день у(чорашній)
вчора мені снилось як я потрапив у школу свою на типу зустріч випускників. керував процесом
maslov_v , більшість лежала на партах, рясно встелених подушками різними. а я ходив між ними і розповідав колишнім своїм однокласникам казки. так тихенько, аби не розбудити тих, хто вже заснув. о 4 ранку ми з Масловим вийшли зі школи і пішли по мосту метро на правий берег. де на нас чекали. так приємно, коли на тебе чекають. прокинувся я від зустрічі-дзвінка :)
а тепер вже реальне життя.
учора я крокував бульваром верховної ради (і як мене туди занесло)). я іду собі, дивлюсь на дерева, небо, розспівую новий альбом Мертвого Півня:) мені дуже добре і тепло так, за виключенням того, що дуже хочеться (естети, вибачте) відлити. раптом чую: "а куди це ви, в Мокші йдете, пане Богдане, по нашому бульвару?" Я дивлюсь (вниз), дуже знайомі обличчя. купа зусиль згадати імена - і це надто складне завдання, коли сеча вже стріляє в мозок ) і так шось ми розговорилися. тут раптом мене осєняєт - я ж бачив цю дівчину в кліпі "Ми помрем не в Парижі"!! Точно! Вона там - найяскравіший персонаж. Спробуйте вгадати - хто саме;))) І тут вони кажуть - а давай сядєм-вип'єм. Виявляється, живуть в сусідньому домі. Мій сечовий міхур було врятовано, ми файно бухнули чаю, згадали усі українські фестивалі (от, де ми стільки разів бачились), попускали бульок (о, бульки, ви ввійшли в моє життя, та звідки ж ви взялися) я виходжу на вулицю, з надією з цього конченого лівого берегу таки доїхати у свій білий квартал, набираю сонний голос, закінчуються гроші, голос не передзвонює )) шкодую, що ще не на велі, і тут мене мало не збиває мій друх-велосипедист. я втрачаю будь-які надії на те, аби доїхати домів, але на привелике щастя, він теж поспішає )))
maslov_v , більшість лежала на партах, рясно встелених подушками різними. а я ходив між ними і розповідав колишнім своїм однокласникам казки. так тихенько, аби не розбудити тих, хто вже заснув. о 4 ранку ми з Масловим вийшли зі школи і пішли по мосту метро на правий берег. де на нас чекали. так приємно, коли на тебе чекають. прокинувся я від зустрічі-дзвінка :)
а тепер вже реальне життя.
учора я крокував бульваром верховної ради (і як мене туди занесло)). я іду собі, дивлюсь на дерева, небо, розспівую новий альбом Мертвого Півня:) мені дуже добре і тепло так, за виключенням того, що дуже хочеться (естети, вибачте) відлити. раптом чую: "а куди це ви, в Мокші йдете, пане Богдане, по нашому бульвару?" Я дивлюсь (вниз), дуже знайомі обличчя. купа зусиль згадати імена - і це надто складне завдання, коли сеча вже стріляє в мозок ) і так шось ми розговорилися. тут раптом мене осєняєт - я ж бачив цю дівчину в кліпі "Ми помрем не в Парижі"!! Точно! Вона там - найяскравіший персонаж. Спробуйте вгадати - хто саме;))) І тут вони кажуть - а давай сядєм-вип'єм. Виявляється, живуть в сусідньому домі. Мій сечовий міхур було врятовано, ми файно бухнули чаю, згадали усі українські фестивалі (от, де ми стільки разів бачились), попускали бульок (о, бульки, ви ввійшли в моє життя, та звідки ж ви взялися) я виходжу на вулицю, з надією з цього конченого лівого берегу таки доїхати у свій білий квартал, набираю сонний голос, закінчуються гроші, голос не передзвонює )) шкодую, що ще не на велі, і тут мене мало не збиває мій друх-велосипедист. я втрачаю будь-які надії на те, аби доїхати домів, але на привелике щастя, він теж поспішає )))