Польща, поляки та наші мігранти.
В чем сила, брат?
- А сила,брат, в кремние.
(с.) Маша Добротвор
Довго вже я не оновляла записів в своєму блоговому доробку і мабуть буде наївно сподіватися, що основною причиною цього явища стала моя активна увага до написання магістерської та інших дослідницькіх робіт. - Нічого подібного - я писала, і як каже мій головний редактор - Катя Наконечна, - писала непогано, але потім я це все перечитувала і вирішувала, що не дорога цим написанкам до інтернетного простору.
Тему українських мігрантів в Польші я хотіла підняти вже давно, бо видалися мені ці люди цікавим і своєрідним феноменом. Тим більше ,коли я більшою мірою знаходжуся в їхній середі існування та життєдіяльності, то навіть можу виконувати функцію такого собі доморощенного соціолога чи навіть культурного антрополога, який влився в середовище існування досліджуваного об’єкту, як на то вже пішло. Але ким би я там себе не вважала, по великому рахунку, в кінці кінців, є я одним із представників цієї диво спільноти. Буду, мабуть, капітаном очевидність але все ж таки напишу, що українці в Польші - це в основному студенти та мігранти -заробітчани. Зустріти нашого українця можна будь-де, на вулиці кожен третій говорить українською, але є ще ті, хто понтуються і говорять російською (типу не з нашого болота) але по акценту, манері одягатися і великій кількості нецензурної лексики вичислити їх легко.
Почну із найбільш массового прошарку - мігрантів - заробітчан. Ця варства була мені знайома ще із підліткового віку, від моменту, коли я переїхала до Хмельницької області. Перше, що кидається там на очі так це різниця в архітектурному ансамблі житлових будівель - кілька дрібних розвалюшних хаток (однією з яких була хатина моєї бабці) та поряд з ними будівлі, які я за малолітством називала «замками», бо були вони здоровенні та красиві але огорожені забором. Як потім вияснилось, більшість із тих будівель були збудовані за рахунок тих, хто непокладаючи рук працював за кордоном: жінок, які зазвичай відїжджали до Італії доглядати за старими та хворими людьми, та чоловіків, які подавалися до Іспанії чи Росії на будівельні роботи. А до Польші народ їхав ягоди збирати - полуницю всяку на експорт. Навіть мама колись наді мною стібалася - в момент, коли я збирала ягоди на варення чи компот, вона казала, що я їх збираю так повільно, що навіть у Польшу на заробітки мене не відзьмуть через профнепригодність. Знайомство особисте з заробітчанами на мене не справило жодного враження, тому в дитячій пам’яті не закарбувалося. А ось спілкування з їх дітьми стало для мене звичайною справою. Об’єднувало цих дітей те, що в своїй більшості жили вони з бабусями, поки батьки роз’їжджали по Європам. Звичайно, не можна говорити категорично але те виховання, яке дали їм бабусі, яких і так життя помордувало своїми дітьми, іноді нагадувало виховання Мауглі. Діти звичайно проблем із фінансами не мали, але і батьківської уваги отримували мало того і виховувались собі як підказувала їм власна дитяча інтуїція. Зі справжніми мігрантами та їхніми непересічними історіями мені довелося зустітися в черзі до відділу справ чужозеців, черга там довга іноді досягає метрів 30-40 і це все на вулиці та при морозі. Чекати допоки запустять теж довго, то буває за цей час і вислухаєш багато цікавих історій про життя людське. Чергу цю в своїй більшості і становлять наші заробітчани та студенти, які прагнуть легалізувати своє перебування шляхом отримання виду на проживання - карти побиту. Крім безпосередньо наших є в тій черзі і азіати та афро-поляки. От, щоби якось відволіктись від холоду розповідають люди один одному про своє життя - ким працюють, хто хазяїн, як потрапили і скільки років вже в Польші. Але більшою мірою розмова торкається грошей, де швидше та більше заробити. Одна жіночка з черги раділа тому, що власштувалася на постійну роботу на кухню в лікарню, а друга бідкалась, що поляки упереджено ставляться до українок прибиральниць і завжди перевряють як би хто нічого не покрав (мабуть, нажаль ,були преценденти) Третя, що працює нянею, говорить, що з дітьми працювати приємно і коли дивишся на чужих дітей завжди уявляєш своїх. Бльшість з них походять із Західних регіонів України. Зароблені гроші везуть дітям. Один чоловік, який в Польші вже 7 років, говорить, що має в сім’ю- дружину та дітей, але бачить їх щонайчастіше раз на пів року. Каже, що важка робота вона і здоровя забирає, в жінок - молодість та красу, але коли є сенс заради чого та кого працювати, то працюють. Звичайно перша думка, що виникає, це порадити їм проводити більше часу з родиною та дітьми, що принесе тим значно більшу користь, але коли опиняєшся на спільному з ними дні, то розумієш, що коли твій вибір стоїть між «Є що їсти і немає, що їсти» - то вибір не такий вже і великий. І здавалося б ніби і наш і українці але це далеко не те суспільство з яким ми звикли мати справу на Батьківщині, хоча є вірогідність, що це я була далека від народних кіл. В певний момент склалося враження, що мігранти своєю більшістю спрацьовані і деколи надломлені люди - не у всіх вдавалося все і одразу, були випадки, коли роботодавець кидав з оплатою, чи з житлом - такі випадкі зустрічаються скрізь і поряд. Тому більшість із них палять та матеряться як не в собі. Довгі роки а деколи і десятиліття життя за кордоном, а життя далеко не повноцінного із заповненням всіх його сфер все ж таки тяжкий відбиток на їх свдомість змістивши багато присутніх більшості читачам пріотрітетів. Ціль їх діяльності все ж таки змусили їх бути зацикленими на грошах та пошуку кращіх пропозицій але я не вважаю це виключно їхньою провиною, - життя мігранта то не лише втрата дорогоцінного часу,який можна було б провести конструктивно- це багато в чому і втрата власної особистості, включаючи власні принципи, переконання та моральні установки, висуваючи на перший план особистісні якості, що потрібні для заробітку грошей. На перший погляд здається, що більшість із них - це втрачені люди, в яких важка робота забрала і здоров’я і красу і духовність. Але є і приємні виключення, це ті, хто все ж таки працював і вибився в люди або просто не втрачав себе у будь-яких життєвих обставинах. Серед таких можна назвати і людей, що зробили непогану карєру старанно працюючи, або жінки, які вдало вийшли заміж і мають трохи вільного часу на себе або колишні студенти, які здобули тут спеціальність і залишились розбудовувати своє подальше життя. З деякими з них мені довелося зустрітися в центрах українських мігрантів та мігрантських організацях, таких як «Український світ» та «Український дім», є ще греко-католицька церква на вулиці Медовій 16, яка стала місцем збору релігійної частини населення та посольство, біля стін якого зазвичай проходять наші антивоєнні демонстрації. Багато з таких влилось в життя громадського активу і зараз проводить збори різноманітного характеру, на яких ностальгуюча я досить часто буваю. А після чергової спроби невдалого пошуку роботи то все ж таки виршила взятися за давно забуте старе захоплення - знайшла єдиний у Варшаві український фолкьорний ансамбль і пройшла туди прослуховування з ліричною піснею «Сплету вінець…» Ще хотілось би додати, що в усіх перелчених пунктах збору українців ваша горе авторка бувала і не раз, але студентів все ж таки зустрічала там не так часто, ну хіба що, в Українському світі чи на зборах біля посольства, а наприклад, в церкві молодих людей майже зовсім не було.
Але мушу визнати, з іноземних студентів у Польші українців бльше за все і з деякими з них мені випала нагода познайомитись. Чому саме молоді люди обирають Польшу, а не на приклад інші Европейські країни, зрозуміти легко - Польша порівняно близько, але треба ще врахувати той факт багатьом із них не склало великих проблем оформити собі карту поляка, так як на Захдній Україні ну як не в кожного так через одного можна знайти якогось прадідуся чи бабусю із польським прізвищем. От моя нова сусдка Мар’я як раз таким шансом і скорислалася, вивчила швиденько мову, закінчила екстерном школу і в свої 19 вже закінчує третій чи четвертий курс UW. Окрім безпосередньо студентів з картою поляка є тут і ті, хто одразу поступав сюди ціленаправлено на платні програми - такі собі мажорики. Їх можна вичислити по тому, що більшість з них схожа на хіпстерів з айфонами (в поляків цієї буржуазної диво- техніки я помічала мало, вони більш прості люди). Можна звичайно було б і знайти мені одразу свою компанію і не паритись але від наших студентів ці студенти теж відрізняються. З українського в них залишилась хіба що мова, а все інше - це бажання залишитись у Європі. Мене з моїми ностальгуючими за колишнім «золотим часом» намірами вони не розуміли і не розуміють. Хоча, це мабуть одна я така тут як герой одного відомого фільму Данило Багров, який вважає, що на Батьківщині живеться однозначно краще. Ще вони називають гуртожитки академіками а вахту рецепшином. Для них стало великою новиною, що гурт Ляпіс Трубецкой остаточно розпався. Їм невідомо хто такі Єгор Лєтов та Олександр Башлачев, а при слові Янка, від одного малого я почула: «Тааак, Бьянка, ми її як після клубу бухенькими йшли, то співали колись…» :(
Після загальної опису моїх спостережень за українцями у читача може скластися хибне враження, що більшість українців, тут нещасливі чи просто втрачені для світу люди - це зовсім не так. Більшість із них повертатися до дому не збирається, особливо ця теза стосується молоді, бо переважна більшість себе в чомусь і знайшла. От як моя сусідка Мар’я, яка після закінчення бакалаврату в UW планує шукати щастя в Голландії. В українському хорі мені довелося познайомитись з досить цікавими та творчіми особистостями, є тут і український театр і україномовні друковані видання - ціла інфраструктура. А що я? А я, от як співається в тій пісні: "Як би не мороз, як би не мороз, та не полягла роса… Ой пішла би я, ой пішла би я до Тернополя боса….."
- А сила,брат, в кремние.
(с.) Маша Добротвор
Довго вже я не оновляла записів в своєму блоговому доробку і мабуть буде наївно сподіватися, що основною причиною цього явища стала моя активна увага до написання магістерської та інших дослідницькіх робіт. - Нічого подібного - я писала, і як каже мій головний редактор - Катя Наконечна, - писала непогано, але потім я це все перечитувала і вирішувала, що не дорога цим написанкам до інтернетного простору.
Тему українських мігрантів в Польші я хотіла підняти вже давно, бо видалися мені ці люди цікавим і своєрідним феноменом. Тим більше ,коли я більшою мірою знаходжуся в їхній середі існування та життєдіяльності, то навіть можу виконувати функцію такого собі доморощенного соціолога чи навіть культурного антрополога, який влився в середовище існування досліджуваного об’єкту, як на то вже пішло. Але ким би я там себе не вважала, по великому рахунку, в кінці кінців, є я одним із представників цієї диво спільноти. Буду, мабуть, капітаном очевидність але все ж таки напишу, що українці в Польші - це в основному студенти та мігранти -заробітчани. Зустріти нашого українця можна будь-де, на вулиці кожен третій говорить українською, але є ще ті, хто понтуються і говорять російською (типу не з нашого болота) але по акценту, манері одягатися і великій кількості нецензурної лексики вичислити їх легко.
Почну із найбільш массового прошарку - мігрантів - заробітчан. Ця варства була мені знайома ще із підліткового віку, від моменту, коли я переїхала до Хмельницької області. Перше, що кидається там на очі так це різниця в архітектурному ансамблі житлових будівель - кілька дрібних розвалюшних хаток (однією з яких була хатина моєї бабці) та поряд з ними будівлі, які я за малолітством називала «замками», бо були вони здоровенні та красиві але огорожені забором. Як потім вияснилось, більшість із тих будівель були збудовані за рахунок тих, хто непокладаючи рук працював за кордоном: жінок, які зазвичай відїжджали до Італії доглядати за старими та хворими людьми, та чоловіків, які подавалися до Іспанії чи Росії на будівельні роботи. А до Польші народ їхав ягоди збирати - полуницю всяку на експорт. Навіть мама колись наді мною стібалася - в момент, коли я збирала ягоди на варення чи компот, вона казала, що я їх збираю так повільно, що навіть у Польшу на заробітки мене не відзьмуть через профнепригодність. Знайомство особисте з заробітчанами на мене не справило жодного враження, тому в дитячій пам’яті не закарбувалося. А ось спілкування з їх дітьми стало для мене звичайною справою. Об’єднувало цих дітей те, що в своїй більшості жили вони з бабусями, поки батьки роз’їжджали по Європам. Звичайно, не можна говорити категорично але те виховання, яке дали їм бабусі, яких і так життя помордувало своїми дітьми, іноді нагадувало виховання Мауглі. Діти звичайно проблем із фінансами не мали, але і батьківської уваги отримували мало того і виховувались собі як підказувала їм власна дитяча інтуїція. Зі справжніми мігрантами та їхніми непересічними історіями мені довелося зустітися в черзі до відділу справ чужозеців, черга там довга іноді досягає метрів 30-40 і це все на вулиці та при морозі. Чекати допоки запустять теж довго, то буває за цей час і вислухаєш багато цікавих історій про життя людське. Чергу цю в своїй більшості і становлять наші заробітчани та студенти, які прагнуть легалізувати своє перебування шляхом отримання виду на проживання - карти побиту. Крім безпосередньо наших є в тій черзі і азіати та афро-поляки. От, щоби якось відволіктись від холоду розповідають люди один одному про своє життя - ким працюють, хто хазяїн, як потрапили і скільки років вже в Польші. Але більшою мірою розмова торкається грошей, де швидше та більше заробити. Одна жіночка з черги раділа тому, що власштувалася на постійну роботу на кухню в лікарню, а друга бідкалась, що поляки упереджено ставляться до українок прибиральниць і завжди перевряють як би хто нічого не покрав (мабуть, нажаль ,були преценденти) Третя, що працює нянею, говорить, що з дітьми працювати приємно і коли дивишся на чужих дітей завжди уявляєш своїх. Бльшість з них походять із Західних регіонів України. Зароблені гроші везуть дітям. Один чоловік, який в Польші вже 7 років, говорить, що має в сім’ю- дружину та дітей, але бачить їх щонайчастіше раз на пів року. Каже, що важка робота вона і здоровя забирає, в жінок - молодість та красу, але коли є сенс заради чого та кого працювати, то працюють. Звичайно перша думка, що виникає, це порадити їм проводити більше часу з родиною та дітьми, що принесе тим значно більшу користь, але коли опиняєшся на спільному з ними дні, то розумієш, що коли твій вибір стоїть між «Є що їсти і немає, що їсти» - то вибір не такий вже і великий. І здавалося б ніби і наш і українці але це далеко не те суспільство з яким ми звикли мати справу на Батьківщині, хоча є вірогідність, що це я була далека від народних кіл. В певний момент склалося враження, що мігранти своєю більшістю спрацьовані і деколи надломлені люди - не у всіх вдавалося все і одразу, були випадки, коли роботодавець кидав з оплатою, чи з житлом - такі випадкі зустрічаються скрізь і поряд. Тому більшість із них палять та матеряться як не в собі. Довгі роки а деколи і десятиліття життя за кордоном, а життя далеко не повноцінного із заповненням всіх його сфер все ж таки тяжкий відбиток на їх свдомість змістивши багато присутніх більшості читачам пріотрітетів. Ціль їх діяльності все ж таки змусили їх бути зацикленими на грошах та пошуку кращіх пропозицій але я не вважаю це виключно їхньою провиною, - життя мігранта то не лише втрата дорогоцінного часу,який можна було б провести конструктивно- це багато в чому і втрата власної особистості, включаючи власні принципи, переконання та моральні установки, висуваючи на перший план особистісні якості, що потрібні для заробітку грошей. На перший погляд здається, що більшість із них - це втрачені люди, в яких важка робота забрала і здоров’я і красу і духовність. Але є і приємні виключення, це ті, хто все ж таки працював і вибився в люди або просто не втрачав себе у будь-яких життєвих обставинах. Серед таких можна назвати і людей, що зробили непогану карєру старанно працюючи, або жінки, які вдало вийшли заміж і мають трохи вільного часу на себе або колишні студенти, які здобули тут спеціальність і залишились розбудовувати своє подальше життя. З деякими з них мені довелося зустрітися в центрах українських мігрантів та мігрантських організацях, таких як «Український світ» та «Український дім», є ще греко-католицька церква на вулиці Медовій 16, яка стала місцем збору релігійної частини населення та посольство, біля стін якого зазвичай проходять наші антивоєнні демонстрації. Багато з таких влилось в життя громадського активу і зараз проводить збори різноманітного характеру, на яких ностальгуюча я досить часто буваю. А після чергової спроби невдалого пошуку роботи то все ж таки виршила взятися за давно забуте старе захоплення - знайшла єдиний у Варшаві український фолкьорний ансамбль і пройшла туди прослуховування з ліричною піснею «Сплету вінець…» Ще хотілось би додати, що в усіх перелчених пунктах збору українців ваша горе авторка бувала і не раз, але студентів все ж таки зустрічала там не так часто, ну хіба що, в Українському світі чи на зборах біля посольства, а наприклад, в церкві молодих людей майже зовсім не було.
Але мушу визнати, з іноземних студентів у Польші українців бльше за все і з деякими з них мені випала нагода познайомитись. Чому саме молоді люди обирають Польшу, а не на приклад інші Европейські країни, зрозуміти легко - Польша порівняно близько, але треба ще врахувати той факт багатьом із них не склало великих проблем оформити собі карту поляка, так як на Захдній Україні ну як не в кожного так через одного можна знайти якогось прадідуся чи бабусю із польським прізвищем. От моя нова сусдка Мар’я як раз таким шансом і скорислалася, вивчила швиденько мову, закінчила екстерном школу і в свої 19 вже закінчує третій чи четвертий курс UW. Окрім безпосередньо студентів з картою поляка є тут і ті, хто одразу поступав сюди ціленаправлено на платні програми - такі собі мажорики. Їх можна вичислити по тому, що більшість з них схожа на хіпстерів з айфонами (в поляків цієї буржуазної диво- техніки я помічала мало, вони більш прості люди). Можна звичайно було б і знайти мені одразу свою компанію і не паритись але від наших студентів ці студенти теж відрізняються. З українського в них залишилась хіба що мова, а все інше - це бажання залишитись у Європі. Мене з моїми ностальгуючими за колишнім «золотим часом» намірами вони не розуміли і не розуміють. Хоча, це мабуть одна я така тут як герой одного відомого фільму Данило Багров, який вважає, що на Батьківщині живеться однозначно краще. Ще вони називають гуртожитки академіками а вахту рецепшином. Для них стало великою новиною, що гурт Ляпіс Трубецкой остаточно розпався. Їм невідомо хто такі Єгор Лєтов та Олександр Башлачев, а при слові Янка, від одного малого я почула: «Тааак, Бьянка, ми її як після клубу бухенькими йшли, то співали колись…» :(
Після загальної опису моїх спостережень за українцями у читача може скластися хибне враження, що більшість українців, тут нещасливі чи просто втрачені для світу люди - це зовсім не так. Більшість із них повертатися до дому не збирається, особливо ця теза стосується молоді, бо переважна більшість себе в чомусь і знайшла. От як моя сусідка Мар’я, яка після закінчення бакалаврату в UW планує шукати щастя в Голландії. В українському хорі мені довелося познайомитись з досить цікавими та творчіми особистостями, є тут і український театр і україномовні друковані видання - ціла інфраструктура. А що я? А я, от як співається в тій пісні: "Як би не мороз, як би не мороз, та не полягла роса… Ой пішла би я, ой пішла би я до Тернополя боса….."