Альянс Чавеса і Путіна?
Умберто Декарлі, оглядач El Libertario
Підтримка Росії в конфлікті на Кавказі з боку президента Чавеса ґрунтується на критерії, що походить з «холодної війни». По суті, під час боротьби між Сходом і Заходом традиційна Ліва була солідарна з усіма діями, ініційованими СРСР. Куба не стала критикувати вторгнення в Чехословаччину й стояла поряд з Москвою в радянсько-китайському протистоянні. Причиною цього була економічна й політична залежність найбільшого з Антильських островів від Кремля; саме через це Че Гевара покинув Кубу й відправився в тривалу подорож до Алжиру, В’єтнаму, Заїру і, зрештою, Болівії.
Західні комуністичні партії та соціальні й інтелектуальні кола були співучасниками окупації Угорщини в 1956, Чехословаччини в 1968 та Афганістану в 1978 роках. В ім’я соціалізму можна було вторгнутися в будь-яку країну, яка становила небезпеку для системи. Навіть Пабло Неруда присвятив вірші варвару Сталіну.
У венесуельському випадку Комуністична партія та інші ліві утворення схвалювали інтервенції, здійснювані Варшавським договором. Важливо зазначити, що тут також були прихильники Мао, Кім Ір Сена, єврокомунізму і навіть чисто сталіністського експерименту товариша Енвера Ходжі. Невелика група, яка відкололась від популістської організації URD (Республікансько-демократичний союз), очолювана Віктором Очоа та Адольфо Еррера, прославляли китайську пролетарську революцію; Альфредо Манейро перебував у Китаї під час Великого стрибка.
Професор Нуньєс Теноріо, що входив до чавістського руху до своєї смерті в 1998 році, організував «комітет» за об’єднання Кореї згідно з інструкціями Пхеньяну. Єврокомунізм став моделью для Руху до соціалізму (MAS), різнорідної партії, очолюваної Теодоро Петкоффом і Помпейо Маркесом, у 1960-х вони дійшли до того, що симпатизували уряду Чаушеску (його сина запросили приїхати в Венесуелу). Так само, протягом тривалого часу найбільш схильною до збройної боротьби була група «Червоний прапор», яка вихваляла албанську схему, а зараз на правах молодшого партнера ввійшла до опозиційної правої коаліції. Рух революційної лівої (MIR) та його лідер, партизан Дуглас Браво, протягом тривалого часу були послідовниками фіделістського режиму.
Як і раніше, рівняння на Москву не є випадковим. Крім того, нинішній керівник венесуельської держави, пристрасно переслідуючи мету стати новим Сімоном Боліваром, виставляє себе антиамериканцем, а що для цього може бути краще, ніж підтримувати давнішнього суперника Сполучених Штатів?
Чавес був дуже близький, принаймні формально, з режимами Саддама Хусейна, Александра Лукашенка, Ахмадінежада, Роберта Мугабе, бойовиками «Хізбалли», латиноамериканцями, що зараховують себе до Лівої, як «сучасної» (Лула да Сільва, Мішель Бачелет, Селайя, Леонель Фернандес), так і «бурбонської» (Даніель Ортега, Рафаель Корреа, Ево Моралес, Фідель Кастро), за висловом Хорхе Кастаньєди, колишнього міністра закордонних справ в уряді Вісенте Фокса. У нього також прекрасні зв’язки з такими американськими й європейськими інтелектуалами, як Ноам Хомський, Ігнасіо Рамоне, Гансом Дитріхом і, звичайно, з колишньою батьківщиною соціалізму, очолюваною Володимиром Путіним і його президентом ad hoc Дмитром Медвєдєвим.
Наш президент, очевидно, знає про геноцид, скоєний росіянами в Чечні, про енергетичний шантаж Європи з метою мати «задній двір», де перебуває й Грузія. Його підтримка Росії відповідає його прагненню створити паралельний фронт проти американців, неначе капіталізм і глобалізація запатентовані в Вашингтоні. Його аналіз зосереджується на існуючій політичній багатополярності й зміцнює класичний латиноамериканський антиянкізм, історично цілком виправданий безсоромно імперською поведінкою цієї країни, але приховує справжню природу світової влади Пентагону й Білого дому.
Цікаво виділити попередників антиамериканізму в Латинській Америці. Уряди Хуана Хосе Аревало й Хакобо Арбенса в Гватемалі, націоналізм Хуана Хосе Торреса в Болівії, генерал Веласкес в Перу, генерали Норьєга і Омар Торріхос на Панамському перешийку, протести Жаніу Куадроса та Жоау Гуларта в Бразилії, Карлоса Хуліо Аросемени в Еквадорі, Фарабундо Марті та сальвадорського опору й сандиністів у Нікарагуа проти морських піхотинців непрямо демонструють рішучість Держдепартаменту в захисті зони свого панування.
Його ставлення до Сполучених Штатів на практиці проявляється в надійних постачаннях нафти за низькою ціною через національне підприємство Citgo, розташоване на півдні цієї країни. Це не суперечить його участі в одному з регіональних глобалізаційних проектів, IIRSA (Інтеграція інфраструктури в південноамериканському регіоні), який дозволить використовувати венесуельський фізичний простір для експорту біомаси та стратегічних копалин, видобутих у бразильській Амазонії. Крім того, він активно задіяний у проекті «Пуебла-Панама», який зараз називається «Проект Мезоамерика» і призначений для транспорту газу з Венесуели й Колумбії через Центральну Америку й Мексику на американську територію.
Конфронтуючи з урядом Буша, він хоче показати світові свій революційний потенціал. Нещодавно він декларативно запропонував Путіну розташувати російські бази в Венесуелі, що нагадало нам про іншого шоумена, Каддафі, який постійно погрожував включити Лівію до Варшавського договору, але так і не зробив цього. На нашу думку, насправді для відтворення цієї організації чи хоча б укладення двосторонніх угод, які б дозволили майбутні вторгнення, немає умов, оскільки історичний контекст є зовсім іншим.
Нарешті, його співчуття Росії в кавказькому конфлікті, як і весь цей шум, має на меті зміцнення його міжнародних позицій, що ґрунтуються на нафтодоларах, якими він розплачується зі Світовим банком та іншими організаціями. До речі, нещодавно тут побував авангард МВФ, запрошений міністром фінансів, старим партизаном Алі Родрігесом.
Враховуючи все вищесказане, позиція венесуельського уряду на міжнародній арені є логічною, вписуючись у намічену лінію: вдавати опір Штатам і користуватися кон’юнктурою цієї нещасної епохи.
Скорочений переклад master_genie