Sep 13, 2010 22:06
Відтоді, як у ХХ столітті у культурі відбувся поворот до візуального (чому сприяло, звісно, і виникнення кінематографу), образи почали займати все більше місця в людському житті. Тепер до шекспірівського «весь світ - театр» чи кальдеронівського «життя - це сон» ХХІ століття впевнено додає свою «апгрейджену» версію: «життя - це фільм». Проте хто ми і що ми можемо зробити у фільмі нашого життя, фільмі, який почався з нашим народженням, і сценарій якого ми дізнаємося лише в кінці? Фільм Ларса фон Трієра «Танцюючи в темряві» не дає однозначної відповіді. Проте він ставить багато важливих запитань.
Спробуємо навмисне не переказувати сюжет фільму (тим, хто його бачили, переказ не дасть нічого нового, а іншим лише може випадково зіпсувати перегляд), а звертатись до нього, як до співрозмовника. Перше запитання-проблема, яке висуває стрічка, - провина vs відповідальність. Для Сельми, головної героїні «Танцюючи в темряві», життя - це мюзикл. Мюзикл, у якому немає поганих людей, у якому фабричний шум стає музикою, серце бачить краще, ніж очі, а слово «кінець» ніколи не з’являється на екрані. А найголовніше - «завжди є хтось, хто спіймає тебе, коли ти падаєш».