(no subject)
Новорічної ночі я бухав на самоті мав насичену культурну програму, і, доки по tvi (навіки слава інтернетам і онлайн-трансляціям) не розпочався концерт-триб'ют Братів Гадюкіних, якого я раніше не бачив, бо останні місяці провів у безперервних пошуках-втратах-знаходженнях-себе-стражданнях-мєтаннях-і-таке-інше, так от, доки він не розпочався, встиг прочитати дві поетичні збірки, які, разом з іншими корисними книжками, завбачливо придбав до свята.
Перша з них була дебютна збірка Ірини Шувалової "РАН" (Смолоскип, 2011). І тут я хочу взагалі розповісти про жіночу поезію і чому до неї хочеться час від часу звертатися. Точніше, за жіночу поезію "взагалі" нічого не скажу, бо для цього її треба дофіга прочитати, а от чому люблю слухати й читати сучасних українських поеток, скажу.
Тому що вони не мають (принаймні так здається) великих претензій на надзвичайну оригінальність, пророчу геніальність і передплачене місце у вічності. Натомість, різною мірою, але все ж таки глибоко копирсаються у собі й виплескують те, що знаходять, на папір. Вони щирі, одне слово. І оскільки щирі, то й пишуть переважно "про это", у різних варіаціях, відтінках і аспектах, від ніжного кохання до випадкового сексу. До певної міри розчинивши ці свої історії й душевні маяння у ліричних образах, а до певної міри залишивши голяка, "як є", пропонують короткий екскурс у ніжний (часом жорстокий, розхристаний, навіть інколи маскулінний, та все таки ніжний) світ жіночої душі. За це й лю.
Бо хлопці, звичайно, так "про это" не напишуть. Вони будуть тримати плечі широко і з нутра нічого не вишкребуть. І спробуй ти вишкреби - ще виявиться, шо ти нє ліхой повєса, а так, прибита самотня пічалька, хто ж так просто зізнається, навіть ховаючи то всьо в "ліричні образи". Мужик має бути зі сталевими яйцями, на те він і мужик, хай он пише про те як родіну любіть. Бувають, звичайно, винятки, типу Чубая старшого, які вміють, але на те вони й генії, щоб траплятись нечасто.
Повертаючись до збірки Шувалової - вона прекрасна. Шкода що читав уже сильно напідпитку і запам'ятав лише загальне враження.
Друга книжка була "Три перстені" Антонича. Будучи людиною неосвіченою, я Антонича, як і багатьох інших шанованих і не дуже авторів, до цього читав лише поспіхом, а уважно - ніколи. І перше, що маю сказати - дай боже, щоб у нас усі збірки поезії видавалися так якісно. Дивна черговість Шувалова - Антонич далася взнаки і більшу частину збірки не міг зловити кайфу. Аж доки, вже зовсім п'яний, не почав читати вголос. І чи то все й без Богдана-Ігоря вже було хиталося, чи то зійшло на мене прозріння, але, так сказать, поезія піснею попливла по прокуреній кухні. Тож, виявилося, що Антонич теж кльовий.
А ви як святкували?
Перша з них була дебютна збірка Ірини Шувалової "РАН" (Смолоскип, 2011). І тут я хочу взагалі розповісти про жіночу поезію і чому до неї хочеться час від часу звертатися. Точніше, за жіночу поезію "взагалі" нічого не скажу, бо для цього її треба дофіга прочитати, а от чому люблю слухати й читати сучасних українських поеток, скажу.
Тому що вони не мають (принаймні так здається) великих претензій на надзвичайну оригінальність, пророчу геніальність і передплачене місце у вічності. Натомість, різною мірою, але все ж таки глибоко копирсаються у собі й виплескують те, що знаходять, на папір. Вони щирі, одне слово. І оскільки щирі, то й пишуть переважно "про это", у різних варіаціях, відтінках і аспектах, від ніжного кохання до випадкового сексу. До певної міри розчинивши ці свої історії й душевні маяння у ліричних образах, а до певної міри залишивши голяка, "як є", пропонують короткий екскурс у ніжний (часом жорстокий, розхристаний, навіть інколи маскулінний, та все таки ніжний) світ жіночої душі. За це й лю.
Бо хлопці, звичайно, так "про это" не напишуть. Вони будуть тримати плечі широко і з нутра нічого не вишкребуть. І спробуй ти вишкреби - ще виявиться, шо ти нє ліхой повєса, а так, прибита самотня пічалька, хто ж так просто зізнається, навіть ховаючи то всьо в "ліричні образи". Мужик має бути зі сталевими яйцями, на те він і мужик, хай он пише про те як родіну любіть. Бувають, звичайно, винятки, типу Чубая старшого, які вміють, але на те вони й генії, щоб траплятись нечасто.
Повертаючись до збірки Шувалової - вона прекрасна. Шкода що читав уже сильно напідпитку і запам'ятав лише загальне враження.
Друга книжка була "Три перстені" Антонича. Будучи людиною неосвіченою, я Антонича, як і багатьох інших шанованих і не дуже авторів, до цього читав лише поспіхом, а уважно - ніколи. І перше, що маю сказати - дай боже, щоб у нас усі збірки поезії видавалися так якісно. Дивна черговість Шувалова - Антонич далася взнаки і більшу частину збірки не міг зловити кайфу. Аж доки, вже зовсім п'яний, не почав читати вголос. І чи то все й без Богдана-Ігоря вже було хиталося, чи то зійшло на мене прозріння, але, так сказать, поезія піснею попливла по прокуреній кухні. Тож, виявилося, що Антонич теж кльовий.
А ви як святкували?