Про "геополітику" та привабливість "русского міра". Ч. 3
Нам важливо розуміти, як сприймають світ імперці, через такі три причини:
- щоб майбутні дії Росії були для нас більш передбачуваними й ми могли заздалегідь до них готуватися та діяти першими;
- є певна надія, що гарно їх зрозумівши, ми зможемо впливати на світ їх уявлень та бажань у вигідну нам сторону, вести пропаганду, здійснювати дезинформацію. Так, інформація, яка зовсім не відповідає дійсності, але гарно вкладається в картину світу та є емоційно привабливою, сприймається як достовірна;
- у нас є значна частка населення, вразливого для російської пропаганди "русского міра". Розуміння, як влаштоване їхнє самосприйняття та чому "русскій мір" приваблює їх, допоможе більш якісно нейтралізувати ворожу пропаганду та правильно здійснювати контрпропаганду. У багатьох з нас є схильність до спрощення, мовляв, це вони просто такі інфантильні совки. Але такі констатації мало допомагають.
Звісно, така складна та стійка система уявлень про себе та навколишній світ, яку я змалювала у двох попередніх частинах, не може грунтуватися лише на "інтелектуальному", ідейному підгрунті. Має бути й емоційна основа, підсвідома або напівсвідома складова. Сила цієї емоційної складової стає очевидною, коли ми бачимо, як навіть найрозумнішим нашим опонентам відмовляє елементарний глузд, як плутаються причина та наслідок. Без розуміння емоційної складової ідеології на супротивника впливати складно.
Зазвичай державу та державний апарат порівнюють з батьківською фігурою, власне, таке сприйняття є усталеним та звичним. Але гадаю, що для розуміння супротивника нам важливо усвідомити, що імперія для нього - не батьківська, а швидше материнська фігура. Імперія та держава, яка уособлює цю імперію - це грандіозна, безмежно сильна та безмежна в просторі мати, як її сприймає немовля або дитина, яка щойно навчилася ходити.
Особливості цього сприйняття сформувалися у первісні часи та є загальновідомими:
- мати контролює життя та смерть немовляти;
- мати всесильна;
- мати є усім всесвітом, поза матір*ю або нічого немає, або страшний таємничій хаос;
- немовля теж є частиною матері, в нього немає окремої свідомості. Це цілковите злиття;
- мати піклується про немовля, годує та захищає його, вона є джерелом життя, вона ж є основною небезпекою (якщо мати залишить немовля або перестане його годувати, воно швидко загине);
- закони побудови всесвіту є невідомими немовляті, замість цих законів воно послуговуєтся образом (не ідеєю, в нього ще немає ідей) чарівного контролю матері над природою.
Фігура батька ніколи не сприймається як аж настільки всеохоплююча, відносини з нею не характеризуються таким цілковитим злиттям, батьківській фігурі не приписують таких чарівних можливостей з контролю всесвіту аж до скасування законів природи.
Злиття понять
Колись дуже давно, коли зароджувалася, розширювалася та утверджувалася російьска держава, в уяві майбутніх росіян образи імперії, держави та батьківщини ("родіни") нерозривно сплелися й через це понівечилися. В нормі усі ці поняття мають бути розділеними у розумі громадянина, бо вони дійсно позначають різні речі.
Коли росіянин каже про безмежність імперії, він одночасно на певному рівні уявляє безмежний стандартний "російський" пейзаж, ажно до березок; тобто це безмежність "родіни", рідного краю. Ці поняття невід'ємні. Крах чи урізання імперії виглядає для росіянина як втрата цього пейзажу, втрата "родіни", окупація. "Країна" та "імперія", "країна" та "державний апарат" зливаються в одну безмежну сутність. Як російським просторам в уяві росіянина немає кінця й краю, так і імперія, і державний апарат мають бути безмежними. Цей образ вбирає в себе стільки, що перетворюється на неймовірну хімеру, настільки велику у всіх можливих вимірах, що аналогом може бути лише мати, як її сприймає немовля.
Оскільки імперія, держава - це в реальному вимірі передусім державний апарат, а імперія й "родіна" сприймаються як одне й те саме, то будь-які посягання на державний апарат, імперську символіку, тощо, сприймаються як спроби нападу на "рідні берези", на безмежні російські простори, як напад на велике материнське тіло.
Щоб зрозуміти, що це та як воно відчувається, треба уявити, як самі різні поняття, які стосуються спільного життя людей на певній території, з*єднуються та зливаються в одне ціле, яке вже не можна охопити розумом, а лише емоціями. Держава, країна, фізичний простір, природні характеристики території, державний апарат, імперія, окрема людина, виробництво, правитель, церква - це не окремі речі, разом вони утворюють щось величезне та незмінне, життєдайне та вбивчє - "родіну-мать".
Скористаюся чужою аналогією - це сприйняття можно порівняти із уявним сприйняттям світу блохами, які живуть на собаці-одинаку, їдять собаку, вона їх везе у невідомому напрямку (але альтернативи немає, дістатися іншого місця можна лише на собаці), на ній вмирають, вона їх може знищити, якщо почухається. Тобто безальтернативність безмежна - життя є лише на собаці. Якщо собака загине, усіх чекає страшна смерть на трупі. Собака є умовою існування будь-чого іншого у житті блох.
Ця цілковита безальтернативність обумовлює неможливість описати власне життя за допомогою розуму, інтелекту. Розум вимагає порівнянь: тепле-холодне, високе-низьке, світле-темне. Там, де є безальтернативність, є лише емоційне сприйняття, відчуття, неясні риси, які, втім, все обумовлюють. "Умом Росію не понять, в Росію можна только вєріть", якось так. Є собака, вона така, яка є, не підлягає пізнанню, але можна "відчути", пізнати через досвід, як тут усе влаштовано.
(Доречі, спроби описати ці правила, тобто зрозуміти Росію розумом, зазвичай викликають у росіян сильну агресію, яка виходить за рамки несприйняття критики).
Треба зауважити, що емоційний зв*язок з тим, що уявляється абсолютно безальтернативним, є неймовірно сильним, нерозривним. Водночас він може бути майже не усвідомленим. Ми не помічаємо власне дихання та серцебиття. Отже, росіянин в нормі не буде днями розмовляти про "родіну-мать", як він не розповідає усім про роботу власного шлунку або нирок. Але достатньо йому відчути щось, що торкається його зв*язку з "родіною", як з*явиться реакція - це "щось" торкнеться того самого нерозривного емоційного зв*язку. Цей зв*язок - не любов, бо любов передбачає усвідомлення та певну окремішність - щоб щось любити, треба розуміти, що воно - не ти. Це швидше відчуття обумовленості власного життя існуванням отієї величезної "родіни", яка є "усім".
У "добрі" часи це може бути не дуже помітним, сторонній спостерігач може не розуміти характер зв*язку росіян з Росією. Але коли росіяни відчувають загрозу своїй "собаці", їх неспокій та агресія можуть дуже швидко сягнути небес. Власне, це ми зараз спостерігаємо. Уявіть, що ви спокійно живете, аж тут якісь гади починають видирати землю у вас з-під ніг, в прямому сенсі. Уявіть рівень своєї паніки. Мабуть, це буде щось близьке до того, що відчувають росіяни. Те, що "видирання землі" відбувається в їх уяві, мало що змінює.
Але у "добрі" часи вони будують свою державу відповідно із своїми уявленнями про неї та світ у цілому. Й цим пояснюється загальний низький рівень ефективності усіх державних структур, навіть коли в їх будівництво вкладають неабиякі інтелектуальні та матеріальні ресурси. Коли люди насправді щиро відчувають, що "родіна-мать" - це безмежно сильна чарівна постать, яка обумовлює їхнє життя, вони не можуть ані створити інструменти контролю за державними органами, ані навіть організувати ці органи так, щоб вони гарно працювали. Цим також пояснюється слабкість недержавної сфери - бо все недержавне є лише іграшками, які мало впливають на реальне життя.
Отже, через поєднання та плутанину володаря (правителя), держави, імперії та "родіни" (рідної землі), держава для росіян має не лише характерні для традиційних культур риси батьківської фігури, але поєднує батьківські та материнські риси. Таке поєднання сягає навіть не часів первісних держав, а додержавних часів, родового ладу, образу землі-матері, що народжує, годує людей і вбиває.
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, варто порівняти з Україною, де Україна (рідна земля) - то виразно "жіноча" фігура, але не "мати", а жінка, якою треба опікуватися, часто вона постає у вигляді юної дівчини, щодо якої ті, хто уявляють, відчувають себе "старшими". Це поєднання "Україна-вітчизна" може "мати державу", український народ може здобути державність або втратити, але Україна-вітчизна при втраті державності нікуди не зникає. Державність може бути ознакою України і народу, але держава та Україна не зливаються в одне, а саму державу не репрезентує "володар".
"Володар" у цій системі образів або взагалі відсутній, або це "слуга" України-жінки, той, хто має про неї піклуватися. Він фізично не може Україну "уособлювати". Власне, це більш зріле сприйняття суттєво різних явищ.
В російському випадку уособлення чоловіком-володарем "родіни-матері", яка одночасно імперія, одночасно державний апарат, одночасно безмежний простір, одночасно рідні берези та мала батьківщина - загальне місце (далі про це ще буде).
Імперія як живий всесвіт
Легко помітити, що претензія на статус окремої цивілізації є дуже важливою, й це не якийсь новітній винахід, цій претензії не одне сторіччя. Власне, сама назва "русский мир" розповідає нам про те, що всеохопність є важливою рисою "російської ідеї". Іншими суб*єктами визнаються лише країни, які демонструють певний рівень егоцентризму та цілісності, із схильністю дещо замикатися всередені себе. Так, ця роль визнається за Сполученими Штатами та Китаєм. Недооцінка ролі ЄС, гадаю, походить не лише через його "роздрібленість", але й через більшу "відкритість" Європи зовнішнім впливам. Росію прихильники "русского міра" теж безперечно бачать як окремий всесвіт, рівний з США та Китаєм, та іраціонально оцінюють російську потугу як більшу, ніж європейська, хоча це й очевидний економічний та військовий нонсенс.
Адже лише Росія - справжня, "рідна" мати, мати-всесвіт. У всесвіта є така властивість - на певному рівні сприйняття він безальтернативний, бо охоплює собою "все". Те, що поза ним - несправжнє, негідне, чуже, вороже, є проявом "хаосу". Інші "матері" - несправжні, чужі, тому ворожі.
Це дитяче сприйняття не заважає раціонально користуватися благами, що поставляються іншими, які не є суб*єктами емоційного зв*язку. Тому на побутовому рівні росіяни можуть споживати американські товари та послуги, й одночасно паплюжити США та їх досягнення, захищаючі образ "матері" та свій зв*язок з нею.
Однак під час кризи, що спонукає до більш глибокого "занурення" людей у область підсвідомого, гадаю, тема "годування" матір*ю своїх дітей може ставати більш актуальною та входити у суперечність із раціональним вибором. Тому вибір російською владою виду санкцій (обмеження імпорту сільскогосподарської продукції) є певною мірою дуже закономірним - це економічна нісенітниця, але правильний крок з емоційної та "психологічної" точки зору. Звісно, такі дії пришвидшують занурення.
Відповідно, країна, яка не претендує на роль "всесвіту", сприймається імперцем як недо-материнська, а такої специфічної матері він конче потребує. Якщо матері немає, він поринає у неспокій та відчуває себе полишеним, самотнім, нічиїм. Це сильні та іраціональні емоції, які неможливо заспокоїти політичними свободами та матеріальним добробутом. Неможливість сформулювати, чого ж не вистачає, ситуацію не змінює, а лише погіршує. Інколи можна почути розмови про те, що "якось же люди живуть в маленьких країнах", та саме лише виникнення таких тем демонструє невпевненість, що можна жити і відчувати себе належним такій країні без страждання (досвід перебування за кордоном на такі речі мало впливає).
Якщо особистість на певному рівні назавжди емоційно пов'язана із всемогутньою матір'ю до такої міри, що не може розвиватися окремо від неї, збільшення комфортного простору відбувається за рахунок загарбання материнською фігурою усього навколишнього "чужого" світу
Тобто уявлення про власну державу як окремий всесвіт необхідно містить в собі ідею "розширення". Власне, спроба розширення може навіть ставати першою реакцією на дискомфорт. При цьому кордонами такого розширення стають лише межі "іншого всесвіту", якщо, звісно, не виникає ідея поглинення одним всесвітом іншого (як, наприклад, поглинення соціалістичним російським всесвітом капіталістичного). Нездатність серйозно сприймати міждержавні кордони є в цій системі координат природньою та невід*ємною. Власне, це є основою сприйняття інших країн як "поля" для гри.
В межах цього сприйняття громадянин, окремий від держави, не існує. Ідея "прав людини" є нонсенсом, адже "людина" як така відсутня. Збільшення розміру держави означає, що кожний окремий громадянин теж щось "набув", це викликає ейфорію. Зменшення розміру держави означає "втрату" окремим громадянином "часточки тіла" та викликає розпач. Дії держави - це ції громадянина, подивитися на дії держави "зовні" він не здатен. Доходи та власність громадянина - це те, що "дала" йому держава й чим вона може певною мірою розпоряджатися на власний розсуд. Доходи та власність оцінюються як трохи "чарівна" річ, їх не стосуються закони та правила (які є явищем раціонального всесвіту).
Батько та мати в одному: терор та "порядок"
В той же час не можна не помітити, що батьківська фігура теж є важливою для росіян та теж певною мірою уособлює собою державу. Особливість в тім, що батьківска фігура володаря в Росії не лише уособлює державний механізм, апарат, а зливається з усією країною. Ми пам*ятаємо, що країна, простори, берези та імперія, її механізм - це все одна суцільна родіна-мать. Правитель теж є невід*ємною частиною цього жіночого, материнського образу. Він не відділяється від березок або лікарень, або камчатки, або балістичної ракети, або "дедивоєвалі". Підкреслена фалічність, акцентування "альфа-самцовості" не робить правителя одним із багатьох самців, які конкурують за жіночу постать, знищують один одного у боротьбі. Бо такі самці є легко змінними, а російський правитель має бути сталим та вічним, або принаймні намагатися бути таким. Власне, боротьба за пост правителя є емоційно неприйнятною для росіян, тому уся фалічність та самцовість виявляється дещо штучною, адже будь-яке "мачо" має стверджувати свою владу у боротьбі, а фігура правителя виглядає надто безальтернативною для такого ствердження.
Конкуренція чоловічих постатей тут можлива, але обмежена. Заміна одного правителя на іншого можлива лише через повну імпотентність старого, як це було з заміною Єльцина на Путіна. Інші підстави заміни навряд будуть сприйняті.
Екстатичний образ "вояка Стрєлкова-Гіркіна" - то приклад конкурента, нового подружжя, нового чоловіка для "родіни", мужа, поява якого може означати, що під час кризи та загострення усіх процесів від постаті правителя очікують особливо сильної "ерекції", а натягнути цю "ерекцію" на Путіна стає трохи заскладно. Що, звісно, не означає, що заміна одного правителя на іншого буде простою - навпаки, швидше, ніякої зміни не буде до останнього.
З цього зрозуміло, що напівсвідомо для багатьох росіян Росією досі править "цар", і навіть не абсолютний монарх європейського гатунку, подібний до Короля-Сонця, і не сучасний азійський монарх, що поєднує риси патріархального кланового вождя і авторитарного тирана. Ні, Росією править дещо видозмінений сакральний "цар" давнини, той самий, від особистих потенцій якого залежить задоволення "родіни"-матері і доля народу. Від його вправності і чеснот залежить врожай і виробництво, і військова міць, і дух народу, а не лише від раціональних і природніх умов та організації праці. Звідси віра, що особливі якості "рускава человєка" можуть нівелювати будь-які природні обмеження і нахрапом, на "чеснам словє" досягти того, що іншим вдається терплячою, довгою, наполегливою працею та організацією.
Але цей російський "сакральний цар", ставши царем, перебирає на себе риси родіни-матєрі.
Отже, правитель теж є певним чином "матір*ю", часткою матері, життєдайною силою, вічною, незмінною. Як у давніх єгиптян жінка-фараон надягала штучну бороду, так у росіян правитель надягає роль життєдайної хтонічної сили, зливається з нею у химерному половому акті, де величезна материнська фігура трахає сама себе за допомогою фалічного самця, якого вона, власне, вже зжерла, тому він став вічний, а від того злягання народжуються ракети, гармати, врожай зернових, гради та солдати. Його фізична смерть викликає розпач, горе, відчуття, що життя скінчилося або сильно похитнулося - як було після смерті Сталіна. Жодного "король умєр - да здравствуєт король". Правитель - це щось середнє між атлантом, який тримає на плечах небо, та матір*ю-сирою землею, яка тримає на собі _усе_.
Таке злиття жіночого та чоловічого образу в особі правителя не є нормою, наприклад, для монархічних країн, бо там монарх - відчутно батьківська фігура. Воно не є звичайним для класичних примітивних суспільств з їхніми ритуальними "царями", роль яких - запліднити землю та загинути, коли їхні кондиції погіршились або військова невдача, поганий врожай або епідемія показали, що вони не торт. Якщо вже щось і вважати російським винаходом, то оце "самодержавіє і народность", сталість сакрального "царя", якої він набуває, коли зливається з "родіною".
За рахунок злиття батьківської та материнської фігур, володаря-уряду-державного механізму та "родіни", збільшення потенцій володаря означає посилення "родіни". Навіть якщо державний апарат стає більш потужним для здійснення терору проти громадянина, це одночасно відчувається як певний позитив, бо материнська фігура "родіни" стала сильніша, а могутня матір викликає одночасно любовне захоплення і жах. Отже мати - "родіна", що поглинає свою "дитину", сприймається нормально, бо її сила відчувається певною мірою - іноді і під час втрати фізичного існування - як посилення і перемога дитини. Образи рідної землі (особливо в давні часи) взагалі викликали подібні почуття, але лише іноді материнський образ "родіни" повністю з'єднувався з механізмом управління і владарювання держави.
Крім того, здійснення терору сприймається як необхідне для "наведення порядку", а "порядок" - це ознака всесвіту, яка відрізняє його від хаосу (руйнування та смерті, які несе хаос). Й одночасно це - ознака цивілізації, яка відрізняє цивілізацію від первісного, дикунського стану. "Порядок" - це глибоко позитивний за своєю природою образ. Уявлення, що в Росії, на відміну від України, є "порядок" - це джерело сильних позитивних емоцій й одночасно страху, бо Україна з її хаосом знаходиться дуже близько, Україна об*єктивно є дуже схожою на Росію, тобто від хаосу російську людину відділяє тонка шкарлупка та особисті зусилля володаря.
Одночасно росіянин себе самого сприймає як джерело хаосу, істоту, яка потребує упорядкування, в тому числі через терор та необмежене посилення "матері". Він відчуває себе нездатним зорганізувати власне життя "цивілізовано", упорядкувати його. Або, принайнмі, завжди поряд є якісь "сусіди", теж росіяни, але неякісні, які потребують силового упорядкування. Тому, наприклад, ідея застосування сили до наркоманів аж до їх знищення викликає схвалення навіть у спокійні часи. Під час кризи легко стають прийнятними навіть "профілактичні розстріли", вони не викликають ані жаху, ані протесту, якщо подані як метод наведення "порядку" (їх дієвість насправді не має значення).
Уявлення росіян про порядок є досисть специфічними. адже власне упорядкованості, чіткості, послідовності та інших типових ознак у цьому порядку немає. Якщо завести розмову з іншого боку, росіяни зазвичай визнають, що бардак - це типово російське, що німецька упорядкованість - це щось чуже та навіть неприємне. В розмові з будь-яким росіянином ви за декілька ітерацій досягнете межі, коли він скаже "суворість наших законів компенсується необов*язковістью їхнього виконання", й 99% з них відчують при цьому певне задовлення собою та Росією.
Що ж таке російський "порядок"? Власне, це застосування владою сили та насильства до громадян (носіїв внутрішнього "хаосу") та інших країн - носіїв зовнішнього небезпечного хаосу, які є водночас "полем гри". Настання або ненастання впорядкованості після застосування насильства не є чимось важливим. Якщо впорядкованість не настала - застосували мало сили, треба більше. Або об*єкти, до яких застосовували сили, є вже занадто спорченими, тому теж треба більше сили.
Але не будь-яка влада має "право" застосовувати силу - лише "материнська" сила несе цей чарівний "порядок" без упорядкованості. Застосування сили тим, в кого немає "ліцензії" від "родіни-матері" є порушенням "порядку", злочином. Не тому, що особа має певні права, на які ніхто не має посягати, а тому що насильство застосоване не тією особою. Отже злочин оцінюється не через те, які права жертви порушені, а через те, хто його здійснив.
Але є дещо набагато гірше - це застосування не лише насильства, а будь-якого примусу стороною, яка начебто претендує на роль материнської фігури, але не є нею. Наприклад, державними органами України. Це сприймається водночас як щось неймовірно смішне та страшенно небезпечне. Це безглуздя, це нонсенс, це "безсильні потуги" та "нелюдські злочини хунти". Це ще гірше, ніж злочин, який можуть здійснити звичайні бандити, бо вони не претендують на роль родини-матері, а Україна, з точки зору росіян, претендує, але абсолютно безпідставно.
Ситуація погіршується ще й тим, що Україна сприймається не як просто невдаха - інша "імперія-всесвіт", як Штати або Китай. Вона може бути лише _альтернативною_ до Росії. Замінником, який намагаються проштовхнути вороги із США, начебто не бачать, що ці потуги смішні, що Україна не тягне.
Треба також зауважити, що деякі типові риси імперців, які вважають просто недоліками, насправді є необхідними частинами імперського самовідчуття. Байдужість до жертв серед власного населення - бо питання життя та смерті вирішує "мати". Схильність перебільшувати значущість та впливовість власної країни - на символічному рівні усі "всесвіти" однакові, бо кожен з них містить "все". Нездатність розуміти причинно-наслідкові зв*язки - це є типовим для немовляти. Нездатність розуміти, що політичні дії приносять певні наслідки - бо все одно все вирішує "мати"-імперія. Відсутність почуття провини за власні вчинки - бо там, де немає впливу, там немає й провини.
Російські "ліберали" та імперія
(кавички використувуються не для надання емоційного забарвлення, а щоб позначити умовність терміну "ліберал")
Гадаю, таке сприйняття світу багатьма росіянами пояснює, чому настільки часто "російський ліберал закінчується на українському питанні". Ліберал може на свідомому рівні не бажати жити в імперії, бути прихильником свободи слова та європейських цінностей. Але яким би він не був просунутим, він швидше за все бачить Росію як "мати"-імперію, всесвіт, безмежну чарвіну постать, поза якою "немає життя". Й різниця між звичайним, відвертим імперцем-шовіністом та таким лібералом полягає в тому, що імперець бажає лише, щоб імперія була великою та могутньою, а ліберал - ще й щоб внутрішнє життя імперії було побудоване на певних "гарних" правилах. Але він зовсім не бажає "матері" зникнення або "страждань". Втрата ж ноги або руки, або удар у спину важливіші, ніж правила внутрішнього життя імперії. В крайньому випадку свободами можна й пожертвувати заради "життя" матері.
"Родіна"-імперія-держава і її особливі відносини з кожним окремим росіянином, а також "особость" росіян однаково сильно вкорінені в підсвідомості імперців, патріотів, "охранітєлєй" і оппозиційно, або навіть із ненавистю, налаштованих до системи росіян. У останніх це створює образ поганої, страшної матері, якої неможливо уникнути, неможливо розірвати зв'язок з нею, нічого неможна виправити, мати-держава-імперія-"родіна" всемогутня страшна істота, непереборна. Тож залишається лише зі страхом очікувати її смерті і розпаду. Розпад країни, до речі, ввижається підсвідомо, саме як розпад тіла матері, мертвого тіла. Це, звісно, поєднується з образами загибелі і її дітей-росіян, і призводить до теми самогубства. Для тих, хто ці образи засвоїв глибоко, послаблення тиску держави означає її безсилля, крах і розпад, що тягне смерть і розпад "родіни", і є таки самогубством для населення і кожної окремої людини. Підсвідомо саме так сприймаються події 90-х. Надважливим моментом є той, що народ як спільнота не уявляє себе без імперії, без держави, що залякує, розширюється, погрожує і тисне. Саме така держава символізує міць "родіни", силу матері, отже і виживання людей.
Найпросунутіші росіяни, з тих, яких не охоплює антиукраїнська істерія, опиняються в межах штучного, уявного вибору між життям у "країні - добре облаштованому всесвіті" та хаосом, загибеллю всього, руйнацією, безнадією. Вони можуть бачити державу-"мати" як страшну, жорстоку ненажерливу істоту, яка всю свою історію харчується власними дітьми, й ненавидіти цей образ, але зазвичай не можуть _перестати бачити_ його. Для них це не хімера їхньої уяви, а страшна реальність. Поза межами цієї потвори жодної іншої Росії немає - там лише первісний хаос, смерть, відсутність будь-якого змісту, будь-якої людської культури. Таке сприйняття, звісно, дуже тяжко переносити, тому бути "лібералом" в Росії психологічно невигідно, а найвідвертіший "лібералізм" пофарбований у темні, депресивні кольори, в ньому дуже мало "життя", бо все, що стосується "життя" в уяві "ліберала" зжерла страхітлива "мати".
Якщо розпитувати про те, як така людина бачить гарне, бажане майбутнє для Росії, вам обмалюють чарівну картину, в якій "всесвіт" ("гравець") продовжує жерти "поле", але по-доброму, зробивши так, що "поле" лише радіє тому, бо отримує від гравця щось класне, тобто те, що імперія забажає йому дати, не спитавши, чи це йому треба. Власне, ці образи майже не відрізняються від того, що малює собі в майбутньому типовий імперець.
Гадаю, Майдан з його специфічним "хаосом", візуальним та змістовним (адже Майдан не створив жодної дієвої ієрархічної структури, навіть волонтерської, а горизонтальні зв*язки були настільки обмеженими та "кривими", що зовнішні спостерігачі за голову хваталися), та подальша дестабілізація російськими найманцями та росіянами сходу України вкрай сильно вплинули на колись помірних імперців та не надто переконаних "лібералів". Співставлення "зовнішнього хаосу" та "внутрішнього порядку" посилили їхню відданність імперії або навіть запалили її.
Декілька слів щодо можливості лібералів, антисистемних та "патріотів" розірвати емоційний зв'язок із кадавром "родіна-держава".
Насправді, достатньо важко раціонально мислити і щось вирішувати із таким емоційним причепом, який весь час заносить з боку в бік, коли ти рухаєшся. Найважче тим, хто справді одержує доступ до великої влади і має вирішувати складні питання. Їм треба не втратити зв'язок із реальністю, демонструвати результати, не схибнутися на своїй обраності. Однак, є багато людей, які від джерела влади далекі, але імітують поведінку "сильних і розумних". Друга група, це люди, що їх родіна-мать справді жахає своєю міццю та ненажерливістю. Здається, ми спостерігаємо лише два способи щось зробити з цим емоційним причепом, незалежно від ідеологічних переконань та вподобань:
Перший - повний емоційний відрив від складової "родіна"; на виході маємо відвертий цинізм людей, які все, крім державного апарату, розцінюють, як ресурс, те, що треба споживати, їсти, вбивати, щоб жити; і виключно доступ до державних важелів відчувають, як зміст і сенс життя. Тобто із жахливої "родіни"-матері ті самі емоції переносяться виключно на державний апарат і правителя. Такий фінт можут утнути як олігархи, так і чиновники кооперативу "Озеро", так і інтернет-хробаки на зразок відомого Куздри в ЖЖ. Ці люди намагаються створювати враження раціональних, цинічних, беземоційних, розсудливих, зневажати тих, хто вимагає гуманності і співчуття, вони демонструють те саме "геополітичне" мислення щодо "гравців" та "поля". Але насправді ці люди просто схибнуті на емоційному зв'язку із владою, із механізмами управління держави, схибнуті через ненажерливість або через бажання відчути себе кимось важливим і могутнім у інтернет-хробаків. Це та сама емоційна залежність від материнської фігури; і посягання на цей зв'язок викликає сильні і нерозважні емоційні реакції, як посягання на зв'язок із джерелом життя.
Другий шлях - характерний для борців із "системою": від політичних активістів до звичайних людей. Замість розкласти на різні полички свої почуття до народу (співгромадян та колишніх і майбутніх росіян), рідного краю, державності, державного механізму та фігури і ролі правителя, ці люди жахливі риси деяких складових "родіни" переносять на всі інші. Сам емоційний зв'язок з безальтернативною "родіною", яка все поглинула, не змінюється за природою, тому ці люди і не здатні нічого змінити у зовнішньому світі, для них виходу немає, вони паралізовані жахливою фігурою "родини", що проковтнула їх і перетравлює. Відчуття власної беспомічності всеохоплююче, хто на нього посягає і його оспорює - той ворог і садист, бо завдає ще більших мук або штовхає на самогубство.
Наприклад, реакція на існування безсумнівно "поганої" для народу влади полягає не у випробуванні нових і нових шляхів змінити владу, і не у втечі від цієї влади геть з країни, а у самозапевненні, що вся більшість народу така сама, як влада, і нічого не можна з цим вдіяти. До цього ж безліч "наукових" праць, які особливості державного устрою та ідеологій пояснюють кліматом, наприклад, через що "поганої" влади не можна уникнути; головна ознака - відчуття повного безсилля і безпорадності, бо все закономірно і як треба, це доля, рок, прокляття тощо.
Щось подібне до другого способу демонстрували і прихильники ПР на сході України, коли одночасно вірили, що Янукович поганий до них, що ПР - бандюки і ненажери, але альтернативи їм не існує, її просто немає, все інше - гірше. А потім Янукович раптово зник і виявилося, що він нікому не потрібний, для таких сильних емоцій і лояльності йому не було жодного підгрунтя. Ми щось схоже, але набагато слабше бачили також на хвилі виборів 2010 р. - історія з "противсіхами", а після зникнення Януковича - в образі Ахметова-всемогутнього, який також виявився порожнім місцем. Тобто місце "сакрального царя" надає тому, хто його посів, певних рис всемогутньої матері-батька, а не навпаки.
Отже, привабливими рисами "русского міра" в очах його россійських прихильників є:
(щодо українців, яких приваблює "русский мір", треба ще думати, можливо, там є особливості)
1. неможливість уявити щось інше життєздатне. Коли більше нічого не існує, єдине стає дуже привабливим;
2. протиставлення "гравця" та "поля", суб*єкта та об*єкта, матері-всесвіту та первісного хаосу, цивілізації та "дикунства";
3. можливість підтримувати своє Его уявним образом сильної матері, з якою людина зливається та з якою себе ототожнює;
4. уявлення про особливі права, які надає людині та спільноті приналежність до "гравців", суб*єктів, в нашому випадку - до "русского міра"; в першу чергу мова йде про "право" не домовлятися, не зважати на думку інших, добиватися свого силою;
5. уявлення про особливу духовність тих, хто належить до "русского міра". Ця духовність полягає в невчиненні жорстоких та нелюдських вчинків, на які "русскій мір", як вважають його учасники, має право;
6. дозвіл собі "скотитися" на більш "дитячій" рівень сприйняття, відмовитися від доросої відповідальності, що дає економію енергії та допомагає вижити у не дуже придатні для виживання часи;
7. дозвіл собі насолоджуватися власною агресією, в тому числі такою, яка в іншому випадку оцінювалася би як "звіряча", але якщо вона направлена на "ворогів руского міра", оцінюється як достойне, благородне явище. This entry was originally posted at http://luche-chuchhe.dreamwidth.org/12514.html. Please comment there using OpenID.
- щоб майбутні дії Росії були для нас більш передбачуваними й ми могли заздалегідь до них готуватися та діяти першими;
- є певна надія, що гарно їх зрозумівши, ми зможемо впливати на світ їх уявлень та бажань у вигідну нам сторону, вести пропаганду, здійснювати дезинформацію. Так, інформація, яка зовсім не відповідає дійсності, але гарно вкладається в картину світу та є емоційно привабливою, сприймається як достовірна;
- у нас є значна частка населення, вразливого для російської пропаганди "русского міра". Розуміння, як влаштоване їхнє самосприйняття та чому "русскій мір" приваблює їх, допоможе більш якісно нейтралізувати ворожу пропаганду та правильно здійснювати контрпропаганду. У багатьох з нас є схильність до спрощення, мовляв, це вони просто такі інфантильні совки. Але такі констатації мало допомагають.
Звісно, така складна та стійка система уявлень про себе та навколишній світ, яку я змалювала у двох попередніх частинах, не може грунтуватися лише на "інтелектуальному", ідейному підгрунті. Має бути й емоційна основа, підсвідома або напівсвідома складова. Сила цієї емоційної складової стає очевидною, коли ми бачимо, як навіть найрозумнішим нашим опонентам відмовляє елементарний глузд, як плутаються причина та наслідок. Без розуміння емоційної складової ідеології на супротивника впливати складно.
Зазвичай державу та державний апарат порівнюють з батьківською фігурою, власне, таке сприйняття є усталеним та звичним. Але гадаю, що для розуміння супротивника нам важливо усвідомити, що імперія для нього - не батьківська, а швидше материнська фігура. Імперія та держава, яка уособлює цю імперію - це грандіозна, безмежно сильна та безмежна в просторі мати, як її сприймає немовля або дитина, яка щойно навчилася ходити.
Особливості цього сприйняття сформувалися у первісні часи та є загальновідомими:
- мати контролює життя та смерть немовляти;
- мати всесильна;
- мати є усім всесвітом, поза матір*ю або нічого немає, або страшний таємничій хаос;
- немовля теж є частиною матері, в нього немає окремої свідомості. Це цілковите злиття;
- мати піклується про немовля, годує та захищає його, вона є джерелом життя, вона ж є основною небезпекою (якщо мати залишить немовля або перестане його годувати, воно швидко загине);
- закони побудови всесвіту є невідомими немовляті, замість цих законів воно послуговуєтся образом (не ідеєю, в нього ще немає ідей) чарівного контролю матері над природою.
Фігура батька ніколи не сприймається як аж настільки всеохоплююча, відносини з нею не характеризуються таким цілковитим злиттям, батьківській фігурі не приписують таких чарівних можливостей з контролю всесвіту аж до скасування законів природи.
Злиття понять
Колись дуже давно, коли зароджувалася, розширювалася та утверджувалася російьска держава, в уяві майбутніх росіян образи імперії, держави та батьківщини ("родіни") нерозривно сплелися й через це понівечилися. В нормі усі ці поняття мають бути розділеними у розумі громадянина, бо вони дійсно позначають різні речі.
Коли росіянин каже про безмежність імперії, він одночасно на певному рівні уявляє безмежний стандартний "російський" пейзаж, ажно до березок; тобто це безмежність "родіни", рідного краю. Ці поняття невід'ємні. Крах чи урізання імперії виглядає для росіянина як втрата цього пейзажу, втрата "родіни", окупація. "Країна" та "імперія", "країна" та "державний апарат" зливаються в одну безмежну сутність. Як російським просторам в уяві росіянина немає кінця й краю, так і імперія, і державний апарат мають бути безмежними. Цей образ вбирає в себе стільки, що перетворюється на неймовірну хімеру, настільки велику у всіх можливих вимірах, що аналогом може бути лише мати, як її сприймає немовля.
Оскільки імперія, держава - це в реальному вимірі передусім державний апарат, а імперія й "родіна" сприймаються як одне й те саме, то будь-які посягання на державний апарат, імперську символіку, тощо, сприймаються як спроби нападу на "рідні берези", на безмежні російські простори, як напад на велике материнське тіло.
Щоб зрозуміти, що це та як воно відчувається, треба уявити, як самі різні поняття, які стосуються спільного життя людей на певній території, з*єднуються та зливаються в одне ціле, яке вже не можна охопити розумом, а лише емоціями. Держава, країна, фізичний простір, природні характеристики території, державний апарат, імперія, окрема людина, виробництво, правитель, церква - це не окремі речі, разом вони утворюють щось величезне та незмінне, життєдайне та вбивчє - "родіну-мать".
Скористаюся чужою аналогією - це сприйняття можно порівняти із уявним сприйняттям світу блохами, які живуть на собаці-одинаку, їдять собаку, вона їх везе у невідомому напрямку (але альтернативи немає, дістатися іншого місця можна лише на собаці), на ній вмирають, вона їх може знищити, якщо почухається. Тобто безальтернативність безмежна - життя є лише на собаці. Якщо собака загине, усіх чекає страшна смерть на трупі. Собака є умовою існування будь-чого іншого у житті блох.
Ця цілковита безальтернативність обумовлює неможливість описати власне життя за допомогою розуму, інтелекту. Розум вимагає порівнянь: тепле-холодне, високе-низьке, світле-темне. Там, де є безальтернативність, є лише емоційне сприйняття, відчуття, неясні риси, які, втім, все обумовлюють. "Умом Росію не понять, в Росію можна только вєріть", якось так. Є собака, вона така, яка є, не підлягає пізнанню, але можна "відчути", пізнати через досвід, як тут усе влаштовано.
(Доречі, спроби описати ці правила, тобто зрозуміти Росію розумом, зазвичай викликають у росіян сильну агресію, яка виходить за рамки несприйняття критики).
Треба зауважити, що емоційний зв*язок з тим, що уявляється абсолютно безальтернативним, є неймовірно сильним, нерозривним. Водночас він може бути майже не усвідомленим. Ми не помічаємо власне дихання та серцебиття. Отже, росіянин в нормі не буде днями розмовляти про "родіну-мать", як він не розповідає усім про роботу власного шлунку або нирок. Але достатньо йому відчути щось, що торкається його зв*язку з "родіною", як з*явиться реакція - це "щось" торкнеться того самого нерозривного емоційного зв*язку. Цей зв*язок - не любов, бо любов передбачає усвідомлення та певну окремішність - щоб щось любити, треба розуміти, що воно - не ти. Це швидше відчуття обумовленості власного життя існуванням отієї величезної "родіни", яка є "усім".
У "добрі" часи це може бути не дуже помітним, сторонній спостерігач може не розуміти характер зв*язку росіян з Росією. Але коли росіяни відчувають загрозу своїй "собаці", їх неспокій та агресія можуть дуже швидко сягнути небес. Власне, це ми зараз спостерігаємо. Уявіть, що ви спокійно живете, аж тут якісь гади починають видирати землю у вас з-під ніг, в прямому сенсі. Уявіть рівень своєї паніки. Мабуть, це буде щось близьке до того, що відчувають росіяни. Те, що "видирання землі" відбувається в їх уяві, мало що змінює.
Але у "добрі" часи вони будують свою державу відповідно із своїми уявленнями про неї та світ у цілому. Й цим пояснюється загальний низький рівень ефективності усіх державних структур, навіть коли в їх будівництво вкладають неабиякі інтелектуальні та матеріальні ресурси. Коли люди насправді щиро відчувають, що "родіна-мать" - це безмежно сильна чарівна постать, яка обумовлює їхнє життя, вони не можуть ані створити інструменти контролю за державними органами, ані навіть організувати ці органи так, щоб вони гарно працювали. Цим також пояснюється слабкість недержавної сфери - бо все недержавне є лише іграшками, які мало впливають на реальне життя.
Отже, через поєднання та плутанину володаря (правителя), держави, імперії та "родіни" (рідної землі), держава для росіян має не лише характерні для традиційних культур риси батьківської фігури, але поєднує батьківські та материнські риси. Таке поєднання сягає навіть не часів первісних держав, а додержавних часів, родового ладу, образу землі-матері, що народжує, годує людей і вбиває.
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, варто порівняти з Україною, де Україна (рідна земля) - то виразно "жіноча" фігура, але не "мати", а жінка, якою треба опікуватися, часто вона постає у вигляді юної дівчини, щодо якої ті, хто уявляють, відчувають себе "старшими". Це поєднання "Україна-вітчизна" може "мати державу", український народ може здобути державність або втратити, але Україна-вітчизна при втраті державності нікуди не зникає. Державність може бути ознакою України і народу, але держава та Україна не зливаються в одне, а саму державу не репрезентує "володар".
"Володар" у цій системі образів або взагалі відсутній, або це "слуга" України-жінки, той, хто має про неї піклуватися. Він фізично не може Україну "уособлювати". Власне, це більш зріле сприйняття суттєво різних явищ.
В російському випадку уособлення чоловіком-володарем "родіни-матері", яка одночасно імперія, одночасно державний апарат, одночасно безмежний простір, одночасно рідні берези та мала батьківщина - загальне місце (далі про це ще буде).
Імперія як живий всесвіт
Легко помітити, що претензія на статус окремої цивілізації є дуже важливою, й це не якийсь новітній винахід, цій претензії не одне сторіччя. Власне, сама назва "русский мир" розповідає нам про те, що всеохопність є важливою рисою "російської ідеї". Іншими суб*єктами визнаються лише країни, які демонструють певний рівень егоцентризму та цілісності, із схильністю дещо замикатися всередені себе. Так, ця роль визнається за Сполученими Штатами та Китаєм. Недооцінка ролі ЄС, гадаю, походить не лише через його "роздрібленість", але й через більшу "відкритість" Європи зовнішнім впливам. Росію прихильники "русского міра" теж безперечно бачать як окремий всесвіт, рівний з США та Китаєм, та іраціонально оцінюють російську потугу як більшу, ніж європейська, хоча це й очевидний економічний та військовий нонсенс.
Адже лише Росія - справжня, "рідна" мати, мати-всесвіт. У всесвіта є така властивість - на певному рівні сприйняття він безальтернативний, бо охоплює собою "все". Те, що поза ним - несправжнє, негідне, чуже, вороже, є проявом "хаосу". Інші "матері" - несправжні, чужі, тому ворожі.
Це дитяче сприйняття не заважає раціонально користуватися благами, що поставляються іншими, які не є суб*єктами емоційного зв*язку. Тому на побутовому рівні росіяни можуть споживати американські товари та послуги, й одночасно паплюжити США та їх досягнення, захищаючі образ "матері" та свій зв*язок з нею.
Однак під час кризи, що спонукає до більш глибокого "занурення" людей у область підсвідомого, гадаю, тема "годування" матір*ю своїх дітей може ставати більш актуальною та входити у суперечність із раціональним вибором. Тому вибір російською владою виду санкцій (обмеження імпорту сільскогосподарської продукції) є певною мірою дуже закономірним - це економічна нісенітниця, але правильний крок з емоційної та "психологічної" точки зору. Звісно, такі дії пришвидшують занурення.
Відповідно, країна, яка не претендує на роль "всесвіту", сприймається імперцем як недо-материнська, а такої специфічної матері він конче потребує. Якщо матері немає, він поринає у неспокій та відчуває себе полишеним, самотнім, нічиїм. Це сильні та іраціональні емоції, які неможливо заспокоїти політичними свободами та матеріальним добробутом. Неможливість сформулювати, чого ж не вистачає, ситуацію не змінює, а лише погіршує. Інколи можна почути розмови про те, що "якось же люди живуть в маленьких країнах", та саме лише виникнення таких тем демонструє невпевненість, що можна жити і відчувати себе належним такій країні без страждання (досвід перебування за кордоном на такі речі мало впливає).
Якщо особистість на певному рівні назавжди емоційно пов'язана із всемогутньою матір'ю до такої міри, що не може розвиватися окремо від неї, збільшення комфортного простору відбувається за рахунок загарбання материнською фігурою усього навколишнього "чужого" світу
Тобто уявлення про власну державу як окремий всесвіт необхідно містить в собі ідею "розширення". Власне, спроба розширення може навіть ставати першою реакцією на дискомфорт. При цьому кордонами такого розширення стають лише межі "іншого всесвіту", якщо, звісно, не виникає ідея поглинення одним всесвітом іншого (як, наприклад, поглинення соціалістичним російським всесвітом капіталістичного). Нездатність серйозно сприймати міждержавні кордони є в цій системі координат природньою та невід*ємною. Власне, це є основою сприйняття інших країн як "поля" для гри.
В межах цього сприйняття громадянин, окремий від держави, не існує. Ідея "прав людини" є нонсенсом, адже "людина" як така відсутня. Збільшення розміру держави означає, що кожний окремий громадянин теж щось "набув", це викликає ейфорію. Зменшення розміру держави означає "втрату" окремим громадянином "часточки тіла" та викликає розпач. Дії держави - це ції громадянина, подивитися на дії держави "зовні" він не здатен. Доходи та власність громадянина - це те, що "дала" йому держава й чим вона може певною мірою розпоряджатися на власний розсуд. Доходи та власність оцінюються як трохи "чарівна" річ, їх не стосуються закони та правила (які є явищем раціонального всесвіту).
Батько та мати в одному: терор та "порядок"
В той же час не можна не помітити, що батьківська фігура теж є важливою для росіян та теж певною мірою уособлює собою державу. Особливість в тім, що батьківска фігура володаря в Росії не лише уособлює державний механізм, апарат, а зливається з усією країною. Ми пам*ятаємо, що країна, простори, берези та імперія, її механізм - це все одна суцільна родіна-мать. Правитель теж є невід*ємною частиною цього жіночого, материнського образу. Він не відділяється від березок або лікарень, або камчатки, або балістичної ракети, або "дедивоєвалі". Підкреслена фалічність, акцентування "альфа-самцовості" не робить правителя одним із багатьох самців, які конкурують за жіночу постать, знищують один одного у боротьбі. Бо такі самці є легко змінними, а російський правитель має бути сталим та вічним, або принаймні намагатися бути таким. Власне, боротьба за пост правителя є емоційно неприйнятною для росіян, тому уся фалічність та самцовість виявляється дещо штучною, адже будь-яке "мачо" має стверджувати свою владу у боротьбі, а фігура правителя виглядає надто безальтернативною для такого ствердження.
Конкуренція чоловічих постатей тут можлива, але обмежена. Заміна одного правителя на іншого можлива лише через повну імпотентність старого, як це було з заміною Єльцина на Путіна. Інші підстави заміни навряд будуть сприйняті.
Екстатичний образ "вояка Стрєлкова-Гіркіна" - то приклад конкурента, нового подружжя, нового чоловіка для "родіни", мужа, поява якого може означати, що під час кризи та загострення усіх процесів від постаті правителя очікують особливо сильної "ерекції", а натягнути цю "ерекцію" на Путіна стає трохи заскладно. Що, звісно, не означає, що заміна одного правителя на іншого буде простою - навпаки, швидше, ніякої зміни не буде до останнього.
З цього зрозуміло, що напівсвідомо для багатьох росіян Росією досі править "цар", і навіть не абсолютний монарх європейського гатунку, подібний до Короля-Сонця, і не сучасний азійський монарх, що поєднує риси патріархального кланового вождя і авторитарного тирана. Ні, Росією править дещо видозмінений сакральний "цар" давнини, той самий, від особистих потенцій якого залежить задоволення "родіни"-матері і доля народу. Від його вправності і чеснот залежить врожай і виробництво, і військова міць, і дух народу, а не лише від раціональних і природніх умов та організації праці. Звідси віра, що особливі якості "рускава человєка" можуть нівелювати будь-які природні обмеження і нахрапом, на "чеснам словє" досягти того, що іншим вдається терплячою, довгою, наполегливою працею та організацією.
Але цей російський "сакральний цар", ставши царем, перебирає на себе риси родіни-матєрі.
Отже, правитель теж є певним чином "матір*ю", часткою матері, життєдайною силою, вічною, незмінною. Як у давніх єгиптян жінка-фараон надягала штучну бороду, так у росіян правитель надягає роль життєдайної хтонічної сили, зливається з нею у химерному половому акті, де величезна материнська фігура трахає сама себе за допомогою фалічного самця, якого вона, власне, вже зжерла, тому він став вічний, а від того злягання народжуються ракети, гармати, врожай зернових, гради та солдати. Його фізична смерть викликає розпач, горе, відчуття, що життя скінчилося або сильно похитнулося - як було після смерті Сталіна. Жодного "король умєр - да здравствуєт король". Правитель - це щось середнє між атлантом, який тримає на плечах небо, та матір*ю-сирою землею, яка тримає на собі _усе_.
Таке злиття жіночого та чоловічого образу в особі правителя не є нормою, наприклад, для монархічних країн, бо там монарх - відчутно батьківська фігура. Воно не є звичайним для класичних примітивних суспільств з їхніми ритуальними "царями", роль яких - запліднити землю та загинути, коли їхні кондиції погіршились або військова невдача, поганий врожай або епідемія показали, що вони не торт. Якщо вже щось і вважати російським винаходом, то оце "самодержавіє і народность", сталість сакрального "царя", якої він набуває, коли зливається з "родіною".
За рахунок злиття батьківської та материнської фігур, володаря-уряду-державного механізму та "родіни", збільшення потенцій володаря означає посилення "родіни". Навіть якщо державний апарат стає більш потужним для здійснення терору проти громадянина, це одночасно відчувається як певний позитив, бо материнська фігура "родіни" стала сильніша, а могутня матір викликає одночасно любовне захоплення і жах. Отже мати - "родіна", що поглинає свою "дитину", сприймається нормально, бо її сила відчувається певною мірою - іноді і під час втрати фізичного існування - як посилення і перемога дитини. Образи рідної землі (особливо в давні часи) взагалі викликали подібні почуття, але лише іноді материнський образ "родіни" повністю з'єднувався з механізмом управління і владарювання держави.
Крім того, здійснення терору сприймається як необхідне для "наведення порядку", а "порядок" - це ознака всесвіту, яка відрізняє його від хаосу (руйнування та смерті, які несе хаос). Й одночасно це - ознака цивілізації, яка відрізняє цивілізацію від первісного, дикунського стану. "Порядок" - це глибоко позитивний за своєю природою образ. Уявлення, що в Росії, на відміну від України, є "порядок" - це джерело сильних позитивних емоцій й одночасно страху, бо Україна з її хаосом знаходиться дуже близько, Україна об*єктивно є дуже схожою на Росію, тобто від хаосу російську людину відділяє тонка шкарлупка та особисті зусилля володаря.
Одночасно росіянин себе самого сприймає як джерело хаосу, істоту, яка потребує упорядкування, в тому числі через терор та необмежене посилення "матері". Він відчуває себе нездатним зорганізувати власне життя "цивілізовано", упорядкувати його. Або, принайнмі, завжди поряд є якісь "сусіди", теж росіяни, але неякісні, які потребують силового упорядкування. Тому, наприклад, ідея застосування сили до наркоманів аж до їх знищення викликає схвалення навіть у спокійні часи. Під час кризи легко стають прийнятними навіть "профілактичні розстріли", вони не викликають ані жаху, ані протесту, якщо подані як метод наведення "порядку" (їх дієвість насправді не має значення).
Уявлення росіян про порядок є досисть специфічними. адже власне упорядкованості, чіткості, послідовності та інших типових ознак у цьому порядку немає. Якщо завести розмову з іншого боку, росіяни зазвичай визнають, що бардак - це типово російське, що німецька упорядкованість - це щось чуже та навіть неприємне. В розмові з будь-яким росіянином ви за декілька ітерацій досягнете межі, коли він скаже "суворість наших законів компенсується необов*язковістью їхнього виконання", й 99% з них відчують при цьому певне задовлення собою та Росією.
Що ж таке російський "порядок"? Власне, це застосування владою сили та насильства до громадян (носіїв внутрішнього "хаосу") та інших країн - носіїв зовнішнього небезпечного хаосу, які є водночас "полем гри". Настання або ненастання впорядкованості після застосування насильства не є чимось важливим. Якщо впорядкованість не настала - застосували мало сили, треба більше. Або об*єкти, до яких застосовували сили, є вже занадто спорченими, тому теж треба більше сили.
Але не будь-яка влада має "право" застосовувати силу - лише "материнська" сила несе цей чарівний "порядок" без упорядкованості. Застосування сили тим, в кого немає "ліцензії" від "родіни-матері" є порушенням "порядку", злочином. Не тому, що особа має певні права, на які ніхто не має посягати, а тому що насильство застосоване не тією особою. Отже злочин оцінюється не через те, які права жертви порушені, а через те, хто його здійснив.
Але є дещо набагато гірше - це застосування не лише насильства, а будь-якого примусу стороною, яка начебто претендує на роль материнської фігури, але не є нею. Наприклад, державними органами України. Це сприймається водночас як щось неймовірно смішне та страшенно небезпечне. Це безглуздя, це нонсенс, це "безсильні потуги" та "нелюдські злочини хунти". Це ще гірше, ніж злочин, який можуть здійснити звичайні бандити, бо вони не претендують на роль родини-матері, а Україна, з точки зору росіян, претендує, але абсолютно безпідставно.
Ситуація погіршується ще й тим, що Україна сприймається не як просто невдаха - інша "імперія-всесвіт", як Штати або Китай. Вона може бути лише _альтернативною_ до Росії. Замінником, який намагаються проштовхнути вороги із США, начебто не бачать, що ці потуги смішні, що Україна не тягне.
Треба також зауважити, що деякі типові риси імперців, які вважають просто недоліками, насправді є необхідними частинами імперського самовідчуття. Байдужість до жертв серед власного населення - бо питання життя та смерті вирішує "мати". Схильність перебільшувати значущість та впливовість власної країни - на символічному рівні усі "всесвіти" однакові, бо кожен з них містить "все". Нездатність розуміти причинно-наслідкові зв*язки - це є типовим для немовляти. Нездатність розуміти, що політичні дії приносять певні наслідки - бо все одно все вирішує "мати"-імперія. Відсутність почуття провини за власні вчинки - бо там, де немає впливу, там немає й провини.
Російські "ліберали" та імперія
(кавички використувуються не для надання емоційного забарвлення, а щоб позначити умовність терміну "ліберал")
Гадаю, таке сприйняття світу багатьма росіянами пояснює, чому настільки часто "російський ліберал закінчується на українському питанні". Ліберал може на свідомому рівні не бажати жити в імперії, бути прихильником свободи слова та європейських цінностей. Але яким би він не був просунутим, він швидше за все бачить Росію як "мати"-імперію, всесвіт, безмежну чарвіну постать, поза якою "немає життя". Й різниця між звичайним, відвертим імперцем-шовіністом та таким лібералом полягає в тому, що імперець бажає лише, щоб імперія була великою та могутньою, а ліберал - ще й щоб внутрішнє життя імперії було побудоване на певних "гарних" правилах. Але він зовсім не бажає "матері" зникнення або "страждань". Втрата ж ноги або руки, або удар у спину важливіші, ніж правила внутрішнього життя імперії. В крайньому випадку свободами можна й пожертвувати заради "життя" матері.
"Родіна"-імперія-держава і її особливі відносини з кожним окремим росіянином, а також "особость" росіян однаково сильно вкорінені в підсвідомості імперців, патріотів, "охранітєлєй" і оппозиційно, або навіть із ненавистю, налаштованих до системи росіян. У останніх це створює образ поганої, страшної матері, якої неможливо уникнути, неможливо розірвати зв'язок з нею, нічого неможна виправити, мати-держава-імперія-"родіна" всемогутня страшна істота, непереборна. Тож залишається лише зі страхом очікувати її смерті і розпаду. Розпад країни, до речі, ввижається підсвідомо, саме як розпад тіла матері, мертвого тіла. Це, звісно, поєднується з образами загибелі і її дітей-росіян, і призводить до теми самогубства. Для тих, хто ці образи засвоїв глибоко, послаблення тиску держави означає її безсилля, крах і розпад, що тягне смерть і розпад "родіни", і є таки самогубством для населення і кожної окремої людини. Підсвідомо саме так сприймаються події 90-х. Надважливим моментом є той, що народ як спільнота не уявляє себе без імперії, без держави, що залякує, розширюється, погрожує і тисне. Саме така держава символізує міць "родіни", силу матері, отже і виживання людей.
Найпросунутіші росіяни, з тих, яких не охоплює антиукраїнська істерія, опиняються в межах штучного, уявного вибору між життям у "країні - добре облаштованому всесвіті" та хаосом, загибеллю всього, руйнацією, безнадією. Вони можуть бачити державу-"мати" як страшну, жорстоку ненажерливу істоту, яка всю свою історію харчується власними дітьми, й ненавидіти цей образ, але зазвичай не можуть _перестати бачити_ його. Для них це не хімера їхньої уяви, а страшна реальність. Поза межами цієї потвори жодної іншої Росії немає - там лише первісний хаос, смерть, відсутність будь-якого змісту, будь-якої людської культури. Таке сприйняття, звісно, дуже тяжко переносити, тому бути "лібералом" в Росії психологічно невигідно, а найвідвертіший "лібералізм" пофарбований у темні, депресивні кольори, в ньому дуже мало "життя", бо все, що стосується "життя" в уяві "ліберала" зжерла страхітлива "мати".
Якщо розпитувати про те, як така людина бачить гарне, бажане майбутнє для Росії, вам обмалюють чарівну картину, в якій "всесвіт" ("гравець") продовжує жерти "поле", але по-доброму, зробивши так, що "поле" лише радіє тому, бо отримує від гравця щось класне, тобто те, що імперія забажає йому дати, не спитавши, чи це йому треба. Власне, ці образи майже не відрізняються від того, що малює собі в майбутньому типовий імперець.
Гадаю, Майдан з його специфічним "хаосом", візуальним та змістовним (адже Майдан не створив жодної дієвої ієрархічної структури, навіть волонтерської, а горизонтальні зв*язки були настільки обмеженими та "кривими", що зовнішні спостерігачі за голову хваталися), та подальша дестабілізація російськими найманцями та росіянами сходу України вкрай сильно вплинули на колись помірних імперців та не надто переконаних "лібералів". Співставлення "зовнішнього хаосу" та "внутрішнього порядку" посилили їхню відданність імперії або навіть запалили її.
Декілька слів щодо можливості лібералів, антисистемних та "патріотів" розірвати емоційний зв'язок із кадавром "родіна-держава".
Насправді, достатньо важко раціонально мислити і щось вирішувати із таким емоційним причепом, який весь час заносить з боку в бік, коли ти рухаєшся. Найважче тим, хто справді одержує доступ до великої влади і має вирішувати складні питання. Їм треба не втратити зв'язок із реальністю, демонструвати результати, не схибнутися на своїй обраності. Однак, є багато людей, які від джерела влади далекі, але імітують поведінку "сильних і розумних". Друга група, це люди, що їх родіна-мать справді жахає своєю міццю та ненажерливістю. Здається, ми спостерігаємо лише два способи щось зробити з цим емоційним причепом, незалежно від ідеологічних переконань та вподобань:
Перший - повний емоційний відрив від складової "родіна"; на виході маємо відвертий цинізм людей, які все, крім державного апарату, розцінюють, як ресурс, те, що треба споживати, їсти, вбивати, щоб жити; і виключно доступ до державних важелів відчувають, як зміст і сенс життя. Тобто із жахливої "родіни"-матері ті самі емоції переносяться виключно на державний апарат і правителя. Такий фінт можут утнути як олігархи, так і чиновники кооперативу "Озеро", так і інтернет-хробаки на зразок відомого Куздри в ЖЖ. Ці люди намагаються створювати враження раціональних, цинічних, беземоційних, розсудливих, зневажати тих, хто вимагає гуманності і співчуття, вони демонструють те саме "геополітичне" мислення щодо "гравців" та "поля". Але насправді ці люди просто схибнуті на емоційному зв'язку із владою, із механізмами управління держави, схибнуті через ненажерливість або через бажання відчути себе кимось важливим і могутнім у інтернет-хробаків. Це та сама емоційна залежність від материнської фігури; і посягання на цей зв'язок викликає сильні і нерозважні емоційні реакції, як посягання на зв'язок із джерелом життя.
Другий шлях - характерний для борців із "системою": від політичних активістів до звичайних людей. Замість розкласти на різні полички свої почуття до народу (співгромадян та колишніх і майбутніх росіян), рідного краю, державності, державного механізму та фігури і ролі правителя, ці люди жахливі риси деяких складових "родіни" переносять на всі інші. Сам емоційний зв'язок з безальтернативною "родіною", яка все поглинула, не змінюється за природою, тому ці люди і не здатні нічого змінити у зовнішньому світі, для них виходу немає, вони паралізовані жахливою фігурою "родини", що проковтнула їх і перетравлює. Відчуття власної беспомічності всеохоплююче, хто на нього посягає і його оспорює - той ворог і садист, бо завдає ще більших мук або штовхає на самогубство.
Наприклад, реакція на існування безсумнівно "поганої" для народу влади полягає не у випробуванні нових і нових шляхів змінити владу, і не у втечі від цієї влади геть з країни, а у самозапевненні, що вся більшість народу така сама, як влада, і нічого не можна з цим вдіяти. До цього ж безліч "наукових" праць, які особливості державного устрою та ідеологій пояснюють кліматом, наприклад, через що "поганої" влади не можна уникнути; головна ознака - відчуття повного безсилля і безпорадності, бо все закономірно і як треба, це доля, рок, прокляття тощо.
Щось подібне до другого способу демонстрували і прихильники ПР на сході України, коли одночасно вірили, що Янукович поганий до них, що ПР - бандюки і ненажери, але альтернативи їм не існує, її просто немає, все інше - гірше. А потім Янукович раптово зник і виявилося, що він нікому не потрібний, для таких сильних емоцій і лояльності йому не було жодного підгрунтя. Ми щось схоже, але набагато слабше бачили також на хвилі виборів 2010 р. - історія з "противсіхами", а після зникнення Януковича - в образі Ахметова-всемогутнього, який також виявився порожнім місцем. Тобто місце "сакрального царя" надає тому, хто його посів, певних рис всемогутньої матері-батька, а не навпаки.
Отже, привабливими рисами "русского міра" в очах його россійських прихильників є:
(щодо українців, яких приваблює "русский мір", треба ще думати, можливо, там є особливості)
1. неможливість уявити щось інше життєздатне. Коли більше нічого не існує, єдине стає дуже привабливим;
2. протиставлення "гравця" та "поля", суб*єкта та об*єкта, матері-всесвіту та первісного хаосу, цивілізації та "дикунства";
3. можливість підтримувати своє Его уявним образом сильної матері, з якою людина зливається та з якою себе ототожнює;
4. уявлення про особливі права, які надає людині та спільноті приналежність до "гравців", суб*єктів, в нашому випадку - до "русского міра"; в першу чергу мова йде про "право" не домовлятися, не зважати на думку інших, добиватися свого силою;
5. уявлення про особливу духовність тих, хто належить до "русского міра". Ця духовність полягає в невчиненні жорстоких та нелюдських вчинків, на які "русскій мір", як вважають його учасники, має право;
6. дозвіл собі "скотитися" на більш "дитячій" рівень сприйняття, відмовитися від доросої відповідальності, що дає економію енергії та допомагає вижити у не дуже придатні для виживання часи;
7. дозвіл собі насолоджуватися власною агресією, в тому числі такою, яка в іншому випадку оцінювалася би як "звіряча", але якщо вона направлена на "ворогів руского міра", оцінюється як достойне, благородне явище. This entry was originally posted at http://luche-chuchhe.dreamwidth.org/12514.html. Please comment there using OpenID.