(no subject)
I feel the instinct to survive. Today is not the day we die ©
Моя країна, прекрасна і незалежна, зараз потерпає від війни. Війна розпочалася ще в 2014 році, коли злі люди зробили спроби відібрати частину країни і створити там своє «царство». Тоді ще не було гучної реакції на такі події, ще не всі розумили що саме відбувається, а лише ті, хто втратив дім під час захоплення, під час «мирного» вторгнення. Так тривало майже 8 років. А потім сталося те, у що ніхто не хотів повірити - повномасштабне вторгнення. Жорстока, необґрунтована і несправедлива ВІЙНА прийшла просто на землю моєї країни. Без жодних пояснень та жодної людяності. Ніби у сусідній країни жили не люди, а бездушні монстри. А ми навіть цього не помічали. Це не просто захоплення клаптиків землі, це - знищення. На своєму шляху загарбники не прости вбивають, вони ґвалтують, знущаються, використовують тортури, а будинки палять та обсирають. Ніби ніколи не бачили туалет, ніколи не бачили нормальної їжі або не знають що таке душа. Після них не залишається місця, куди можна повернутися жити. Вони кажуть, що захищають свою землю, але на них ніхто не нападав, їх ніхто не притискав і не змушував забути російську мову або віддати свій будинок.
З 24го лютого 2022 року пройшло 925 днів. Пекельні дні повномасштабної безглуздої злої війни. Додайте до цього ще 8м років не такого відверто лютого захоплення східної частини країни та Криму.
За цей час росіяни випустили майже 12 000 ракет по території України, а також майже 3.5 тисячі авіаційних ударів та майже 1.1 млн ударів із застосуванням безпілотників.
Станом на 1 серпня 2023 року стало відомо що Росія зруйнувала в Україні близько 144 000 будинків, з яких близько 17 000 - багатоквартирні.
Станом на 26 липня 2023 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 274 об’єктів з 24 лютого 2022 року - 117 релігійних об’єктів, 27 музеїв, 98 будівель, що представляють історичний та/або художній інтерес, 19 пам’ятників, 12 бібліотек, 1 архів.
В чому вина моя країна?
Вони нищать школи, собори, храми. Чого тількт варте знищення водосховища! Або Одеського собору знищеного під час війни і знов отримавшого ракету?
Життя людини для них не вартує нічого. Натомість навіть поранені українці рятують один одного, рятують тварин своїх та чужих, рятують навіть ворожих цивільних. Ніхто не розстрілює і не відрізає голови полоненим - їх годують, дають одяг і розмовляють російською щоб розуміли.
Я вже навіть погано розумію як ми ще не скотилися і не стали жорстокими, як ми дивом зберігаємо у собі людяність та любов.
Коли гине сім’я де виживає лише батько, який йде на фронт і гине захищаючи свою рідну землю, коли діти впізнють загиблу матір по фотографії її руки на дорозі біля дому, коли гине ветеран, що пережив концтабори, від ракети, що влетіла просто в хату, коли гине повний зоопарк тварин, які навіть не можуть втекти від тих бомб, коли батьки виносять вже мертвих дітей з під завалів, коли рятуючи стареньких сусідів гине школяр просто не встигнувши до укриття, коли люди сплять в метро, живуть у сховищах і бояться спати… Це вже навіть не війна - це знищення. Як можуть повторюватися жахи війни? Історія нічого не навчила? І цього разу жертві не дозволять навіть відповісти загарбнику.
Я просто залишу тут деякі з останніх новин часом на 5.09 2024го.
Якщо частина світу цього не розуміє і не хоче бачити - я залишу це для історії. Бо це відбувається зараз, у 21му сторіччі, в середині Європи. Здається, що не такої і цивілізованої. І я живу саме у цей час. Я є свідком усіх цих подій. Просто зараз.
Я свідомо поступово переходжу на рідну українську, хоча до цього розмовляла і писала російською. І може сама мова і не винна, але тепер викликає неприємні відчуття. Моє рідне місто - це мікс з національностей і мов, ніби ковчег Ноя. Тепер навіть іноземні місцяни віддають перевагу українській. Щоб роздмухати нетерпимість країна агрессор зробила все і навіть більше. Вони самі створили свій образ терроста, показали своє обличчя вбивць і монстрів. Все ще хотілося вірити, що там існують люди із мозком, які усе розуміють. Можливо не можуть вплинути масштабно на ситуацію але хоча б говорять правду. Але я не впевнена. В українців просто відібрали звичне життя. Просто так.
І ще такий момент: чому так багато переселенців та біженців? Люди хочуть жити. Вони не хотіли щось змінювати, ніхто не планував будувати все з нуля в чужому краю. Ніхто не планував їхати в чужу країну та займати чиєсь місце. Але як спокійно жити під бомбами та ракетами? Як жити в місті із чужими злими заздрісними людьми?
Ніхто з українців не нав'язує свою культуру та цінності, всі були щиро налаштовані або тихенько перечекати, або інтегратуватися і зрозуміти та підтримати чужу культуру і суспільство.
Але і тут трапляється так,що ставлення до вимушених мігрантів та біженців як до сміття, як до тих,хто хоче знайти" краще життя" за рахунок чужої держави. Ще раз - ніхто цього не планував, ніхто про це не мріяв. Я хочу будувати свій власний дім в своїй власній державі. Я хочу квітучу Батьківщину.
Зараз мені ще більш зрозуміло який неймовірний цей світ, скільки прекрасного існую на фоні цього кошмару: музичні флешмоби, що обєднують різих людей, художні проєкти, милі звірятка, ентузіасти, винахідники добрих речей та любов.
Хочу вірити, що мій дім знов стане безпечним. Моя країна розквітне і стане ще кращою.
Що я можу для цього зробити? Я можу говорити правду. Я можу показати, що вміє мій народ. І я можу віддячити тим, хто підтримував.
А поки що триває боротьба.
Ми були народжені, щоб любити, сміятися, святкувати життя. Ми ніколи не вибирали воювати. Але ми дізналися ціну свободи та гідності. І ми ніколи не здамося гніту; ми ніколи не проситимемо толерантності, а вимагатимемо прийняття; адже ми надто цінуємо життя, щоб піддаватися ненависті.
We were born to love, to laugh, to celebrate life. We never chose to fight. But we were taught the price of freedom and dignity. And we will never surrender to oppression; we will never ask for tolerance, but demand acceptance; for we value life far too much to give in to hate.(с)
Прочитайте:
Щоразу, коли відбирають життя у дитини, я не знаходжу собі місця. Я завмираю і не можу дихати. Я завмирав і не дихав надто багато разів за своє життя, бо більшість мого життя припала саме на роки жорстокої війни.
Мої люди в такі часи моляться. Я ж молитов не знаю, вони говорять їх пошепки, щоб чув лише той, кому вони призначені.
Я теж молитимусь, але не тихенько. Голосно витиму, а ще писатиму тут. Бо раптом Бог теж має свій акаунт в Instagram.
«Боже, я знаю, що неможливо виправити те, що вже сталося. Що час не відмотується назад. Але, будь ласка, зроби так, аби той час, що йде в нас зараз, не був таким страшним та болючим. Хай кожна людина має його вдосталь, аж до самої старості.
Я розумію, що смерть має бути, бо є життя. Та прошу: хай батьки ніколи не хоронять своїх дітей. Хай молоді в церкві вінчаються, діти хрестяться, і ніхто з них не відспівується. Хай дзвони в храмі сповіщають людям про свято: Пасху, Спаса, Різдво… тільки б не про прощальну панахиду за загиблими від війни.
Сьогодні в моїй країні загинула маленька дівчинка. Вона, напевно, тепер сидить у тебе на колінах, Боже. Розказує віршик, який вивчила з мамою. Показує нові резиночки і те, яке вже довге в неї волоссячко. Я дуже хвилююся, аби вона не сумувала за своїм плюшевим зайчиком. Забери і його, коли будеш у нас на Землі. Тільки випери від пилу, бруду і крові перед тим, як віддати їй.
І раптом у тебе, Боже, є кілька систем ППО, то благаю, подаруй нам їх. Щоб люди могли піднімати очі в небо, аби молитися і дякувати тобі. Щоб милувалися красою хмаринок, які ти створив. Бо зараз тебе і красу затуляє чорний від вибухів дим.
А ще я дякую за всіх, хто прокинувся сьогодні живим. Хай прокинуться й завтра. І за тисячу днів. Амінь.»
А далі я роблю так, як роблять мої люди в кінці молитви: нахиляю голову і з сумом згадую тих, кого вже нема… © пес Патрон
Моя країна, прекрасна і незалежна, зараз потерпає від війни. Війна розпочалася ще в 2014 році, коли злі люди зробили спроби відібрати частину країни і створити там своє «царство». Тоді ще не було гучної реакції на такі події, ще не всі розумили що саме відбувається, а лише ті, хто втратив дім під час захоплення, під час «мирного» вторгнення. Так тривало майже 8 років. А потім сталося те, у що ніхто не хотів повірити - повномасштабне вторгнення. Жорстока, необґрунтована і несправедлива ВІЙНА прийшла просто на землю моєї країни. Без жодних пояснень та жодної людяності. Ніби у сусідній країни жили не люди, а бездушні монстри. А ми навіть цього не помічали. Це не просто захоплення клаптиків землі, це - знищення. На своєму шляху загарбники не прости вбивають, вони ґвалтують, знущаються, використовують тортури, а будинки палять та обсирають. Ніби ніколи не бачили туалет, ніколи не бачили нормальної їжі або не знають що таке душа. Після них не залишається місця, куди можна повернутися жити. Вони кажуть, що захищають свою землю, але на них ніхто не нападав, їх ніхто не притискав і не змушував забути російську мову або віддати свій будинок.
З 24го лютого 2022 року пройшло 925 днів. Пекельні дні повномасштабної безглуздої злої війни. Додайте до цього ще 8м років не такого відверто лютого захоплення східної частини країни та Криму.
За цей час росіяни випустили майже 12 000 ракет по території України, а також майже 3.5 тисячі авіаційних ударів та майже 1.1 млн ударів із застосуванням безпілотників.
Станом на 1 серпня 2023 року стало відомо що Росія зруйнувала в Україні близько 144 000 будинків, з яких близько 17 000 - багатоквартирні.
Станом на 26 липня 2023 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 274 об’єктів з 24 лютого 2022 року - 117 релігійних об’єктів, 27 музеїв, 98 будівель, що представляють історичний та/або художній інтерес, 19 пам’ятників, 12 бібліотек, 1 архів.
В чому вина моя країна?
Вони нищать школи, собори, храми. Чого тількт варте знищення водосховища! Або Одеського собору знищеного під час війни і знов отримавшого ракету?
Життя людини для них не вартує нічого. Натомість навіть поранені українці рятують один одного, рятують тварин своїх та чужих, рятують навіть ворожих цивільних. Ніхто не розстрілює і не відрізає голови полоненим - їх годують, дають одяг і розмовляють російською щоб розуміли.
Я вже навіть погано розумію як ми ще не скотилися і не стали жорстокими, як ми дивом зберігаємо у собі людяність та любов.
Коли гине сім’я де виживає лише батько, який йде на фронт і гине захищаючи свою рідну землю, коли діти впізнють загиблу матір по фотографії її руки на дорозі біля дому, коли гине ветеран, що пережив концтабори, від ракети, що влетіла просто в хату, коли гине повний зоопарк тварин, які навіть не можуть втекти від тих бомб, коли батьки виносять вже мертвих дітей з під завалів, коли рятуючи стареньких сусідів гине школяр просто не встигнувши до укриття, коли люди сплять в метро, живуть у сховищах і бояться спати… Це вже навіть не війна - це знищення. Як можуть повторюватися жахи війни? Історія нічого не навчила? І цього разу жертві не дозволять навіть відповісти загарбнику.
Я просто залишу тут деякі з останніх новин часом на 5.09 2024го.
Якщо частина світу цього не розуміє і не хоче бачити - я залишу це для історії. Бо це відбувається зараз, у 21му сторіччі, в середині Європи. Здається, що не такої і цивілізованої. І я живу саме у цей час. Я є свідком усіх цих подій. Просто зараз.
Я свідомо поступово переходжу на рідну українську, хоча до цього розмовляла і писала російською. І може сама мова і не винна, але тепер викликає неприємні відчуття. Моє рідне місто - це мікс з національностей і мов, ніби ковчег Ноя. Тепер навіть іноземні місцяни віддають перевагу українській. Щоб роздмухати нетерпимість країна агрессор зробила все і навіть більше. Вони самі створили свій образ терроста, показали своє обличчя вбивць і монстрів. Все ще хотілося вірити, що там існують люди із мозком, які усе розуміють. Можливо не можуть вплинути масштабно на ситуацію але хоча б говорять правду. Але я не впевнена. В українців просто відібрали звичне життя. Просто так.
І ще такий момент: чому так багато переселенців та біженців? Люди хочуть жити. Вони не хотіли щось змінювати, ніхто не планував будувати все з нуля в чужому краю. Ніхто не планував їхати в чужу країну та займати чиєсь місце. Але як спокійно жити під бомбами та ракетами? Як жити в місті із чужими злими заздрісними людьми?
Ніхто з українців не нав'язує свою культуру та цінності, всі були щиро налаштовані або тихенько перечекати, або інтегратуватися і зрозуміти та підтримати чужу культуру і суспільство.
Але і тут трапляється так,що ставлення до вимушених мігрантів та біженців як до сміття, як до тих,хто хоче знайти" краще життя" за рахунок чужої держави. Ще раз - ніхто цього не планував, ніхто про це не мріяв. Я хочу будувати свій власний дім в своїй власній державі. Я хочу квітучу Батьківщину.
Зараз мені ще більш зрозуміло який неймовірний цей світ, скільки прекрасного існую на фоні цього кошмару: музичні флешмоби, що обєднують різих людей, художні проєкти, милі звірятка, ентузіасти, винахідники добрих речей та любов.
Хочу вірити, що мій дім знов стане безпечним. Моя країна розквітне і стане ще кращою.
Що я можу для цього зробити? Я можу говорити правду. Я можу показати, що вміє мій народ. І я можу віддячити тим, хто підтримував.
А поки що триває боротьба.
Ми були народжені, щоб любити, сміятися, святкувати життя. Ми ніколи не вибирали воювати. Але ми дізналися ціну свободи та гідності. І ми ніколи не здамося гніту; ми ніколи не проситимемо толерантності, а вимагатимемо прийняття; адже ми надто цінуємо життя, щоб піддаватися ненависті.
We were born to love, to laugh, to celebrate life. We never chose to fight. But we were taught the price of freedom and dignity. And we will never surrender to oppression; we will never ask for tolerance, but demand acceptance; for we value life far too much to give in to hate.(с)
Прочитайте:
Щоразу, коли відбирають життя у дитини, я не знаходжу собі місця. Я завмираю і не можу дихати. Я завмирав і не дихав надто багато разів за своє життя, бо більшість мого життя припала саме на роки жорстокої війни.
Мої люди в такі часи моляться. Я ж молитов не знаю, вони говорять їх пошепки, щоб чув лише той, кому вони призначені.
Я теж молитимусь, але не тихенько. Голосно витиму, а ще писатиму тут. Бо раптом Бог теж має свій акаунт в Instagram.
«Боже, я знаю, що неможливо виправити те, що вже сталося. Що час не відмотується назад. Але, будь ласка, зроби так, аби той час, що йде в нас зараз, не був таким страшним та болючим. Хай кожна людина має його вдосталь, аж до самої старості.
Я розумію, що смерть має бути, бо є життя. Та прошу: хай батьки ніколи не хоронять своїх дітей. Хай молоді в церкві вінчаються, діти хрестяться, і ніхто з них не відспівується. Хай дзвони в храмі сповіщають людям про свято: Пасху, Спаса, Різдво… тільки б не про прощальну панахиду за загиблими від війни.
Сьогодні в моїй країні загинула маленька дівчинка. Вона, напевно, тепер сидить у тебе на колінах, Боже. Розказує віршик, який вивчила з мамою. Показує нові резиночки і те, яке вже довге в неї волоссячко. Я дуже хвилююся, аби вона не сумувала за своїм плюшевим зайчиком. Забери і його, коли будеш у нас на Землі. Тільки випери від пилу, бруду і крові перед тим, як віддати їй.
І раптом у тебе, Боже, є кілька систем ППО, то благаю, подаруй нам їх. Щоб люди могли піднімати очі в небо, аби молитися і дякувати тобі. Щоб милувалися красою хмаринок, які ти створив. Бо зараз тебе і красу затуляє чорний від вибухів дим.
А ще я дякую за всіх, хто прокинувся сьогодні живим. Хай прокинуться й завтра. І за тисячу днів. Амінь.»
А далі я роблю так, як роблять мої люди в кінці молитви: нахиляю голову і з сумом згадую тих, кого вже нема… © пес Патрон