саме так.

[luckydream]

Знову…
Знову кавовий смак.
Так просто.
Вийти з таксі біля кас, спитати квитки, простягнути гроші…Через годину-дві вже дивитися у вікно потягу. Рахувати дерева та вагони зустрічних велетнів, курити у тамбурі, ховатися від сусідів, яким кортить поговорити «за життя»… Просто.
Видих.
«Ти кликав?...Ти мене кликав, брате?»
«Так, дитино, я скучив.»
«Львове…»
«В тебе щось трапилося.»
«Зі мною щось…чи хтось… трапилися. Сталися. Так.»
«Хочеш…Ти хочеш сховатися, дитино?»
«Піти…» - сльози у куточках очей та на скронях.
«Іди до мене, дитино. Та я не зможу відповісти на запитання, якого немає.»
«Пробач. Пробач мені, брате.»
Доторкнутися очима до верхівок старих будинків, а долонями - до теплого, навіть зимою, каміння. Дихати разом. Бути.
З того боку Всесвіту лунає:
- Ти коли додому? Коли?
«Додому? А я де?...»
Прискорити кроки. Навушники в вуха. Скоріше. У каву та шоколад. У старі стіни та тихий шепіт. У місце без зв’язку.
«Сховалася, дитино?»
«Тільки нікому не кажи. Нікому-нікому, добре, брате?»
«Ніхто не почує… В тебе холодні очі. Закрий їх. Закрий і нічого не бійся, дитино.»
І знову дихати разом. Так, нічого і нікого.
- Ось Ваша чоколяда.
- Але ж я…
- Ви все одно її завжди замовляєте, коли в нас з’являєтеся, це ж так?
- Дякую, це саме так…Саме так.