Love Story_Olya&Renat, частина 2
Проект - "Емоції п'ятниці".
Love Story_Olya&Renat - частина 1
частина 2
А вже за тиждень вони сиділи на терасі її заміського будинку. Пили чай, смакували пісочними тістечками.
Він зателефонував, повідомив, що хоче її побачити. «Знову? Навіщо?». Вона погодилась, бо хотіла того ж. Він телефонував їй ще зо 5 разів з авто, аби уточнити адресу. Нарешті за ворітьми почувся звук гальм, авто зупинилося. Вона вийшла відчиняти. Обдумала попередньо кожен свій порух. Свіжа, виспана, адже нарешті у відпустці, енергійна, в білому літньому костюмі, майже, як юна Аліса Мілано. На обличчі практично не було косметики, волосся каштановими пасмами спадало на плечі і цілувалося собі крадькома з вітром. Він вийшов з авто із букетом червоних маків. Такі квіти він приносив тоді… в минулому.
У неї не пітніли руки і не німіли губи, вона була в своєму домі, у своїй гіперболізованій фортеці. Вони пройшлися садом, літня ніч уже випустила своїх комариків, які охоче кусалися. Вона запропонувала піднятися на терасу.
Розмова почалась банально: «гарний будинок», «як робота?», «спекотне літо» …пили медовий чай, хитались на кріслах-гойдалках…час летів. Розповідали один одному про свої перспективи і про перемоги. Вона і не здогадувалась, що він тепер філософ... О, як це чудернацько. «Цей чоловік із зовнішністю Ніколаса Кейджа і голосом Євгенія Дятлова філософ? Чому тиждень тому вона не помітила цього?». Вона не помітила тоді, як він назвав племінницею дівчину, яку вони зустріли той раз в кафе. Дівча приїхало підкорювати столицю і було безмежно раде допомозі дядька. Але чому тиждень тому він їй не сказав про це? А чому вона не спитала? І чому вона черговий раз втекла?
Для нього стало відкриттям те, що вона пише історичні романи. Вони не знали один про одного багато, але ніч була надто коротка для балачок. Їм було добре разом ось так сидіти, пити медовий чай… У неї навіть не виникло думки, що цю ідилію може щось зруйнувати. Враження було таке, що вони не просто добрі знайомі, а розуміють один одного ще з першої літери слова, з напівзвуку. «Невже ми створені…?». Ні, такої думки вона більше не припускала. 12 років тому, коли відбулась їх перша зустріч, кохання, море, пісок... Але минуло 12 років. Перед очима, наче з’явилась донечка, яка запитувала: «Мамусю, то це мій батько?», - ідилія зникла.
Вона відчула його руку на плечі.
«Олю, тобі погано? Щось не так? Чому ти мовчиш?». - Доторк привів її до тями.
- «Донька, я мала їй зателефонувати, вона у бабусі».
- «Олю, у тебе є дитина? Ти одружена? Хто твій чоловік?» - він посипав питаннями.
- «Так, є донька, 12 років. Ні, я не одружена, батько дитини загинув... нещасний випадок на яхті».
Далі вона мовчала. Він хотів прочитати у її очах радість, але там була порожнеча, глибока блакитна порожнеча. Ніч стихла. Оля зіслалась на головний біль, провела його до авто.
- «Можна я ще до тебе якось завітаю?»
- «Так, коли захочеш».
- «Ти познайомиш мене з донькою?»
- «Так, мабуть, пізніше…а втім…», - вона не договорила. Він уже сів у авто. Спалах фар наче пробудив її, вона махнула рукою і зачинила ворота.
Повернулась до тераси. Квіти обпалювали її своєю червоною фарбою. «Невже вона ніколи йому не зізнається? Але навіщо зараз? Адже можна було зробити це 12 років тому?». Тоді вона сама була ініціатором їх розлуки. Навіщо був потрібен їй, перспективній журналістці, юний третьокурсник істфаку і за сумісництвом продавець хачапурі на узбережжі Криму? Вона поїхала тоді, не сказавши прощавай. Розбила йому серце. Він шукав її 5 років. Нікого, окрім неї. А коли втратив надію на пошуки, пішов далі вчитися. Потім до аспірантури, згодом захистив кандидатську, мандрував Сходом. Біль вщух. Вона ж по приїзді додому і не підозрювала, що носить під серцем маленьку Ренату. Добре, що хоч сьогодні ввечері він не запитав, як звати дівчинку. Рідні відреагували на вагітність доньки по-своєму. Батько не розмовляв з нею, аж поки внучці не виповнилося 3 рочки і вона не запитала у дідуся, чому він не спілкується із її мамою? Він пробачив. А мати, як жінка розуміла, що материнство - це найбільша радість, але інколи тихо журила доньку. Оля не хотіла, аби її називали матір’ю-одиночкою, вигадала історію про батька дитини. Знайомі співчували. Хтось здогадувався, що це не зовсім так. Гордість не дозволила Олі повідомити Ренату новину. Вона не знала, як він відреагує, та й після того, як вона від нього втекла, просто не бачила сенсу казати йому правду. Вагітність проходила легко, Оля дописала дисертацію, а відразу після захисту, поїхала у пологовий. Коли Ренаті було півроку, Оля вийшла на роботу. Важко було поєднувати роботу в газеті, в інституті і бути повноцінною мамою, але вона змогла. Звичайно, Олі допомагала мама. У Ренати ще й досі проскакує у звертання до бабусі то «ма», то «ба». Здавалося, все нормально. Є донечка, яку Оля безтямно любить, перспективна робота, все є, але нема Його.
Як вони «знайшлися»?
***
З того часу, як Оля бачила Рената, пройшло 10 років. Вона нарешті вирішила взяти відпустку. Поїхати на море. Кошти дозволяли відпочити не лише в Криму і Оля обрала Гоа. Її з дитинства манили герої індійського кіно. Вирішила поїхати одна. Донечку залишила у батьків. Величні старовинні собори, монастирі, фортеці, затишні вілли розкидалися вздовж узбережжя. Оля відвідала храми, церкви… Встигла побувати навіть на плантації спецій. В готелі їй запропонували з іншими відвідувачами поїздку на яхті вздовж побережжя Гоа. Вона погодилась. Оля фотографувала, здавалося, кожен квадратний сантиметр побаченого. На корпусі яхти їй сподобався малюнок, і його вона теж вирішила увіковічнити в кадрі. Оля хотіла, було, поборотися із вітром і мало не вилетіла у море. Хтось встиг підхопити її.
- «Дякую, ви мене врятували», - тремтячим голосом сказала Оля, поправляючи кофтинку, що оголила її плече.
- «Будь ласка, Олю, я готовий це робити й далі», - відповів незнайомець.
Оля підвела очі і побачила Рената. У таких випадках у індійському кіно актриси непритомніли. Оля не піддалась емоціям. Ренат запропонував їй присісти. Оля ковтнула води.
- «Що ти тут робиш? Теж на відпочинку?», - спитала вона.
- «Так, захистив кандидатську і вирішив поїхати сюди, вже 5 років не відпочивав».
- «А ти? Сама чи з кимось?».
- «Ну, коли вже мене взявся рятувати ти, то певно сама».
- «Олю, скільки часу ми не бачилися… 5 років тому я втратив надію тебе знайти. Чому тоді в Криму ти зникла безслідно?».
- «Ну, знаєш, молодість!».
Вони жартували, сміялися, виявилось, навіть жили в одному готелі і за увесь відпочинок зустрілися ось так випадково на яхті. Він відлітав сьогодні, відразу ж після їхнього повернення на берег.
- «Олю, я подзвоню тобі, приємно було побачитися».
Ось так вони зустрілися на іншому кінці світу через 10 років і йому просто було приємно її побачити. Вона повернулась до Києва. Загрузла знову у роботу. Чекала дзвінка, він не дзвонив. З часу їхньої зустрічі в Гоа пройшло 2 роки.
© Людмила Водяницька
Далі буде...