згадуємо минуле
Одна з небагатьох речей, яку я цінувала (а паралельно й ненавиділа, бо не дуже якось виходило) в колишній роботі в журналістиці, був святий обов"язок писати авторські колонки двічі на місяць. На той час жанр був не настільки популярний, як зараз, а тому рівнятися мусила лишень на російських колег того ж видання.
Була тисяча й одна колонка ні про що, були й такі, що хоч і не йшли на першу шпальту (а для мене це було за щастя, оскільки в день, коли мене фотографували для цього діла, в мене була немита голова і товсті щоки (кушал харашо), але були досить влучні й від самого серця.
Ці страждання (особливо в народженні теми колонок) змушували мене відкривати очі й геть інакше спостерігати за життям в місті, за висловлюванням інших осіб, за британськими вченими, врешті-решт. Зараз я заледве згадаю щось значуще, про що писалося, але пам"ятаю ту радість, коли наступного дня тримала в руках газету з "узгодженою" колонкою.
Зараз, коли думок в голові більше, вони доросліші й "суспільніші", немає графіку, за яким саме сьогодні має народитися ЩОСЬ. А тому доводиться виношувати в собі й просто обдумувати по дорозі додому.
Я не "всотувала журналістику з молоком матері" (як казала одна дивна однокурсниця, чим запам"яталася мені надовго), але марила тим, щоб отримати той безцінний бейдж "преса". І, переглядаючи зараз, ту маленьку частину своїх вирізок з газети, я розумію, що навколо було тисяча й одна цікавіших і важливіших тем, які я згаяла.
Хоча, було б чого жалкувати. Просто на той час це був ще один яскравий момент посереднього життя. А такі речі треба іноді записувати, оскільки стала забувати якісь дрібнички з того життя.
Була тисяча й одна колонка ні про що, були й такі, що хоч і не йшли на першу шпальту (а для мене це було за щастя, оскільки в день, коли мене фотографували для цього діла, в мене була немита голова і товсті щоки (кушал харашо), але були досить влучні й від самого серця.
Ці страждання (особливо в народженні теми колонок) змушували мене відкривати очі й геть інакше спостерігати за життям в місті, за висловлюванням інших осіб, за британськими вченими, врешті-решт. Зараз я заледве згадаю щось значуще, про що писалося, але пам"ятаю ту радість, коли наступного дня тримала в руках газету з "узгодженою" колонкою.
Зараз, коли думок в голові більше, вони доросліші й "суспільніші", немає графіку, за яким саме сьогодні має народитися ЩОСЬ. А тому доводиться виношувати в собі й просто обдумувати по дорозі додому.
Я не "всотувала журналістику з молоком матері" (як казала одна дивна однокурсниця, чим запам"яталася мені надовго), але марила тим, щоб отримати той безцінний бейдж "преса". І, переглядаючи зараз, ту маленьку частину своїх вирізок з газети, я розумію, що навколо було тисяча й одна цікавіших і важливіших тем, які я згаяла.
Хоча, було б чого жалкувати. Просто на той час це був ще один яскравий момент посереднього життя. А такі речі треба іноді записувати, оскільки стала забувати якісь дрібнички з того життя.