Циля
Циля сиділа і не хотіла. Не хотіла тут сидіти і чекати. А чекати треба було. Бо інакше ніяк. Воно ж у кожного так буває, що інакше ніяк. Ось і у Цилі цього разу так сталося. Інакше ніяк. Треба було тут сидіти і чекати. І Циля не могла нічого вдіяти, зарадити цьому вона не могла, змінити ситуацію не могла Циля. Тож вона сиділа і чекала. Звичайно, вона могла б розвернутися і піти. Могла. Теоретично. Але Циля, от саме Циля, ні, вона так не могла. Отак встати, розвернутися зараз, вдягнути своє пальто, підійти до дзеркала, одягнути берет, поправити його, зняти, одягнути знову, ще раз глянути на годинник і піти. Не могла вона так. Так би зробив кожен на її місці. Та й Циля, почувши про таке, в ту ж секунду сказала б: А чому ти не встала, не розвернулась і не пішла? Якби я була на твоєму місці, я так зробила». Але коли ти на своєму місці, ти ніколи не послідуєш власній пораді. І Циля знала це дуже добре. А тому йти не було сенсу.
Циля все сиділа й думала.
Ну що я йому скажу? Ну от він нарешті прийде. Буде йти і з самого початку коридору зробить такий вигляд, такий, запізню вальний вигляд. Мовляв, ох вже ці корки, або ото вже моя мала перед самим виходом з дому таке вчудила, або, треба було терміново під»їхати, ти ж розумієш. І я скажу йому «Розумію.» Ну а що ще я зможу йому відповісти. Що взагалі я зможу йому сказати. Він почне скидати своє пальто, струшувати з плечей сніг, розказуючи, що «на дворі навалило так, що за три дні не прибрати й двадцятьма машинами», буде топати ногами. І на тому місці, де він стоятиме, під ним розтікатимуться дві мокрі плями по паркету. Що я йому скажу на це? Нічого не скажу.
Циля глянула на годинник. Вона вже давно не бачила, яка там година. Бо коли ти чекаєш, ти просто весь час дивишся на годинник. Це не означає, що ти слідкуєш за годиною. Просто всі завжди дивляться на годинник, коли чекають. Всі хочуть знати, що щось все ж таки рухається, коли ти отак завмираєш десь просто в чеканні. Циля знала про це. Тому навіть не бачила, котра година. Вона просто глянула на годинник, щоб показати комусь невидимому, що вона чекає, і дратується, і чекає довго, і вже хоче піти, але не може. Тому що така, вона є, Циля. Вона не може піти.
Ну що ж йому сказати? Ну от він нарешті зніме своє пальто, потре одна об одну червоні з морозу руки, похукає на них, всядеться в своє м’яке крісло, закриє на кілька хвилин очі і глибоко вдихне. Я сидітиму у кріслі навпроти, дивитимусь, як він глибоко дихає. Як пашіють його рум’яні з морозу щоки. А потім він відкриє очі і гляне на мене. Ні, він гляне просто у мене. Просто в саму середину. Навіть глибше, ніж шлунок і печінка і легені і все решта. Глибше. В самі клітини, у самі ядра клітин мені він гляне. І тоді мені треба буде щось сказати. Ну що я йому скажу? Треба ж буде щось сказати.
Із кабінету навпроти вийшла жінка. Дуже красива жінка. Циля пам’ятала її. Вона бачила цю жінку тут кожного разу. Кожного разу, коли чекала, ця жінка вже виходила з кабінету. У той самий час щотижня. Цього разу жінка вийшла якось по-іншому. Зазвичай, вона виходила дуже по-діловому. Так виходять з кабінетів люди, яким немає куди насправді спішити. І тому вони завжди спішать. Як тільки вони виходять з кабінету, вони одразу дістають з кишені куртки чи плаща ключі від машина, одягають їх на палець руки, іншими затискають у долоні, і легенько підбивають його мізинцем. Так ключів ніби й не видно, але кожен може почути, що це ключі від машини. Від ключів цих завжди дуже характерний звук. Такий калатаючий. Але сьогодні гарна жінка вийшла по-іншому. Вона не діставала ключі, і не набирала одразу чийсь номер на мобільному. Вона просто повільно вийшла. Закрила за собою двері, відійшла на крок і зупинилась. Заплющила очі. І стояла так кілька хвилин. Посеред коридору, навпроти Цилі стояла гарна жінка без ключів від машини і мобільного, заплющивши очі і повільно дихаючи. Цилі здалося, що цей момент дуже важливий у житті гарної жінки. Настільки важливий. Що Циля й собі заплющила очі, щоб жінці не здалося, що Циля її розглядає. Так вони й дихали двоє кілька хвилин, гарна жінка - стоячи без ключів і мобільного, і Циля сидячи і чекаючи, у той час як вона зовсім не хотіла тут сидіти й чекати. За кілька хвилин Циля розплющила очі. Гарна жінка теж розплющила. Озирнулась навколо, пройшлася по всьому якимось відсутнім поглядом. Потім дістала ключі від машини, і почала ними калатати у руці. У неї задзвонив мобільний, і вона почала метушливо копирсатися у сумочці. Циля глянула ще раз на годинник. Гарна жінка вже голосно з кимось розмовляла, біжучи по коридору. Через мить Циля чула лише віддалений звук підборів і калатаючи ключі від машини.
Господи, що ж я йому скажу? Він же обов’язково дивитиметься на мене, у мене. І мені доведеться щось йому сказати. Бо ж інакше не можна. Я не зможу нічого йому не сказати. Може у нього і є клієнти, які мовчать, закривають очі і глибоко дихають. Але я так не можу. Може сказати йому :»Мені дуже погано». Ні. Не підходить. Що значить погано. Він обов’язково спитає»Що значить погано?». І що я йому відповім. Ні. Треба щось таке сказати, щоб він одразу повірив, що мені дуже-дуже погано. Щоб я йому щось сказала, а він відповів мені : «Так, Циля, тобі й справді дуже погано». Треба щось таке сказати трагічне. Так приречено сказати. Так, з трьома крапками сказати. Але три крапки - це якось так…пошло. Чорт, ну що ж мені йому сказати? Може сказати, що мені немає чого йому сказати. Отак і випалити :»Мені немає чого тобі сказати». І хай мастить собі голову. Тоді він мене обов’язково спитає, чого ж я прийшла. І ще й чекала його так довго тут. А потім ще чекала, поки він зніме пальто, і потопчеться ногами, і всядеться у своє м’яке крісло. І дихатиме глибоко із заплющеними очима. І тоді я скажу йому «Мені немає чого тобі сказати». І він спокійно спитає :»А чого ж ти тоді прийшла?». І мені не буде чого йому відповісти. Тоді він легенько посміхнеться. Не так, як посміхаються милій дитинці, чи гарній фотографії, а так як посміхаються підбитій собаці, яка скавулить на вулиці, так як посміхаються подрузі, коли тест з двома полосками, так як посміхаються тоді, коли нічого не лишається окрім як посміхнутись. Отак і він посміхнеться мені. І я буду знати, що це саме ТА посмішка. І нікуди від неї не сховаюсь. Чорт, що ж мені йому сказати? Що ж сказати?
Циля почула кроки у кінці коридору.
Чорт, що ж сказати йому? Що ж йому сказати? Сказати, що це все великий жарт. Я помилилась. Я не хотіла, щоб так було, як було. Але якщо вже так є, то мені дуже прикро. Мовляв, вибач і все таке. Розійдемося друзями, чекай листівку на Різдво. Тоді він збіситься, зіскочить з крісла, почне ходити від вікна і до вікна. Скаже мені :»Миленько, люба, я злюся на тебе. Те, що твориш, змушує мене злитись на тебе, Миленько». Він обов’язково назве мене Циленька, і це означатиме, що він злий. Що він дуже злий. Навіть не як собака, а навіть іще більше він злий. І тоді мені стане соромно-соромно. Господи, ну що ж таке сказати.
Циля поглянула на годинник.
- Ой, Цилю, вибач, таке тут трапилося. Ну не повіриш просто.
Він почав ще з коридору. З тої самої секунди, як побачив, що вона дивиться на годинник. Він довго щось пояснював, сміявся і струшував з плечей сніг, відкриваючи одночасно кабінет, скидаючи на ходу пальто, тупаючи ногами і потираючи змерзлі з холоду руки. Він хукав і хукав на них, розтирав собі пальці, включав у кабінеті калорифер, вішав на вішак пальто, знову тупав ногами, і говорив, говорив, пояснював щось, постійно сміючись. Циля також зняла пальто і повісила на вішак. Вони сіли навпроти. Він у м’якому кріслі і Циля. У м’якому. Біля входу повільно розтікались дві калюжі від його чоботів. Наніс снігу з вулиці. Він заплющив очі і глибоко вдихнув. Циля сиділа непорушно. Заплющила очі і теж глибоко вдихнула. Розплющила очі. Він вже дивився на неї. У неї. У самі клітини. У самі їх ядра. Цилі стало гаряче. Щось замлосило внизу живота, і спітніли долоні. Вона теж дивилась на нього. Розглядала його. Вона любила цю сорочку. Блідо сіра, вона була якась така проста і довершена. Така непретензійна ця сорочка. Циля знала, що він купив її дуже дорого, і що за один шов на цій сорочці можна віддати півжиття. Циля знала. І він знав. Що сорочка виглядає непретензійно. Навіть просто. Навіть простацько, могло б комусь видатись. Але Циля знала. І він знав. Циля любила цю сорочку. Він був у цій сороці навіть тоді, коли вони вперше познайомилась. Циля вже тоді все зрозуміла про цю сорочку. Вона була навіть трохи зім’ята, але здавалась тоді Цилі дуже модною. Перше, що тоді наважилась сказати йому Циля, було про його сорочку.
- Мені подобається ваша сорочка.
- Мені теж подобається моя сорочка.
Цилі тоді здалося це найбезглуздішою і єдино правильною відповіддю на її комплімент. Та це й не був комплімент. Вона просто констатувала факт. Циля слугувалась цим правилом усе життя. Коли немає чого сказати, констатуй факт. Циля завжди так робила. І тоді ніхто й ніколи не міг сказати. Що Циля десь нещира, чи десь вона, можливо лукавить. Циля просто констатувала факт. Це часто було образливим, чи навіть нестерпним. Але Цилі часто не було чого сказати людям, тому вона просто констатувала факт.
Він дивився. Дивився у неї. У самі клітини. У самі ядра клітин. Цилі не було чого йому сказати.
- Від тебе стало мокро, - сказала Циля.
- Це сніг, - відповів він.
- Так, - сказала Циля, - це сніг.
Циля все сиділа й думала.
Ну що я йому скажу? Ну от він нарешті прийде. Буде йти і з самого початку коридору зробить такий вигляд, такий, запізню вальний вигляд. Мовляв, ох вже ці корки, або ото вже моя мала перед самим виходом з дому таке вчудила, або, треба було терміново під»їхати, ти ж розумієш. І я скажу йому «Розумію.» Ну а що ще я зможу йому відповісти. Що взагалі я зможу йому сказати. Він почне скидати своє пальто, струшувати з плечей сніг, розказуючи, що «на дворі навалило так, що за три дні не прибрати й двадцятьма машинами», буде топати ногами. І на тому місці, де він стоятиме, під ним розтікатимуться дві мокрі плями по паркету. Що я йому скажу на це? Нічого не скажу.
Циля глянула на годинник. Вона вже давно не бачила, яка там година. Бо коли ти чекаєш, ти просто весь час дивишся на годинник. Це не означає, що ти слідкуєш за годиною. Просто всі завжди дивляться на годинник, коли чекають. Всі хочуть знати, що щось все ж таки рухається, коли ти отак завмираєш десь просто в чеканні. Циля знала про це. Тому навіть не бачила, котра година. Вона просто глянула на годинник, щоб показати комусь невидимому, що вона чекає, і дратується, і чекає довго, і вже хоче піти, але не може. Тому що така, вона є, Циля. Вона не може піти.
Ну що ж йому сказати? Ну от він нарешті зніме своє пальто, потре одна об одну червоні з морозу руки, похукає на них, всядеться в своє м’яке крісло, закриє на кілька хвилин очі і глибоко вдихне. Я сидітиму у кріслі навпроти, дивитимусь, як він глибоко дихає. Як пашіють його рум’яні з морозу щоки. А потім він відкриє очі і гляне на мене. Ні, він гляне просто у мене. Просто в саму середину. Навіть глибше, ніж шлунок і печінка і легені і все решта. Глибше. В самі клітини, у самі ядра клітин мені він гляне. І тоді мені треба буде щось сказати. Ну що я йому скажу? Треба ж буде щось сказати.
Із кабінету навпроти вийшла жінка. Дуже красива жінка. Циля пам’ятала її. Вона бачила цю жінку тут кожного разу. Кожного разу, коли чекала, ця жінка вже виходила з кабінету. У той самий час щотижня. Цього разу жінка вийшла якось по-іншому. Зазвичай, вона виходила дуже по-діловому. Так виходять з кабінетів люди, яким немає куди насправді спішити. І тому вони завжди спішать. Як тільки вони виходять з кабінету, вони одразу дістають з кишені куртки чи плаща ключі від машина, одягають їх на палець руки, іншими затискають у долоні, і легенько підбивають його мізинцем. Так ключів ніби й не видно, але кожен може почути, що це ключі від машини. Від ключів цих завжди дуже характерний звук. Такий калатаючий. Але сьогодні гарна жінка вийшла по-іншому. Вона не діставала ключі, і не набирала одразу чийсь номер на мобільному. Вона просто повільно вийшла. Закрила за собою двері, відійшла на крок і зупинилась. Заплющила очі. І стояла так кілька хвилин. Посеред коридору, навпроти Цилі стояла гарна жінка без ключів від машини і мобільного, заплющивши очі і повільно дихаючи. Цилі здалося, що цей момент дуже важливий у житті гарної жінки. Настільки важливий. Що Циля й собі заплющила очі, щоб жінці не здалося, що Циля її розглядає. Так вони й дихали двоє кілька хвилин, гарна жінка - стоячи без ключів і мобільного, і Циля сидячи і чекаючи, у той час як вона зовсім не хотіла тут сидіти й чекати. За кілька хвилин Циля розплющила очі. Гарна жінка теж розплющила. Озирнулась навколо, пройшлася по всьому якимось відсутнім поглядом. Потім дістала ключі від машини, і почала ними калатати у руці. У неї задзвонив мобільний, і вона почала метушливо копирсатися у сумочці. Циля глянула ще раз на годинник. Гарна жінка вже голосно з кимось розмовляла, біжучи по коридору. Через мить Циля чула лише віддалений звук підборів і калатаючи ключі від машини.
Господи, що ж я йому скажу? Він же обов’язково дивитиметься на мене, у мене. І мені доведеться щось йому сказати. Бо ж інакше не можна. Я не зможу нічого йому не сказати. Може у нього і є клієнти, які мовчать, закривають очі і глибоко дихають. Але я так не можу. Може сказати йому :»Мені дуже погано». Ні. Не підходить. Що значить погано. Він обов’язково спитає»Що значить погано?». І що я йому відповім. Ні. Треба щось таке сказати, щоб він одразу повірив, що мені дуже-дуже погано. Щоб я йому щось сказала, а він відповів мені : «Так, Циля, тобі й справді дуже погано». Треба щось таке сказати трагічне. Так приречено сказати. Так, з трьома крапками сказати. Але три крапки - це якось так…пошло. Чорт, ну що ж мені йому сказати? Може сказати, що мені немає чого йому сказати. Отак і випалити :»Мені немає чого тобі сказати». І хай мастить собі голову. Тоді він мене обов’язково спитає, чого ж я прийшла. І ще й чекала його так довго тут. А потім ще чекала, поки він зніме пальто, і потопчеться ногами, і всядеться у своє м’яке крісло. І дихатиме глибоко із заплющеними очима. І тоді я скажу йому «Мені немає чого тобі сказати». І він спокійно спитає :»А чого ж ти тоді прийшла?». І мені не буде чого йому відповісти. Тоді він легенько посміхнеться. Не так, як посміхаються милій дитинці, чи гарній фотографії, а так як посміхаються підбитій собаці, яка скавулить на вулиці, так як посміхаються подрузі, коли тест з двома полосками, так як посміхаються тоді, коли нічого не лишається окрім як посміхнутись. Отак і він посміхнеться мені. І я буду знати, що це саме ТА посмішка. І нікуди від неї не сховаюсь. Чорт, що ж мені йому сказати? Що ж сказати?
Циля почула кроки у кінці коридору.
Чорт, що ж сказати йому? Що ж йому сказати? Сказати, що це все великий жарт. Я помилилась. Я не хотіла, щоб так було, як було. Але якщо вже так є, то мені дуже прикро. Мовляв, вибач і все таке. Розійдемося друзями, чекай листівку на Різдво. Тоді він збіситься, зіскочить з крісла, почне ходити від вікна і до вікна. Скаже мені :»Миленько, люба, я злюся на тебе. Те, що твориш, змушує мене злитись на тебе, Миленько». Він обов’язково назве мене Циленька, і це означатиме, що він злий. Що він дуже злий. Навіть не як собака, а навіть іще більше він злий. І тоді мені стане соромно-соромно. Господи, ну що ж таке сказати.
Циля поглянула на годинник.
- Ой, Цилю, вибач, таке тут трапилося. Ну не повіриш просто.
Він почав ще з коридору. З тої самої секунди, як побачив, що вона дивиться на годинник. Він довго щось пояснював, сміявся і струшував з плечей сніг, відкриваючи одночасно кабінет, скидаючи на ходу пальто, тупаючи ногами і потираючи змерзлі з холоду руки. Він хукав і хукав на них, розтирав собі пальці, включав у кабінеті калорифер, вішав на вішак пальто, знову тупав ногами, і говорив, говорив, пояснював щось, постійно сміючись. Циля також зняла пальто і повісила на вішак. Вони сіли навпроти. Він у м’якому кріслі і Циля. У м’якому. Біля входу повільно розтікались дві калюжі від його чоботів. Наніс снігу з вулиці. Він заплющив очі і глибоко вдихнув. Циля сиділа непорушно. Заплющила очі і теж глибоко вдихнула. Розплющила очі. Він вже дивився на неї. У неї. У самі клітини. У самі їх ядра. Цилі стало гаряче. Щось замлосило внизу живота, і спітніли долоні. Вона теж дивилась на нього. Розглядала його. Вона любила цю сорочку. Блідо сіра, вона була якась така проста і довершена. Така непретензійна ця сорочка. Циля знала, що він купив її дуже дорого, і що за один шов на цій сорочці можна віддати півжиття. Циля знала. І він знав. Що сорочка виглядає непретензійно. Навіть просто. Навіть простацько, могло б комусь видатись. Але Циля знала. І він знав. Циля любила цю сорочку. Він був у цій сороці навіть тоді, коли вони вперше познайомилась. Циля вже тоді все зрозуміла про цю сорочку. Вона була навіть трохи зім’ята, але здавалась тоді Цилі дуже модною. Перше, що тоді наважилась сказати йому Циля, було про його сорочку.
- Мені подобається ваша сорочка.
- Мені теж подобається моя сорочка.
Цилі тоді здалося це найбезглуздішою і єдино правильною відповіддю на її комплімент. Та це й не був комплімент. Вона просто констатувала факт. Циля слугувалась цим правилом усе життя. Коли немає чого сказати, констатуй факт. Циля завжди так робила. І тоді ніхто й ніколи не міг сказати. Що Циля десь нещира, чи десь вона, можливо лукавить. Циля просто констатувала факт. Це часто було образливим, чи навіть нестерпним. Але Цилі часто не було чого сказати людям, тому вона просто констатувала факт.
Він дивився. Дивився у неї. У самі клітини. У самі ядра клітин. Цилі не було чого йому сказати.
- Від тебе стало мокро, - сказала Циля.
- Це сніг, - відповів він.
- Так, - сказала Циля, - це сніг.