Тест на громадянство-2
Originally posted by ihorhulyk at Тест на громадянство-2
Ілюстрація: splus.google.com
Те, про що я дещо спантеличено писав у своєму недавньому коментарі під враженням публікації Роберта Сєвьорека у Gazeta Wyborcza, виявилося навіть мейнстримним. Проблему «вибіркового» виборчого права порушив теж і Сергій Грабовський. Правда, Сєвьорек ставить питання руба - хто має право називатися громадянином - у розвинутому постіндустріальному суспільстві, з його безсумнівними ліберальними цінностями, а кому до цього привілею - зась. Грабовський же міркує над перспективами і позитивним досвідом «вибіркового» виборчого права на пострадянському просторі, наводячи, однак, і доволі успішні, на його думку, приклади зі світової історії становлення нині успішних демократій.
Якось я прочитав у відомої містифікаторки Галини Пагутяк цікаву сентенцію про те, що «ліберальні цінності не мають гуманної основи, як і лицемір’я тоталітаризму. Це дві сторони однієї медалі, яку спершу гонорово носитимуть, а потім заховають на дно шухляди, щоб приховати ганьбу». Попри першу, шокуючу реакцію, на таке ототожнення двох діаметрально протилежних речей, тепер мушу визнати почасти правоту письменниці. Одне із двох: або рафінованим демократам направду увірвався терпець тягнути на своїх рахітичних раменах усіх, кому поталанило/не поталанило народитися в епоху «тріумфального поступу народовладдя», і вони (рафіновані демократи) не менш витончено просувають ідею виборчої сегрегації; або, як наполегливо прагнув того один із активних коментаторів мого минулого коментаря, нам слід визнати непотрібність, ба більше - шкідливість держави у процесі подальшого поступу людства.
Перший висновок очевидно корелюється із думкою Галини Пагутяк. І апологети «вибіркового громадянства», як би вони того не маскували, мають на меті консолідацію «активних членів суспільства» у якийсь дещо макабричний елітарний клуб. Проблема лише у давньому запитанні: «Хто пильнуватиме охоронців?», тобто у тому, кому суджено стати суддями своїх співвітчизників і визначати рівень їхньої «громадянськості»? І чи не приховано тут загрозу вивищення цієї елітарної групки над загалом, що рівнозначно відтак тоталітаризмові? Не забудьмо Вольтерове: «Заслуги часто сиротіють у приймальнях, а підозри і чвари розкошують у кабінетах». Та й, зрештою, вислів Адольфа Алоїзовича: «Я послуговуюся ідеями нації та держави з міркувань актуального моменту. Та я усвідомлюю тимчасову цінність цих ідей».
Другий варіант відгонить ніцшеанством, із його сакраментальним: «Державою зветься найхолодніша з усіх потвор. Холодно і бреше вона; і ось яка брехня виповзає з вуст її: «Я, держава, я - народ». За такого підходу не варто, мабуть, говорити про демократію, радше - про анархію, хаос, а відтак - невситимого прагнення, закономірного для людської природи, - прагнення сильної руки.
Як би банально це не звучало, але я все-таки схильний погодитися із думкою Черчилля про те, що демократія, звісно, найгірша форма правління, за винятком всіх решти, які вже пробували час од часу. Принаймні, втішимося заспокійливим від П’єра Манана: «Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить».
Ігор Гулик
Тест на гражданство-2
То, о чем я несколько озадаченно писал в своем недавнем комментарии под впечатлением публикации Роберта Севьорека в Gazeta Wyborcza, оказалось даже мейнстримным. Проблему «выборочного» избирательного права поднял также и Сергей Грабовский. Правда, Севьорек ставит вопрос ребром - кто имеет право называться гражданином - в развитом постиндустриальном обществе, с его несомненными либеральными ценностями, а кого следует лишить этой привилегии. Грабовский же размышляет над перспективами и положительным опытом «выборочного» избирательного права на постсоветском пространстве, приводя, однако, и довольно успешные, по его мнению, примеры из мировой истории становления ныне успешных демократий.
Однажды я прочитал в известной мистификаторки Галины Пагутяк интересную сентенцию о том, что «либеральные ценности не имеют гуманной основы, как и лицемерие тоталитаризма. Это две стороны одной медали, которую сначала будут гордо носить, а потом спрячут на дно ящика, чтобы скрыть позор». Несмотря на первую, шокирующую реакцию, на такое отождествление двух диаметрально противоположных вещей, теперь отчасти должен признать правоту писательницы. Одно из двух: или рафинированным демократам действительно надоело тащить на своих рахитичных плечах всех, кому повезло/не повезло родиться в эпоху «триумфального шествия народовластия», и они (рафинированные демократы) не менее изящно продвигают идею избирательной сегрегации; или, как настойчиво стремился к этому один из активных комментаторов моего прошлого поста, нам следует признать ненужность, более того - вредность государства в процессе дальнейшего развития человечества.
Первый вывод очевидно коррелирует с мнением Галины Пагутяк. И апологеты «выборочного гражданства», как бы они этого не маскировали, имеют целью консолидацию «активных членов общества» в каком-то несколько макабрическом элитарном клубе. Проблема лишь в древнем вопросе: «Кто будет охранять охранников?», то есть о том, кому суждено стать судьями своих соотечественников и определять уровень их «гражданственности»? И не прячется ли здесь угроза возвышения этой элитарной группки над целым, что следовательно равнозначно тоталитаризму? Не забудем Вольтера: «Заслуги часто сиротеют в приемных, а подозрения и распри наслаждаются в кабинетах». И, наконец, выражение Адольфа Алоизовича: «Я пользуюсь идеями нации и государства по соображениям актуального момента. Но я осознаю временную ценность этих идей».
Второй вариант отдает ницшеанством, с его сакраментальным: «Государством называется самое холодное из всех чудовищ. Холодно врет оно, и вот какая ложь выползает из уст его: «Я, государство, я - народ». При таком подходе не стоит, наверное, говорить о демократии, скорее - о анархии, хаосе, а затем - неутолимом стремлении, закономерном для человеческой природы, - стремлении к сильной руке.
Как бы банально это не звучало, но я все-таки склонен согласиться с мнением Черчилля о том, что демократия, конечно, плохая форма правления, за исключением всех остальных, которые уже пробовали время от времени. По крайней мере, есть успокаивающее от Пьера Манана: «Существенным или природным явлением является равенство тех, кому власть не принадлежит».
Игорь Гулык
Ілюстрація: splus.google.com
Те, про що я дещо спантеличено писав у своєму недавньому коментарі під враженням публікації Роберта Сєвьорека у Gazeta Wyborcza, виявилося навіть мейнстримним. Проблему «вибіркового» виборчого права порушив теж і Сергій Грабовський. Правда, Сєвьорек ставить питання руба - хто має право називатися громадянином - у розвинутому постіндустріальному суспільстві, з його безсумнівними ліберальними цінностями, а кому до цього привілею - зась. Грабовський же міркує над перспективами і позитивним досвідом «вибіркового» виборчого права на пострадянському просторі, наводячи, однак, і доволі успішні, на його думку, приклади зі світової історії становлення нині успішних демократій.
Якось я прочитав у відомої містифікаторки Галини Пагутяк цікаву сентенцію про те, що «ліберальні цінності не мають гуманної основи, як і лицемір’я тоталітаризму. Це дві сторони однієї медалі, яку спершу гонорово носитимуть, а потім заховають на дно шухляди, щоб приховати ганьбу». Попри першу, шокуючу реакцію, на таке ототожнення двох діаметрально протилежних речей, тепер мушу визнати почасти правоту письменниці. Одне із двох: або рафінованим демократам направду увірвався терпець тягнути на своїх рахітичних раменах усіх, кому поталанило/не поталанило народитися в епоху «тріумфального поступу народовладдя», і вони (рафіновані демократи) не менш витончено просувають ідею виборчої сегрегації; або, як наполегливо прагнув того один із активних коментаторів мого минулого коментаря, нам слід визнати непотрібність, ба більше - шкідливість держави у процесі подальшого поступу людства.
Перший висновок очевидно корелюється із думкою Галини Пагутяк. І апологети «вибіркового громадянства», як би вони того не маскували, мають на меті консолідацію «активних членів суспільства» у якийсь дещо макабричний елітарний клуб. Проблема лише у давньому запитанні: «Хто пильнуватиме охоронців?», тобто у тому, кому суджено стати суддями своїх співвітчизників і визначати рівень їхньої «громадянськості»? І чи не приховано тут загрозу вивищення цієї елітарної групки над загалом, що рівнозначно відтак тоталітаризмові? Не забудьмо Вольтерове: «Заслуги часто сиротіють у приймальнях, а підозри і чвари розкошують у кабінетах». Та й, зрештою, вислів Адольфа Алоїзовича: «Я послуговуюся ідеями нації та держави з міркувань актуального моменту. Та я усвідомлюю тимчасову цінність цих ідей».
Другий варіант відгонить ніцшеанством, із його сакраментальним: «Державою зветься найхолодніша з усіх потвор. Холодно і бреше вона; і ось яка брехня виповзає з вуст її: «Я, держава, я - народ». За такого підходу не варто, мабуть, говорити про демократію, радше - про анархію, хаос, а відтак - невситимого прагнення, закономірного для людської природи, - прагнення сильної руки.
Як би банально це не звучало, але я все-таки схильний погодитися із думкою Черчилля про те, що демократія, звісно, найгірша форма правління, за винятком всіх решти, які вже пробували час од часу. Принаймні, втішимося заспокійливим від П’єра Манана: «Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить».
Ігор Гулик
Тест на гражданство-2
То, о чем я несколько озадаченно писал в своем недавнем комментарии под впечатлением публикации Роберта Севьорека в Gazeta Wyborcza, оказалось даже мейнстримным. Проблему «выборочного» избирательного права поднял также и Сергей Грабовский. Правда, Севьорек ставит вопрос ребром - кто имеет право называться гражданином - в развитом постиндустриальном обществе, с его несомненными либеральными ценностями, а кого следует лишить этой привилегии. Грабовский же размышляет над перспективами и положительным опытом «выборочного» избирательного права на постсоветском пространстве, приводя, однако, и довольно успешные, по его мнению, примеры из мировой истории становления ныне успешных демократий.
Однажды я прочитал в известной мистификаторки Галины Пагутяк интересную сентенцию о том, что «либеральные ценности не имеют гуманной основы, как и лицемерие тоталитаризма. Это две стороны одной медали, которую сначала будут гордо носить, а потом спрячут на дно ящика, чтобы скрыть позор». Несмотря на первую, шокирующую реакцию, на такое отождествление двух диаметрально противоположных вещей, теперь отчасти должен признать правоту писательницы. Одно из двух: или рафинированным демократам действительно надоело тащить на своих рахитичных плечах всех, кому повезло/не повезло родиться в эпоху «триумфального шествия народовластия», и они (рафинированные демократы) не менее изящно продвигают идею избирательной сегрегации; или, как настойчиво стремился к этому один из активных комментаторов моего прошлого поста, нам следует признать ненужность, более того - вредность государства в процессе дальнейшего развития человечества.
Первый вывод очевидно коррелирует с мнением Галины Пагутяк. И апологеты «выборочного гражданства», как бы они этого не маскировали, имеют целью консолидацию «активных членов общества» в каком-то несколько макабрическом элитарном клубе. Проблема лишь в древнем вопросе: «Кто будет охранять охранников?», то есть о том, кому суждено стать судьями своих соотечественников и определять уровень их «гражданственности»? И не прячется ли здесь угроза возвышения этой элитарной группки над целым, что следовательно равнозначно тоталитаризму? Не забудем Вольтера: «Заслуги часто сиротеют в приемных, а подозрения и распри наслаждаются в кабинетах». И, наконец, выражение Адольфа Алоизовича: «Я пользуюсь идеями нации и государства по соображениям актуального момента. Но я осознаю временную ценность этих идей».
Второй вариант отдает ницшеанством, с его сакраментальным: «Государством называется самое холодное из всех чудовищ. Холодно врет оно, и вот какая ложь выползает из уст его: «Я, государство, я - народ». При таком подходе не стоит, наверное, говорить о демократии, скорее - о анархии, хаосе, а затем - неутолимом стремлении, закономерном для человеческой природы, - стремлении к сильной руке.
Как бы банально это не звучало, но я все-таки склонен согласиться с мнением Черчилля о том, что демократия, конечно, плохая форма правления, за исключением всех остальных, которые уже пробовали время от времени. По крайней мере, есть успокаивающее от Пьера Манана: «Существенным или природным явлением является равенство тех, кому власть не принадлежит».
Игорь Гулык