрутку, за мною заходить чоловік-шафа і, цілком невимушено та гостинно, поштовхує мене одною лівою просто на інтелігентного дідулю в дорогих окулярах совкового вигляду, і стає собі так посеред салону, гордо випнувши груди вперед. Ми з дідулею, вкрай поглинуті раптовим дисонансом, переглядаємось і шукаємо маневрів для ганебної дизертації.
Двері зачиняються. Шкода, що це звичайнісінька львівська маршрутка, а не метро, де про такі дії повідомляє унилий голос. Люди рефлекторно хвилею посуваються вперед, потім назад. Процес нагадує мені встряску огірків у трилітровій банці. Чоловік-шафа, однак, несе свою безстрашну варту і стоїть нерухомо, як піонер у присутності вождя, ігноруючи щосекундні врізання у його суперменське тіло.
Підлога під ногами починає вібрувати і я розумію, що нарешті ми їдемо. За кілька хвилин водій різко гальмує. Хвиля похитувань знову підкорює людей, а чоловік-шафа далі нерухомо стоїть. В той час, як я вже лечу привітати його лобом в спину, мене за руки хапає інтелігетний дідуля і раптовим різким рухом розвертає чоловіка-шафу, злісно на нього дивлячись. І роздає йому цензурно та вельми благородно на горіхи. Люди скрушно хитають головами, мол, це ж час-пік, чого ви очікували. Шафа невдоволено обурюється. Дідуля зі словами: “теж мені європейці!” виходить з маршрутки і посміхається мені.
До чого я веду? До того, що у нас немає елементарної культури, і більшість з нас не чули про таке поняття, як “зона комфорту”. Ми хочемо в Європу, але навіть не можемо подумати про когось, окрім себе. Бабулі хочуть першими влізти, пасажири, яким не вистачило місця, незадоволено розпихують всіх; нахабніші з них шукають, кого б то зігнати. Чоловік-шафа навіть допустити не міг, що в забитій маршрутці в час-пік стояти у позі “ноги на ширині плечей” може обернутись незручністю для тих, хто так само їде, як він. Проте головне, що він “вмостився”, а інші? Невже є ще інші люди?