Лікарі Майдану
від Vika Yasinskaya
Вікторія. 51 рік. Невролог. Киянка. Працює в приватній клініці, а у вільний час - волонтером у медчастині Жовтневого палацу. Працює на Майдані з другого грудня. Була однією з організаторів медичної служби. Нещодавно брала учать у реанімації людини, яку принесли з вулиці з інфарктом. За 15-20 хвилин до цього благодійники привезли у медчастину реанімаційну апаратуру. Лише завдяки цьому людину вдалося врятувати
Діма. 35 років. Травматолог. З основної роботи його «попросили» у відпустку. Завдяки головному лікарю (якому Діма вдячний) - у тимчасову, а не звільнили зовсім. Хоча розпорядження з міністерства було саме звільнити. Побиття Беркутом студентів - мотивація для Діми почати волонтерську роботу у медчастині. Тут він знаходиться з 3го грудня. Діма працював на Грушевського у найгарячіші моменти. Проте найбільше йому запам’яталася історія, коли перед виступом потрібно було терміново повернути голос співачці Руслані. Йому це вдалося. Навіть якщо повернеться до основної роботи, згоден працювати у медчастині у нічні зміни, та у будь-який інший вільний час.
Ганна. Психолог. Киянка, з початку грудня у вільний від своєї приватної практики час працює у психологічній службі підтримки Майдану. Вона годинами вислуховує людей з Майдану, оскільки дуже серйозно стурбована щоденним порушенням їхніх прав. Звернень до психологів щодня більшає: люди йдуть і з особистими проблемами, і з психічним перенавантаженням, типовим тут, на Майдані. Історії своїх пацієнтів Ганна приховує, посилаючись на медичну етику. Для неї головне - результат її праці. Її впізнають люди, посміхаються та дякують. І якщо потрібно - звертаються повторно.
Ганна. Киянка. Кардиолог, Психолог, Психотерапевт. Прийшла в медчастину нещодавно. До цього довгий час приносила ліки, витрачаючи майже всі власні гроші. Активно діяла у фейсбуці, але згодом зрозуміла, якщо хоче допомагати «руками» - потрібно стати лікарем-волонтером. Зараз вона у декретній відпустці, а у вільний час, коли є на кого залишити дитину, - у Жовтневому палаці. Бо відчуває, що зараз тут потрібен не лише лікар, а ще в якійсь мірі матір, яка може не лише піклуватися та лікувати, а й вислухати людину, яка до неї звернулася.
Сергій (він же Натан в іудейській традиції) Перед зйомкою подивився на годинник - і попросив кілька хвилин для молитви. Сергій - корінний киянин, він терапевт-невропатолог. Перед початком Майдану його та інших лікарів звільнили з однієї із столичних поліклінік, яку одразу розформували. Був на Майдані в 2004му, а через десять років відчув, що не може спокійно прийняти побиття студентів. Бо діти для кожного - одна з найбільших цінностей, і насилля над ними об’єднало народ. Вже за тиждень Сергій працював за сценою в наметовому містечку, що тоді складалося лишень з кількох наметів. Потік пацієнтів постійно збільшувався, зростала кількість бронхітів та вірусних захворювань. Але за кілька днів Сергій отримав ще й досвід військового медика. 10 грудня під час штурму у медпункт потрапило багато поранених з розбитими кийками головами, струсами мозку, а ті, хто у перших рядах стримував наступ Беркуту - діставали стиснення грудної клітини. Сергій у ту ніч багатьом врятував життя. Особливо запам'ятав молодого хлопця, який ледве не помер. У того впав тиск, він знепритомнів, а у лікарів на Майдані не було навіть тонометру. Хлопця відкачали і він одразу втік, залишивши 100 гривень. Сергій каже, що усім на Майдані тоді дуже помогла молитва, яку читали зі сцени греко-католицькі священники. Сергій і собі помолився, щоб відновити рівновагу і спокій.
Юлія. Лор. Приймає пацієнтів просто в коридорі третього поверху у Будинку Профспілок. Вона нещодавно приїхала із Маріуполя і зможе пробути на Майдані зовсім недовго - залишок літньої відпустки. Каже, що не може покинути роботу і сім’ю, але повинна зробити хоча б невеликий внесок у життя Майдану. Юля навіть не очікувала, що матиме тут так багато пацієнтів. Приходять люди з барикад, з кухні, колеги. Багато ангін та вірусних інфекцій. Вражена відчуттям єдності і рівності із незнайомими людьми, Юля шукатиме можливості приїхати знову, якщо лікарів не вистачатиме. Але дуже сподівається, що до весни життя в країні заспокоїться і всі роз’їдуться по домівках.
Уляна приїхала зі Львова. Закінчує інтернатуру як дитячий хірург. З Західної України лікарі приїздять у накопичені вихідні дні. Їм часто доводиться працювати без відпочинку. Уляна втретє приїхала на Майдан, коли почалися події на Грушевського. Довелося брати відпустку, у чому керівництво її підтримало. Вона намагалась приховати страх, але потрапила одразу в епіцентр подій. Їй довелось чергувати в ніч на 22 січня. Під ранок кожні 10-15 хвилин в медпункт заносили людей з важкими пораненнями. Найчастіше це були поранення у голову, шию і грудну клітину. У кожної бригади був свій операційний стіл. Уляна була відповідальною за один з таких столів. Вона бачила, коли на сусідній стіл принесли хлопця у важкому стані. Одразу зібралося багато лікарів - почали реанімувати пораненого. Дійшли до ін’єкцій адреналіну….Уляна наповнювала шприц. Але усі зусилля були марними - хлопець помер. Ним виявився Сергій Нігоян, Уляна знала його раніше: з того часу, коли працювала з мобільними бригадами. Вона згадує, що він попросив допомогти, бо порізав палець. Поводився дуже весело. Після його смерті прийшов священник, щоб відспівати загиблого. Коли закінчив молитву - заплакав. З’ясувалося, що у цей самий день кілька років тому у священника помер син такого ж віку.
Денис ще зовсім юний, він навчається у медичному ліцеї, а в майбутньому планує вивчитися на хірурга. 30 листопада він теж був на Майдані, тоді вперше довелося рятувати людину, якій стало погано. З друзями донесли до Головпоштамту і надали першу допомогу, поки чекали на Червоний Хрест. Після цього випадку Денис вирішив, що буде не тільки ходити на мітинги, а й запишеться у волонтери у мобільні бригади. Тепер поєднує цю роботу зі своїм навчанням. Майже щодня він на Майдані, а коли були події на Грушевського - декілька днів не з’являвся дома, працював без відпочинку, допомагаючи постраждалим. Денисова бригада однією з перших почала допомагати пораненим від газу, кийків та гранат на Грушевського. Хлопчині особисто довелося витягати 4 гумові кулі 12 калібру. Це відбувалося просто на вулиці, бо тоді медчастини ще не були облаштовані так, як потрібно, і багатьох людей доводилося відправляти у лікарні. Але після того, коли постраждалих із лікарень почали забирати у міліцію - операції почали робити вже на місцях( у двох медчастинах на Грушевського). Денис розповідає, що 22 січня на власні очі бачив ще 2 трупи, які просто зникли. Тобто вони не були зареєстровані на Майдані, не увійшли до картотеки. Це сталося, коли Беркут пійшов на штурм і волонтери не могли дістатися до тіл. Вважає, що їх забрала міліція і ідентифікувати ці тіла вже не буде можливості. Каже, що у обох були важкі вогнепальні поранення у грудну клітину. Він згадує, як вперше витягав гумову кулю. Каже, що чоловікові дуже пощастило, бо куля увійшла лише у м’які тканини, але пробила товстий светер ,футболку і куртку. Наступного дня поранений прийшов до Дениса - подякувати. Денис каже, що запам’ятає цього чоловіка на усе життя. Це був перший випадок, справжнє бойове хрещення у хірурги. Денис планує і надалі бути волонтером. Вважає, що події будуть розгортатися, нажаль, не мирним шляхом. Адже люди вимагають конкретних дій, а не просто розмов.
Олександр - ортопед-травматолог зі Львова. Він став начмедом у самоствореному медпункті на Грушевського, 1, хоча не сподівався, що доля так складеться. Олександр завжди був поза політикою, але коли друзі запропонували записатися в медичний резерв Євромайдану - не думав ні хвилини. Коли потрапив на Майдан, відчув неймовірну ейфорію. І, не зважаючи на керівну посаду, виходив з медичними бригадами на барикади в найгарячіші дні. Щоб бути тут, а не на роботі у Львові, Олександр бере все нові відпустки. Утім він надзвичайно задоволений, що має можливість працювати тут, серед найкращих медиків з різних куточків України. Каже, що медчастина на Грушевського 1 забезпечена усім необхідним на 200%; і усе це - завдяки благодійникам, котрі моментально відгукаються на потреби. Із сумом розводить руками, - якби так забезпечувались міські лікарні! Олександр вдень працює у медчастині, а вночі на передовій і на блокпостах. Їх називають «бродягами» - групи з 4-6 людей, що працюють на передовій. До першого штурму лікарі «бродяги» обходили з раціями усю територію перевіряли і контролювали бригади. Але після 19 січня - це вже окремий підрозділ для роботи в бойових умовах. Там лікарі стають парамедиками. Їх головне завдання - доправити поранених до медчастини. Згадує: «тільки но-приїхав - одразу довелося відкачувати 7-8 людей з епілептичними нападами» . Це було лише перше чергування, до цього, враховуючи, що Олександр травматолог, бачив людей із нападами усього декілька разів. Часу на роздуми і страх не було - довелося годинами рятувати людей. З тих пір він бачив і пережив усяке: від комічної історії про юнака, що випадково кинув петарду собі в штани, до важких поранень. Каже, що люди ще й досі приходять з гумовими кулями, або осколками від гранат…Це ті, що довго не наважувались прийти до медиків, або просто не хотіли кидати свої пости, бо бояться, що лікарі заберуть їх з Майдану. Олександр згадує хлопчину, що не спав 4 з половиною доби. Хлопець вважав, що мусить бути на Майдані і йому не потрібно відпочивати. Каже , фанатичних людей тут близько 5 відсотків. Лікарі намагаються з ними говорити, просять відпочивати, ходити до психолога.
Вікторія. 51 рік. Невролог. Киянка. Працює в приватній клініці, а у вільний час - волонтером у медчастині Жовтневого палацу. Працює на Майдані з другого грудня. Була однією з організаторів медичної служби. Нещодавно брала учать у реанімації людини, яку принесли з вулиці з інфарктом. За 15-20 хвилин до цього благодійники привезли у медчастину реанімаційну апаратуру. Лише завдяки цьому людину вдалося врятувати
Діма. 35 років. Травматолог. З основної роботи його «попросили» у відпустку. Завдяки головному лікарю (якому Діма вдячний) - у тимчасову, а не звільнили зовсім. Хоча розпорядження з міністерства було саме звільнити. Побиття Беркутом студентів - мотивація для Діми почати волонтерську роботу у медчастині. Тут він знаходиться з 3го грудня. Діма працював на Грушевського у найгарячіші моменти. Проте найбільше йому запам’яталася історія, коли перед виступом потрібно було терміново повернути голос співачці Руслані. Йому це вдалося. Навіть якщо повернеться до основної роботи, згоден працювати у медчастині у нічні зміни, та у будь-який інший вільний час.
Ганна. Психолог. Киянка, з початку грудня у вільний від своєї приватної практики час працює у психологічній службі підтримки Майдану. Вона годинами вислуховує людей з Майдану, оскільки дуже серйозно стурбована щоденним порушенням їхніх прав. Звернень до психологів щодня більшає: люди йдуть і з особистими проблемами, і з психічним перенавантаженням, типовим тут, на Майдані. Історії своїх пацієнтів Ганна приховує, посилаючись на медичну етику. Для неї головне - результат її праці. Її впізнають люди, посміхаються та дякують. І якщо потрібно - звертаються повторно.
Ганна. Киянка. Кардиолог, Психолог, Психотерапевт. Прийшла в медчастину нещодавно. До цього довгий час приносила ліки, витрачаючи майже всі власні гроші. Активно діяла у фейсбуці, але згодом зрозуміла, якщо хоче допомагати «руками» - потрібно стати лікарем-волонтером. Зараз вона у декретній відпустці, а у вільний час, коли є на кого залишити дитину, - у Жовтневому палаці. Бо відчуває, що зараз тут потрібен не лише лікар, а ще в якійсь мірі матір, яка може не лише піклуватися та лікувати, а й вислухати людину, яка до неї звернулася.
Сергій (він же Натан в іудейській традиції) Перед зйомкою подивився на годинник - і попросив кілька хвилин для молитви. Сергій - корінний киянин, він терапевт-невропатолог. Перед початком Майдану його та інших лікарів звільнили з однієї із столичних поліклінік, яку одразу розформували. Був на Майдані в 2004му, а через десять років відчув, що не може спокійно прийняти побиття студентів. Бо діти для кожного - одна з найбільших цінностей, і насилля над ними об’єднало народ. Вже за тиждень Сергій працював за сценою в наметовому містечку, що тоді складалося лишень з кількох наметів. Потік пацієнтів постійно збільшувався, зростала кількість бронхітів та вірусних захворювань. Але за кілька днів Сергій отримав ще й досвід військового медика. 10 грудня під час штурму у медпункт потрапило багато поранених з розбитими кийками головами, струсами мозку, а ті, хто у перших рядах стримував наступ Беркуту - діставали стиснення грудної клітини. Сергій у ту ніч багатьом врятував життя. Особливо запам'ятав молодого хлопця, який ледве не помер. У того впав тиск, він знепритомнів, а у лікарів на Майдані не було навіть тонометру. Хлопця відкачали і він одразу втік, залишивши 100 гривень. Сергій каже, що усім на Майдані тоді дуже помогла молитва, яку читали зі сцени греко-католицькі священники. Сергій і собі помолився, щоб відновити рівновагу і спокій.
Юлія. Лор. Приймає пацієнтів просто в коридорі третього поверху у Будинку Профспілок. Вона нещодавно приїхала із Маріуполя і зможе пробути на Майдані зовсім недовго - залишок літньої відпустки. Каже, що не може покинути роботу і сім’ю, але повинна зробити хоча б невеликий внесок у життя Майдану. Юля навіть не очікувала, що матиме тут так багато пацієнтів. Приходять люди з барикад, з кухні, колеги. Багато ангін та вірусних інфекцій. Вражена відчуттям єдності і рівності із незнайомими людьми, Юля шукатиме можливості приїхати знову, якщо лікарів не вистачатиме. Але дуже сподівається, що до весни життя в країні заспокоїться і всі роз’їдуться по домівках.
Уляна приїхала зі Львова. Закінчує інтернатуру як дитячий хірург. З Західної України лікарі приїздять у накопичені вихідні дні. Їм часто доводиться працювати без відпочинку. Уляна втретє приїхала на Майдан, коли почалися події на Грушевського. Довелося брати відпустку, у чому керівництво її підтримало. Вона намагалась приховати страх, але потрапила одразу в епіцентр подій. Їй довелось чергувати в ніч на 22 січня. Під ранок кожні 10-15 хвилин в медпункт заносили людей з важкими пораненнями. Найчастіше це були поранення у голову, шию і грудну клітину. У кожної бригади був свій операційний стіл. Уляна була відповідальною за один з таких столів. Вона бачила, коли на сусідній стіл принесли хлопця у важкому стані. Одразу зібралося багато лікарів - почали реанімувати пораненого. Дійшли до ін’єкцій адреналіну….Уляна наповнювала шприц. Але усі зусилля були марними - хлопець помер. Ним виявився Сергій Нігоян, Уляна знала його раніше: з того часу, коли працювала з мобільними бригадами. Вона згадує, що він попросив допомогти, бо порізав палець. Поводився дуже весело. Після його смерті прийшов священник, щоб відспівати загиблого. Коли закінчив молитву - заплакав. З’ясувалося, що у цей самий день кілька років тому у священника помер син такого ж віку.
Денис ще зовсім юний, він навчається у медичному ліцеї, а в майбутньому планує вивчитися на хірурга. 30 листопада він теж був на Майдані, тоді вперше довелося рятувати людину, якій стало погано. З друзями донесли до Головпоштамту і надали першу допомогу, поки чекали на Червоний Хрест. Після цього випадку Денис вирішив, що буде не тільки ходити на мітинги, а й запишеться у волонтери у мобільні бригади. Тепер поєднує цю роботу зі своїм навчанням. Майже щодня він на Майдані, а коли були події на Грушевського - декілька днів не з’являвся дома, працював без відпочинку, допомагаючи постраждалим. Денисова бригада однією з перших почала допомагати пораненим від газу, кийків та гранат на Грушевського. Хлопчині особисто довелося витягати 4 гумові кулі 12 калібру. Це відбувалося просто на вулиці, бо тоді медчастини ще не були облаштовані так, як потрібно, і багатьох людей доводилося відправляти у лікарні. Але після того, коли постраждалих із лікарень почали забирати у міліцію - операції почали робити вже на місцях( у двох медчастинах на Грушевського). Денис розповідає, що 22 січня на власні очі бачив ще 2 трупи, які просто зникли. Тобто вони не були зареєстровані на Майдані, не увійшли до картотеки. Це сталося, коли Беркут пійшов на штурм і волонтери не могли дістатися до тіл. Вважає, що їх забрала міліція і ідентифікувати ці тіла вже не буде можливості. Каже, що у обох були важкі вогнепальні поранення у грудну клітину. Він згадує, як вперше витягав гумову кулю. Каже, що чоловікові дуже пощастило, бо куля увійшла лише у м’які тканини, але пробила товстий светер ,футболку і куртку. Наступного дня поранений прийшов до Дениса - подякувати. Денис каже, що запам’ятає цього чоловіка на усе життя. Це був перший випадок, справжнє бойове хрещення у хірурги. Денис планує і надалі бути волонтером. Вважає, що події будуть розгортатися, нажаль, не мирним шляхом. Адже люди вимагають конкретних дій, а не просто розмов.
Олександр - ортопед-травматолог зі Львова. Він став начмедом у самоствореному медпункті на Грушевського, 1, хоча не сподівався, що доля так складеться. Олександр завжди був поза політикою, але коли друзі запропонували записатися в медичний резерв Євромайдану - не думав ні хвилини. Коли потрапив на Майдан, відчув неймовірну ейфорію. І, не зважаючи на керівну посаду, виходив з медичними бригадами на барикади в найгарячіші дні. Щоб бути тут, а не на роботі у Львові, Олександр бере все нові відпустки. Утім він надзвичайно задоволений, що має можливість працювати тут, серед найкращих медиків з різних куточків України. Каже, що медчастина на Грушевського 1 забезпечена усім необхідним на 200%; і усе це - завдяки благодійникам, котрі моментально відгукаються на потреби. Із сумом розводить руками, - якби так забезпечувались міські лікарні! Олександр вдень працює у медчастині, а вночі на передовій і на блокпостах. Їх називають «бродягами» - групи з 4-6 людей, що працюють на передовій. До першого штурму лікарі «бродяги» обходили з раціями усю територію перевіряли і контролювали бригади. Але після 19 січня - це вже окремий підрозділ для роботи в бойових умовах. Там лікарі стають парамедиками. Їх головне завдання - доправити поранених до медчастини. Згадує: «тільки но-приїхав - одразу довелося відкачувати 7-8 людей з епілептичними нападами» . Це було лише перше чергування, до цього, враховуючи, що Олександр травматолог, бачив людей із нападами усього декілька разів. Часу на роздуми і страх не було - довелося годинами рятувати людей. З тих пір він бачив і пережив усяке: від комічної історії про юнака, що випадково кинув петарду собі в штани, до важких поранень. Каже, що люди ще й досі приходять з гумовими кулями, або осколками від гранат…Це ті, що довго не наважувались прийти до медиків, або просто не хотіли кидати свої пости, бо бояться, що лікарі заберуть їх з Майдану. Олександр згадує хлопчину, що не спав 4 з половиною доби. Хлопець вважав, що мусить бути на Майдані і йому не потрібно відпочивати. Каже , фанатичних людей тут близько 5 відсотків. Лікарі намагаються з ними говорити, просять відпочивати, ходити до психолога.