Магія нового континенту
"Вечірнє франкфуртське сонце світить просто у мій ілюмінатор. Я сиджу і щасливо мружуся у його променях. На душі так само світло, як і на небі. За десять годин я побачу нове сонце, на новому континенті, у новій півкулі. Завтра зранку наді мною зійде сонце Намібії. І я лечу до нього зі швидкістю 450 миль на годину."
Цей запис у моєму щоденнику з’явився о 23 червня 2012 року. Між ним та сьогоднішнім днем - 25 годин перельотів, понад 1600 км доріг і бездоріжжя, 3000 знімків, шалена кількість вражень і безліч відкриттів, одне із яких полягає у тому, що намібійське сонце практично не відрізняється від свого українського побратима. Але по той бік екватора його набагато більше.
Намібія стала 16-тою країною, у яку мене занесла доля, точніше, турботливо доставила на борту Airbus’а 340-300. Чарівний квиток за маршрутом «Київ-Франкфурт-Віндгук» опинився в моїх руках тоді, коли я найменше його чекала, але нестримно потребувала: йшов 11-тий місяць мого безперервного перебування в Україні, думка «щось я засиділася на одному місці» стала заходити в гості щовечора, а душа наполегливо вимагала глобальних змін. Останні явилися мені травневої п’ятниці у формі телефонного дзвінка. Телефонував мій директор, щоб повідомити приголомшливу звістку: за місяць я їду на зустріч Пактівських моніторів-оцінщиків. У Намібію.
Коли мене питають «Яка вона, Намібія?», перше, що спадає мені на думку: «Чудесна». Справді, два тижні мого перебування в цій країні залишилися якимось суцільним радісно-світлим відбитком у душі. І щоразу, коли я згадую про Намібію, вона постає в моїй уяві просто неймовірним місцем, де можна робити безліч захоплюючих речей.
Можна гасати по дюнах на квадрациклах або сендбордах (пісочних аналогах сноуборда). Можна, тамуючи подих, забиватися в куток власного сидіння, в той час як гепарди зазирають в очі водія твого незаскленого авто, поклавши передні лапи на двері машини. Можна щовечора куштувати м’ясо антилоп і зебр, запиваючи його чудовим південноафриканським вином.
Можна слухати, як шелестить під долонями пісок у пустелі Наміб. Можна гратися у квача з океаном. Можна щоранку натягати на себе осінню куртку і купу кофт, щоб потім поступово усе це із себе скидати і уже до обіду залишитися у футболці і шортах. Можна зіткнутися лоб у лоб зі слоном на порожній дорозі національного парку. Можна дивитися на зорі, приймаючи гарячий душ морозного зимового світанку.
Можна відчайдушно торгуватися за намисто із представницями місцевих племен, збиваючи ціни у декілька разів. Можна гратися в гламур і пити мартіні на даху Хілтона, дивлячись на вечірнє небо. Можна вслухатися у бурхливі потоки місцевих мов, дивуючись незнайомим звукам. Можна сісти в машину і їхати, їхати, їхати безкінечною порожньою дорогою в пустелі, упиваючись свободою і простором.
Можна привчити себе вставати о 5:15 ранку, щоб встигнути на ранковий водопій диких тварин. А головне, прокидаючись вдосвіта, можна насолоджуватися сонцем, від його перших променів до останнього зблиску над горизонтом.
Так, сонце. Напевне, вся справа у ньому, адже сонячним світлом мене можна «прикормити» набагато легше, ніж стейком із зебри. Сонця в Намібії багато-багато, стільки, що ним можна упитися по самі вінця. Воно плутається в гілках пальм зранку. Воно відбивається від сліпучо-білого ґрунту безкрайніх доріг. Воно виплітає химерні тіні на схилах дюн. Воно оздоблює рожевим тлом силуети дерев увечері. Воно ковзає в усмішках місцевих людей. Воно світить просто у серце і залишається в ньому навіть тоді, коли надворі темно. Навіть тоді, коли опиняєшся на захмареному узбережжі океану. І навіть коли спускаєшся трапом літака уже за 8000 км від Намібії. Воно залишається із тобою, яскраве сонце зимової Африки.
Цей запис у моєму щоденнику з’явився о 23 червня 2012 року. Між ним та сьогоднішнім днем - 25 годин перельотів, понад 1600 км доріг і бездоріжжя, 3000 знімків, шалена кількість вражень і безліч відкриттів, одне із яких полягає у тому, що намібійське сонце практично не відрізняється від свого українського побратима. Але по той бік екватора його набагато більше.
Намібія стала 16-тою країною, у яку мене занесла доля, точніше, турботливо доставила на борту Airbus’а 340-300. Чарівний квиток за маршрутом «Київ-Франкфурт-Віндгук» опинився в моїх руках тоді, коли я найменше його чекала, але нестримно потребувала: йшов 11-тий місяць мого безперервного перебування в Україні, думка «щось я засиділася на одному місці» стала заходити в гості щовечора, а душа наполегливо вимагала глобальних змін. Останні явилися мені травневої п’ятниці у формі телефонного дзвінка. Телефонував мій директор, щоб повідомити приголомшливу звістку: за місяць я їду на зустріч Пактівських моніторів-оцінщиків. У Намібію.
Коли мене питають «Яка вона, Намібія?», перше, що спадає мені на думку: «Чудесна». Справді, два тижні мого перебування в цій країні залишилися якимось суцільним радісно-світлим відбитком у душі. І щоразу, коли я згадую про Намібію, вона постає в моїй уяві просто неймовірним місцем, де можна робити безліч захоплюючих речей.
Можна гасати по дюнах на квадрациклах або сендбордах (пісочних аналогах сноуборда). Можна, тамуючи подих, забиватися в куток власного сидіння, в той час як гепарди зазирають в очі водія твого незаскленого авто, поклавши передні лапи на двері машини. Можна щовечора куштувати м’ясо антилоп і зебр, запиваючи його чудовим південноафриканським вином.
Можна слухати, як шелестить під долонями пісок у пустелі Наміб. Можна гратися у квача з океаном. Можна щоранку натягати на себе осінню куртку і купу кофт, щоб потім поступово усе це із себе скидати і уже до обіду залишитися у футболці і шортах. Можна зіткнутися лоб у лоб зі слоном на порожній дорозі національного парку. Можна дивитися на зорі, приймаючи гарячий душ морозного зимового світанку.
Можна відчайдушно торгуватися за намисто із представницями місцевих племен, збиваючи ціни у декілька разів. Можна гратися в гламур і пити мартіні на даху Хілтона, дивлячись на вечірнє небо. Можна вслухатися у бурхливі потоки місцевих мов, дивуючись незнайомим звукам. Можна сісти в машину і їхати, їхати, їхати безкінечною порожньою дорогою в пустелі, упиваючись свободою і простором.
Можна привчити себе вставати о 5:15 ранку, щоб встигнути на ранковий водопій диких тварин. А головне, прокидаючись вдосвіта, можна насолоджуватися сонцем, від його перших променів до останнього зблиску над горизонтом.
Так, сонце. Напевне, вся справа у ньому, адже сонячним світлом мене можна «прикормити» набагато легше, ніж стейком із зебри. Сонця в Намібії багато-багато, стільки, що ним можна упитися по самі вінця. Воно плутається в гілках пальм зранку. Воно відбивається від сліпучо-білого ґрунту безкрайніх доріг. Воно виплітає химерні тіні на схилах дюн. Воно оздоблює рожевим тлом силуети дерев увечері. Воно ковзає в усмішках місцевих людей. Воно світить просто у серце і залишається в ньому навіть тоді, коли надворі темно. Навіть тоді, коли опиняєшся на захмареному узбережжі океану. І навіть коли спускаєшся трапом літака уже за 8000 км від Намібії. Воно залишається із тобою, яскраве сонце зимової Африки.