May 16, 2011 21:33
Вступ
1
У товаристві пані Боварі. У романі Ґюстава Флобера пані Боварі притлумлює свій відчай мріями. Багато хто вчиняє так само. Без романтичних марень [1] життя скидалося б на розчарування. Звичайно, людина може втікати від трагічної реальності, видаючи себе за когось іншого, ніж вона є насправді, уявляючи себе у відмінній від дійсності конфігурації, однак лише ціною втрати самої себе. Я не зневажаю тих, хто вірить. Вони не здаються мені смішними чи жалюгідними, але мені прикро, що вони надають перевагу зручним дитячим вигадкам перед жорстокою правдою дорослих. Краще заспокійлива віра, ніж раціональність, що непокоїть, - хай навіть за це треба заплатити безпробудним розумовим інфантилізмом. Яка метафізична спритність рук і яка страшна ціна!
Відтак я відчуваю те, що завжди зринає з глибини мого єства, коли стаю свідком відчуження: співчуття до обманутого, що супроводжується пекучим гнівом до тих, хто невідступно його обманює. Жодної ненависті до того, хто стоїть на колінах, але й стійке переконання ніколи не панькатися з тими, хто підштовхує до цієї принизливої позиції, не даючи піднятися. Кому б спало на думку глумитися над жертвами? І як не протистояти їхнім катам?