Jun 06, 2010 22:57
Центром суспільства, як і центром історії, є вкорінене уявне (ριζικό φαντασιακό) людства, що самовільно розгортається і зростає. Це саморозгортання та саморозвиток відбувається у двох, базових для суспільства та історії вимірах: у вимірі встановленого (інституалізованого, θεσμισμένου) та вимірі встановчого (інституалізуючого, θεσμίζοντος). Інституція (θεσμός) у питомому значенні цього слова є відначальним утворенням суспільно-історичного поля (κοινωνικο-ιστορικό πεδίο), а саме - безіменної спільнотності (ανώνυμη συλλογικότητα). Такий процес як форма, як ейдос у платонівському розумінні, перевищує будь-що з того, що можна було б вважати продукуванням індивідів чи суб’єктів. Індивід чи індивіди взагалі і самі являються інституціями - інституціями незмінними та інституціями відмінними від суспільства до суспільства. Індивід стає кожного окремого разу визначеним полюсом суспільного приписування оцінки та покладання відповідальності (καταλογισμού) у формі «ти це зробив» і суспільного розподілу („ти це отримаєш”), що встановлюється щораз через домовленість, і без цього полюсу існування суспільства є неможливим. Суб’єктивність як принцип самовідзеркалення або самопомислювання (αυτοστοχαστική αρχή) та волевиявлення, тобто як думка і як сила волі, не є ані фізичною даністю, ані чимось зрідненим з біологічною природою людини.
автономізм,
Ліві